Українське кіно ХХ ст

 

 

        

                  Реферат

на тему: «Українське кіно ХХ ст.»

 

 

 

 

 

                                                   Виконав:

                                                   учень 10 класу

                                                   Жадановський Владислав

 

 

 

 

 

 

 

Велика Жовтнева соціалістична  революція привела до глибинних  змін в усіх сферах соціального і  духовного життя народів. Народилося суспільство, в якому мистецтво стало надбанням трудящих. На початку 20-х рр.. партія і особисто В. І. Ленін визначили основні риси й шляхи становлення наймолодшого з мистецтв.

Одним із важливих завдань  Країни Рад стало будівництво  багатонаціональної культури. Почалася культурна революція - складова частина і продовження революції соціалістичної. Йшлося не лише про ліквідацію економічної відсталості, майже суцільної неписьменності, а й про докорінну соціальну перебудову, утвердження нової ідеології, нових естетичних принципів мистецтва.

У дискусіях початку 20-х  рр. проголошувалися найрізноманітніші  погляди, теорії, прогнози щодо шляхів розвитку радянського кіномистецтва, його напрямів, природи виражальних  засобів. Дзига Вертов, наприклад, повністю заперечував будь-яку драму і був переконаний, що майбутнє за фільмами документальними. Л. Кулешов віддавав перевагу пригодницькому жанру, Г. Козінцев і Л. Трауберг - засобам ексцентрики; С. Ейзенштейн розробляв теорію «монтажу атракціонів» як заперечення традиційного сюжету, театру «переживання», відстоював універсальність монтажу в кіно.

У новаторських пошуках монтаж справді став важливим відкриттям як засіб екранної драматургії, що вносив якісно нове в принципи побудови сюжету, композиції, дозволяв фіксувати увагу  на окремій деталі, завдяки їй передавати найсуттєвіше, маневрувати в часі й просторі, будувати дію за принципом  контрасту, асоціативного зіставлення, одночасовості чи паралельності. Естетичний ефект монтажу, його, по суті, необмежені можливості так захопили кіномитців, що вони оголосили монтаж «альфою і омегою» кінообразності. Внаслідок цього заперечувалося значення актора в кіно, його розглядали як «сирий матеріал», «конструювали» героя за монтажним столом.

У гаслах і деклараціях  молодих режисерів було багато такого, що потім переосмислювалося, переоцінювалося  ними, переборювалося в історичному  русі нашого мистецтва, у безпосередній творчій практиці. Всупереч «лівим» закликам «поріднитися з машиною», «тимчасово виключити людину як об'єкт зйомок». Дзига Вертов насправді ніколи не відходив у своїх фільмах від зображення людини, у пошуках «кіноправди» йшов від реалій сучасного життя, виробляв художню систему засобів образної кінопубліцистики.

Ленінські настанови спрямовували розвиток мистецтва кіно, накреслювали його першочергові завдання у справі пропаганди соціалістичних ідей. виховання  і освіти мас.

Історія підтвердила, що по-справжньому  народною культурою стала культура, народжена соціалістичною революцією. Вона ввібрала і об'єднала кращі  елементи демократичної культури минулого, створила умови для розвитку якісно нового мистецтва, в тому числі кіномистецтва, соціалістичного за змістом, національного  за формою.

В історії українського радянського  кіно особливу роль відіграють хронікально-документальні  стрічки. Вони буквально народжувалися  на барикадах революції, в окопах громадянської війни, на фронтах  відбудови народного господарства.

Залишилися історичні  кадри Зимового палацу в Петербурзі, штабу революції - Смольного, крейсера «Аврора». Від фіксації окремих документальних фактів, епізодів, вихоплених з буремного  життя, кінематографісти поступово  приходили до художніх узагальнень, створювали кінолітопис.

Знаменно, що українські радянські  кінематографісти робили свої перші  кроки поряд з митцями російського  кіно, які брали участь в організації  кіновиробництва, надавали допомогу у  вихованні національних кадрів.

Згуртувався перший загін  українських кінопрацівників-документалістів, які розуміли важливість поставлених  перед кіномистецтвом завдань. Для  митців, які починали свою діяльність у дореволюційній кінематографії, участь у будівництві радянського кіно в роки громадянської війни була політичною школою.

На Україні починають  діяти дрібні «кінооб'єднання», «товариства», кіностудії. Робляться спроби комплектування фільмофонду (були це переважно екранізації творів російської та української класичної літератури, зарубіжні стрічки), реставруються старі, відкриваються нові кінотеатри.

При Харківському філіалі  кінокомітету був створений фонд науково-популярних фільмів, що забезпечував потреби культосвітніх організацій, заснована Науково-педагогічна рада з групою кваліфікованих лекторів, які виступали перед кіносеансами.

25 лютого 1919 р. Рада Народних  Комісарів УРСР видає декрет  про націоналізацію і передачу  ряду кінотеатрів і всіх кінокартин  наукового й культурно-виховного  характеру у відання кінокомітету.

Першими були націоналізовані  кінотеатри Харкова - «Ампір» (потім - Перший комсомольський кінотеатр ім. К. Лібкнехта), «Модерн» (потім - кінотеатр ім. Рози Люксембург) та «Мішель» (потім - кінотеатр ім. III Інтернаціоналу).

Українське кіно стає ареною класової боротьби. Вороги революції  робили все, щоб перешкодити становленню  радянського кінематографа. Частину  наявної апаратури, фільмів вони переправляли через фронт на територію, яка перебувала під контролем  білогвардійських військ.

Кінотехніка, плівки, прокатні фільми до революції ввозились в  Росію з-за кордону. Перша світова  війна повністю дезорганізувала  імпорт цих товарів. До того ж виявилося, що і без того слабка матеріально-технічна база за роки війни була практично  підірвана. Не вистачало також досвідчених  режисерів, сценаристів, акторів. Усе  це гальмувало розвиток фільмовиробництва.

Завданням науково-академічної  секції було дослідження теоретичних  питань кінематографії, практична розробка технічних і художніх проблем, а  також підготовка спеціалістів з  усіх галузей кіномистецтва.

1923 р. в Києві розпочала  роботу студія екранної майстерності. Її художній керівник О. Вознесенський  як прихильник психологічного  напряму в кіно дбав про  виховання актора нового типу. В 1924 р. в Одесі було засновано  на засадах вищого учбового  закладу Державний технікум кінематографії. Кінофакультети Харківського музично-драматичного інституту та Київського театрального технікуму було ліквідовано, а найбільш здібних слухачів переведено до технікуму кінематографії. Одночасно при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка відкривається кіно-семінар.

Отже, проблеми кіновиробництва  і кінопрокату, питання виховання  кадрів, незважаючи на великі труднощі воєнного часу, розруху й технічну відсталість, були в центрі уваги  Комуністичної партії та уряду Радянської України. Утворені при відділах народної освіти і політвідділах Червоної Армії кінокомітети взяли на себе організацію виробництва нових фільмів та їх демонстрування серед військ і населення. Інтерес широкої громадськості до кіно дедалі зростає. 15 жовтня 1929 р. в Харкові було створено оргбюро Всеукраїнського товариства друзів радянського кіно, реорганізоване пізніше у Центральну раду Всеукраїнського товариства друзів радянської кінематографів та фотографії (ТДРКФ). Товариство відіграло значну роль, сприяюча дальшому розвитку кіносправи на Україні. Помітно активізується й теоретична кінодумка: з'являються друковані видання - журнал «Кіно» (1925), газета «Кінотиждень», праці з питань кінематографії. Творчий метод радянської літератури і мистецтва народжувався в умовах гострої боротьби з проявами формалізму, впливом буржуазної ідеології і естетики, всілякими «лівими» пролеткультівськими гаслами.

Українське радянське  кіно поступово утверджувалось як самостійне мистецтво, нагромаджувало творчий  досвід, відкривало нові сфери художнього зображення, формувало нові естетичні  засади, засновані на вимогах життя. Уже в перші пореволюційні  роки не лише в хронікально-документальних, а й в агітфільмах, художніх стрічках з'являється якісно новий образ, який втілював риси радянської людини - свідомого будівника соціалістичного суспільства.