Трипільска культура

Крім Крем’янецького (Волинського) Ліцею на Україні було ще два ліцеї — Ніженський і Одеський. Ліцеї зазнавали частих реорганізацій і не виробилися на певний тип школи. Рішельєвський Ліцей в Одесі 1864 р. перетворено на Новоросійський Університет.

Уряд провадив політику станової освіти: гімназії призначалися виключно для шляхти, семінарії — для духівництва, повітові (»уездные«) школи — для міщан, купців, шляхти та обер-офіцерів, а для селян, міщан і ремісників — парафіяльні (»приходские«) школи. В 30 — 40-их pp. XIX ст. для дітей шляхти й військ. старшин відкрито військові школи (кадетські корпуси) в Києві і Полтаві, для шляхтянок — дівочі інститути в Києві (1837), пізніше в Харкові, Полтаві — з французькою мовою, танцями, музикою і т. д. Крім того, при гімназіях поставали »благородні пансіони«, 5-клясні прогімназії, дворянські інститути із скороченим курсом гімназій (без клясичних мов). За навчання в гімназіях встановили високу оплату; школи підлягали контролеві урядовців (від 1835).

В 50-их pp. XIX ст. виринає думка піднести шкільну справу приватною ініціятивою, зокрема для того, щоб паралізувати роботу поляків на Правобережжі, що відкрили поль. школи при панських дворах, костелах, а то й у Києві; укр. студентство засновує три недільні школи (1859) й одну щоденну в Києві, а далі й по ін. містах (Полтава, Чернігів, Харків). Тоді починають знов. ширитися й давні школи при церквах, для шкіл друкується у 60-их pp. XIX ст. ряд українських підручників. За навчання украйньскою мовою в народних школах підносять голос українські (К. Ушинський) і російські (М. Вессель, В. Водовозов) педагоги. На проєкт міністра освіти А. Ґоловніна в справі навчального пляну в народних школах (1862) звідусіль ідуть домагання завести укр. мову навчання, але уряд у цьому побачив протидержавну акцію, в наслідок чого недільні школи були закриті, українські шкільні підручники заборонені, а новий статут із 1864 р. вводив у навчання виключно російську мову.

80-і і перша пол. 90-их pp. проходили  під знаком загальної політ.  реакції в Росії, що особливо важко відбилася на Україні, бо тут реакція ставила собі ще й спеціяльне завдання — гасити укр. духове життя. Прихильники нар. освіти на Україні, які надавали великої ваги загальній просвіті та грамотності, бодай і в рос. формі, заходилися засновувати т. зв. »общества грамотности«, важливіші в Харкові й у Києві.

Харківське »Общество Грамотности« (засноване 1891) зосередило свою діяльність головне на видаванні популярних книг для народу. Але з виданих ним 95 книжок за перше десятиліття лише 5% були укр. мовою, то й не диво, що його видання ширилися головне поза Україною та що їх виписували земства з Росії; для укр. народу з цього було мало користи; освіта чужою мовою лишалася для нього чужа. Так само й заснований товариством »Народный Дом« у Харкові служив інтересам культурної русифікації нижчих шарів харківського населення.

Київське »Общество Грамотности« робило для ширення укр. книжки й  укр. слова більше, і збудований ним  »Народный Дом« у Києві постійно давав притулок для укр. театру, укр. викладів і пізніше для »Просвіти«. За це рос. уряд 1907 р. закрив київське »Общество Грамотности« (голова В. Науменко).

В Полтаві постав »Народный Дом« ім. М. Гоголя, де земство примістило свій етнографічно-природничий музей і де відбувалися укр. концерти й театральні вистави.

Подібну до »обществ грамотности« ролю грали »общества трезвости«, що їх почали засновувати головне відтоді, як рос. уряд 1896 р. запровадив держ. монополію на продаж горілки. В місцях, де провід мали в своїх руках українці, вони старалися ширити через »общества трезвости« укр. книжку, влаштовувати укр. театральні вистави, концерти й доповіді. Але це зустрічало великі перепони з боку рос. адміністрації, яка подекуди зовсім не допускала публічних виступів укр. мовою.

Далеко більше значення для поширення  укр. популярної літератури серед народу, ніж »общества грамотности« та ін. т-ва такого типу, мали приватні укр. видавництва (див. Видавничий рух). На кінець 90-их pp. XIX ст. припадає також розвиток нар. сільського театру, який став дуже важливим чинником нац. свідомости й культури. Аматорські укр. трупи з самих селян, під проводом місцевих інтеліґентів, сел. хори — це була єдина леґальна форма гуртування, яку адміністрація допускала, хоч не дуже охоче.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1.  Олександр Згурський, «Полтавщина».

2.  Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В. Вечерський, О.М. Годованюк, Є.В. Тиманович та ін.; За ред А.П. Мардера та В.В. Вечерського.

3.  Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України / Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.

4.  Виппер Б.Р. Статті про  мистецтво.

5.  50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва. Видавництво "Радянський художник", Ленінград 1965р. Історія мистецтва закордонних країн. Лекции по истории эстетики.

6.  Шеллинг Ф.-В.-И. Философия  искусства // История эстетики. Памятники  мировой эстетической мысли.

7.  Плеханов Г.В. Литература  и эстетика.

8.  Оганов О.О. Произведение  искусства и художественный образ.

9.  Енциклопедія мистецтва.

10.  Гегель Г.В.Ф. Эстетика.

11.  Видавництво "Академія  художників".

12.  Українська та зарубіжна  культура.

13.  Титар В.П., Титар О.В. Народний  стиль слобожанського дерев'яного  сакрального зодчества

14.  Вельфлин Г. Ренессанс й барокко.

15.  Хосе Ортега-и-Гассет. Философія  культури.

16.  Сергійчук В. Кого зрадив  гетьман Мазепа.

17.  Таранушенко С. Покровський  собор у Харкові: Обміри Тенне

18.  Антонович Д. Скорочений  курс історії українського мистецтва.

19.  Дедов В.Н. Святі гори: Від забуття до відродження.

20.  Кодин В.А., Еремкина Е.А.  ХрамьІ Слобожанщину. Фор-мирование архитектурно-художественньїх й градострои-тельньїх традиций.

21.  Новгородов В.Е. Золотий  вінець старого Харькова: Успенський  собор — пам’ятник архітектури XVIII століття.

22.  Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тиманович та ін.; За ред А.П.Мардера та В.В.Вечерського.

23.  Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури України) / М.М.Кучерук, В.В.Вечерський, О.Б.Ткаченко / Відп. ред. В.В.Вечерський // Пам'ятки України: історія та культура.

24.  Вечерський В.В. Тетраконхи  України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. - Вип. 2. - К., 1995. - С.89-98.

25.  Вечерський В.В. Меценатська  діяльність козацької старшини  в Глухівський період Гетьманщини // Гончарівські читання (треті). Регрес і регенерація в народному мистецтві. Меценатство в Україні: Тези й резюме доповідей.

26.  Вечерський В.В. Проблема  відтворення визначних пам'яток історико-архітектурної спадщини України // Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи. ІХ Всеукраїнська наукова конференція. - Дніпропетровськ, 1999. Опубліковано: Історія України: Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей).

27.  Вечерський В.В. Храми України  // Пам'ятки України: історія та культура.

28.  Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.

29.  http://ru.wikipedia.org/

30.  http://uk.wikipedia.org/wiki/Україна