Сучасний погляд на деякі соціо-культурні проблеми у творчості Іоанна Пінзеля

Сучасний погляд на деякі  соціо-культурні проблеми у творчості 

Іоанна Пінзеля

Гендерні особливості «чоловіка» і «жінки» пройшли досить довгий шлях розвитку, який починає відлік ще з первісного суспільства. Упродовж еволюції, людство часто перебивалося від матріархату до патріархату і навпаки. Незважаючи на таку непостійність соціальних поглядів  , у кожному випадку були чітко охарактеризовані риси суто жіночі і суто чоловічі, за якими, власне, і можна було скласти уявлення про кожну стать, не як про біологічний вид, а як про істоту з індивідуальними особливостями, особистість.

Найбільше  мене цікавить питання гендеру у мистецтві, адже митці різних часів і цивілізацій по-своєму трактували поняття «чоловік» і «жінка», виходячи з соціального устрою суспільства і статусу кожного в ньому. Наділяючи свої роботи характериними рисами, - художники, скульптори, поети і т.д, відображали культурну дійсність такою як вона є. Власне про це далі й піде мова на прикладі творчості видатного українського скульптора епохи «барокко» Іоанна Георга Пінзеля.

Творчий доробок митця  — неповторне й унікальне мистецьке явище української культури доби пізнього бароко, що володіє своєрідною вишуканою експресією форм й багатством пластичного декору. Коли роботи Пінзеля відкрили на початку ХХ століття, перед дослідниками постав образ митця-новатора, що відобразив у своїх творах прогресивні ідеї епохи XVIII століття.

Отже, варто поговорити власне про саму постать і життєвий шлях  «українського Мікеланджело». Якщо відібрати саме документальні свідчення про життя І. Г. Пінзеля, їх виявиться надзвичайно мало — недостатньо для навіть коротенького життєпису. Спостерігаємо рідкісний випадок: збереглася значна кількість робіт митця, про якого майже нічого не відомо. Існує достовірна інформація,що в середині 1740-х рр., уже цілком сформованим і досвідченим митцем він з’явився при дворі магната Миколи-Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. Протягом 1750 ─1760-х рр. (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Городенці (тепер Івано-Франківська область), Монастириську та Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська обл.).

Першу документальну згадку про  майстра знайшли в архівах  у 1995 р. польські історики мистецтва  Пьотр Красник та Ян К. Островський у записах  церковних книг  бучацької парафії , де  йдеться, що 13 травня 1751р. в Бучачі укладено шлюб між „шляхетними Іоаном Георгієм Пілзе, молодшим скульптором вівтарним та Маріанною Єлизаветою Кейтовою, вдовою”, дівоче прізвище якої було Маєвська. Окрім того, що згадка — перша, ми дізнаємося  з неї ще й ім’я митця, яке до того було невідоме. Наступні два записи з відомостями про Пінзеля є у книзі хрещень того ж Успенського парафіяльного костелу Бучача. В них знаходимо спершу, що „Адальберт Собецький охрестив дитину іменем Бернард сина шляхетного Григорія Пілзе і Маріанни законного подружжя. Тримали при святій купелі видатний пан Бернард Меретин, архітектор найсвітлішого ясновельможного Пана і Сосновська з Бучачу”. Вже 3 червня 1759 р. охрестили другого сина — Антонія. „Іоана Пілзнова і Марії, законного подружжя. Тримали при святій купелі Казимір Пісарський та Власієвічова з Бучачу”. Але вже 24 жовтня 1762 р. маємо останній запис про Іоана Георгія Пінзеля: про те, що вдова Єлізабета Пілзнова вийшла заміж за Іоана Беренсдорфа.

Ось, власне, і все, що маємо з точних відомостей  про часи життя великого скульптора. Але його роботи говорять самі за себе, адже вони не тільки несуть у собі  сакральний зміст, але й цілком відкривають Пінзеля як особистість своєї культурної епохи.

До кінця 18 столліття у Західній Європі основним стилем у мистецтві  залишалося барокко. На західноукраїнських землях панувало автентичне «українське  барокко», яке поєднувало у собі ще й риси ренесансу та давньоруської творчості. Традиції візантійського живопису зумовили дуже стримане ставлення українських майстрів до патетики та пишних і динамічних форм західноєвропейського бароко. Проте виразно-реалістичні тенденції західноєвропейського мистецтва проникають в українську культуру вже на зламі XVI–XVII століть. Це стало витоком своєрідного трактування традиційних сюжетів в образотворчому мистецтві українського бароко, зразки якого, за слушним твердженням В.Свєнціцької, “чарують своєю одухотвореною красою і майстерним відбиттям у рисах ликів різних характерів та розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей у різних драматичних ситуаціях… Образи святих індивідуалізуються. Форми моделюються пластично з використанням гри світла і тіней” [ 17, с.92–93].

Українське бароко відноситься до буржуазно-протестантської течії європейського бароко. Просвітительські й демократичні риси українського бароко були зумовлені конкретними історичними подіями: боротьбою проти католицизму й уніатства, антифеодальними козацькими рухами, що орієнтувало мистецтво на розв’язання суспільно-національних питань. Українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об’єднавши його з власними естетичними засадами. Через призму  цього напрямку у мистецтві і варто розглядати скульптуру Пінзеля у соціо-культурному  аспекті.

 Отже що стосується гендеру у творчості видатного скульптора, то тут простежується наділення робіт саме тими рисами, що відмежовують поняття «чоловіче» і «жіноче» або ж якщо влучніше сказати «мужнє» і «жіночне». Здебільшого Пінзель зображав святих у своїх роботах - як чоловіків, так і жінок, тобто він не виділяв якоїсь статі над іншою, хоча й міг, якби це безглуздо не звучало, наприклад, ідеалізувати чоловіка, бо сам був чоловічого роду. До таких скульптур відносяться «Свята Анна», «Іоанн Хреститель», «Святий Яким», «Свята Єлизавета» і т.д. Хоча зображення святих у мистецтві мало певні канони, майстер зображав їх у світлі свого бачення.Чоловічі  скульптури сповнені смутку, безвиході, хоча на жіночих немає і натяку на горе, Свята Анна постає перед нами мудрою жінкою з легким відтінком умиротворення на обличчі. Що характерно, навіть святі відображені через тогочасний устрій у суспільстві. Адже це горе на чоловічих обличчях віддзеркалює нестабільність подій тогочасних європейських земель. В історичному плані XVII століття було для Центральної та Східної Європи надзвичайно важким. До його середини тривала Тридцятирічна війна, небувала за руйнівною силою. На мистецтві позначилася національна диференціація населення, що зумовило співіснування різних архітектурних шкіл, які взаємно проникали та збагачували одна одну. Формується новий статус соціального становища професійного митця-художника, що стає світською вільнонайманою особою. Цей митець швидко реагує на стильові інновації, засвоює найцікавіший із його точки зору художній матеріал.

Бачимо ми в  скульптурах маестро Пінзеля і гендерні стереотипи. Так, постаті жінок наділені м’якістю, покірністю, сумлінністю та співчутливістю, а чоловіків – настирністю, агресивністю та войовничістю. Деякі з цих особливостей залишаються гендерними стереотипами і до сьогодні.

У вівтарях костелів м. Городенки та с. Годовиці Львівської області Пінзель створив свій символічний ряд алегоричних постатей, типово барокову конструкцію: згортання кількох епізодів Євангелія в одному образі. Вівтарі роботи Пінзеля являли собою своєрідне театралізоване дійство: не переказ євангельських текстів, а їх трансформацію через творчу манеру майстра, сконцентровану в жесті, позі, виразі обличчя. Б.Возницький зауважує, що “риторика жестів фігур звернена одночасно до прихожан і до основного композиційного центру вівтаря. Вона “зрежисирована” як система зв’язків між ними і втіленням божества, збираючи...натхнення присутніх”. На основі цього спостереження вчений слушно припускає, що майстер Пінзель був проникливим портретистом, бо лише віртуозне володіння цією навичкою могло надати його скульптурам такої тонкої розробки індивідуальних рис характеру. Саме завдяки активізації в період бароко мистецтва портрета, особі фундатора надається щораз більшого значення в оформленні архітектурної споруди. Оформлення окремих будівель XVIIІ століття цілком присвячене прославленню чеснот ктитора [ 11, с.102]. Такою є ратуша в Бучачі, своєрідний панегірик на честь Миколи Потоцького. Усі скульптурні групи ратуші, створені І.Г.Пінзелем у 1740-х роках, мають алегоричний характер: подвиги Геракла насправді розкривають чесноти замовника М.Потоцького – героїзм, справедливість, силу, самопожертву.

Детальніше  розглянемо роботи Іоанна Пінзеля такі як: « Алегорія православ’я», «Алегорія юдаїзму», «Алегорія католицизму», «Алегорія віри», «Алегорія мудрості» та «Алегорія мужності». Всі вони приваблюють своїми особливими рисами, адже дивлячись на них ми можемо чітко сказати «ця скульптура є жіночого роду, а ця ні». Це видно навіть під драперіями одягу, які здавалося б приховують тіло, але все одно показують його конституцію, а також по виразу облич та їх емоційності. Ще однією характерною рисою творчості Іоанна є те, як вміло він зображав руки своїх скульптур. Хоча вони й виглядають гіперболізовано, але чітко дають зрозуміти яку надзвичайну напругу намагався передати автор своїм творінням.

У  наш час існують поняття  фемінність і маскулінність, тобто вважається, що чоловіки прагнуть до влади, мають войовничий характер, цінують компетентність, майстерність і досягнення, а жінки ,в свою чергу, найбільше цінують любов, спокій, спілкування і красу. Варто зазначити, що скульптури Пінзеля звповна наділені такими якостями. Найкраще вони показані у таких його роботах: «Самсон, що роздирає пащу лева» (яскраво виражена маскулінність) та « Алегорія мудрості»( фемінність).

Якщо уважно придивитися до обличчя Самсона, то в ньому виразно читається злість, відвага та мужність, кожна його жилка, кожен м’яз знаходяться у напрузі, вони ніби випромінюють динаміку і рух цього справді «чоловічого», але не тільки з біологічної точки зору, тіла. Що ж стосується фемінної скульптури, то тут проглядається покірність, задумливість і стриманий погляд у далину, ніби прагнення до «вищих почуттів», які якнайкраще характеризують жіночу особистість.

Отже, як бачимо соціокультурна проблема ,така як гендер у мистецтві займає досить велику роль. Творчість дає нам змогу розгледіти ти чі інші риси чоловіків і жінок  ніби під збільшувальним склом, адже кожен митець приділяє надзвичайно багато уваги своїм роботам, промальовуючи кожну деталь і кожну емоцію так, щоб глядач зміг відчути не тільки про що даний витвір, але й , можливо, перейняти ті або інші почуття, покладені автором в його основу. Одним з таких митців і був Іоанн Георг Пінзель. Найважливішою рисою його творчості є те, що проводячи паралелі з сьогоденням , ми можемо зрозуміти як саме в минулому розглядалися чоловіки та жінки і чим вони різнилися між собою. Наділяючи свої скульптури реалістичністю в поєднанні з вишуканістю форм та динамічністю епохи бароко, він розкрив усі гендерні аспекти та соціо-культурні проблеми чоловічої і жіночої соціальної статі.