Український нагрудний одяг

Чільне місце серед найвживаніших прикрас посідали плетінки або силянки – це рівні смужки бісеру, які зав'язуювалися ззаду на шиї. Свою назву ці прикраси отримали від способу їх виготовлення – "силяння ", нанизування бісеру на нитку. Плетінки товщиною в 2-3 см були повсякденними прикрасами українок і служили оберегом. Залежно від орнаменту, плетінки могли вберегти від пристріту і порчі, прикликати вдачу або життєву енергію. Гуцули нашивали бісерну стрічку на червоне полотно – вважалося, що це підвищує захисну силу оберега [2, c. 314].

Існували також святкові прикраси, тобто ті, що одягалися лише на свята. До таких належать кризи – коміри шириною аж до 20 см. Вони прикрашали шию, повністю при цьому покриваючи жіночі плечі і груди. У свято жінки могли одягнути відразу кілька комірів різного кольору, довжини і ширини.

Одними з найпопулярніших нагрудних прикрас на Гуцульщині були шелести – металеві намиста у вигляді маленьких дзвіночків. Дослідники вважають, що це найдавніші з усіх відомих національних прикрас [2, c. 315].

Найдешевшими, а значить, і найбільш доступними для більшості населення були пацьорки. Вони виготовлялися з різнобарвного скла. Намистини великих розмірів декорували золотом і розписували кольоровими фарбами. До розряду недорогих прикрас можна також віднести перли – намиста з напівпрозорого скла. Як правило, на шию одягали безліч перлів різного кольору і довжини [4, c. 157].

По всій території України достатньо поширеними були коралі, що складалися з невеликих бусинок циліндричної форми, нанизаних в кілька рядів. Кількість разків (рядів) могла досягати 30 штук. Цікаво, що коли батько відправлявся на ярмарок, щоб купити вишиванку або чоботи, то дочки неодмінно благали його привезти кілька рядів коралів або пацьорок. Це були, мабуть, єдині прикраси, доступні простому населенню.

Нічим іншим, як монетами, нанизаними на нитку були дукати, що також являли собою прикраси. Вони могли переплітатися з бісером. Це були одні з найдорожчих нагрудних прикрас, так як виготовляли їх зі справжніх золотих монет. Наявність цієї прикраси підкреслювала статус господині. Дукати носили тільки багаті панночки. Вони також складали основу приданого нареченої. Ними могли оплачувати ті чи інші товари, так як вартість подібної прикраси могла досягати річного окладу середнього жителя країни [2, c. 320].

Дукач або личман займав центральне місце у всьому комплексі жіночих прикрас. Дукач складався з двох частин: медальйона з діркою і банта, який зав'язувався на шиї. Дукач не був оберегом, однак, вважався відмінним знаком заможних людей. Це одна з найдорожчих українських прикрас. Основою для медальйона служили золоті, позолочені та срібні монети різного номіналу. Особливу увагу також приділяли банту: він міг бути різних кольорів, прикрашений вставками зі скла або дорогоцінних каменів [5, c. 68].

Отже, не важко здогадатися, що українські національні прикраси були дуже красивими і колоритними. Їх можна було поєднувати між собою в довільному порядку, як втім це і робили наші предки. Нагрудні прикраси сьогодні не забуті, і багато дівчат носять їх не тільки на тематичних заходах, а й у повсякденному житті. Оскільки етнічний стиль в одязі сьогодні особливо затребуваний, то викликаний інтерес до забутих раніше українських прикрас є цілком закономірним. На мою думку, це не може не тішити. Адже ми ні в якому разі не повинні забувати про свій традиційний народний одяг і прикраси, які були його невід’ємною і важливою частиною.

Висновок

Ми живемо в XXI столітті і, звичайно, зараз наше життя суттєво відрізняється від того, що було 100, 200 років тому. Це проявляється у всьому: від великого – звичаях, традиціях, побуті, відносинах між людьми, культурі, до найменших дрібниць і, як не дивно, навіть в одязі. Звичайно, зараз зустріти пересічного українця, який буде вдягнений в традиційний український народний одяг з власної ініціативи і вподобань досить проблематично. Та всі ми знаємо, що як би там не було, а традиції не вмирають. Щоб зберегти український традиційний одяг зараз і пронести його через подальші покоління, на мою думку, не обов’язково носити його на собі. Слід носити його в серці, в думках, досліджувати його і захоплюватися цим багатовіковим надбанням наших предків. Український традиційний народний одяг пройшов безліч випробувань, перетворень і змін, і нині абсолютно кожний його комплекс є красивим і неповторним, самобутнім і цікавим.

Нагрудний одяг, про особливості якого і говорилося в даній роботі, не є виключенням. Неабияка різноманітність, вишуканість і пишність окремих його різновидів і в наш час чарує око. В окремих регіонах нашої країни виробництво нагрудного одягу переросло навіть у своєрідне мистецтво, що потребує копіткої праці і майстерності при її виконанні. Тому дослідження особливостей українського нагрудного одягу також є досить цікавим і захоплюючим процесом.

Список використаної літератури

1. Васіна З. Український літопис. Вбрання. – Т. 1. – К.: Мистецтво, 2003.       – 26 с.
2. Воропай О. Звичай нашого народу. Етнографічний нарис. – Т.1. – К.: Оберіг, 1991. – 456 с.
3. Косміна О.Ю. Українське народне вбрання. – К.: Балтія-Друк, 2006. – 64 с.
4. Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К.: «Либідь», 1993. – 281 с.
5. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ „Обереги”, 1992. – 80 с.
6. Матейко К.М. Український народний одяг: Етнографічний словник. – К.: Наукова думка, 1996. – 112 с.
7. Ніколаєва Т. Різновиди традиційного одягу.//Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1994. – С.110-133.
8. Одарченко П.В, Царинник Г. Д. Український народний одяг. – Торонто-Філадельфія: Світова Федерація Українських жіночих організацій, 1992.    – 311 с.