Ватрослав Ягич –«Світоч слов’янської науки»

    Ватрослав Ягич –«Світоч слов’янської науки»

 Осягнути те, що зробив для славістики (україністики в тому числі) В. Ягич, а також зрозуміти його спосіб мислення, його висловлювання з того чи іншого питання, його вчинки, – можна тільки після ґрунтовного ознайомлення з фактами його біографії, з напрямами його багатогранної діяльності, з його політично-ідео- логічними настановами й переконаннями. Зауважимо, що в українському мовознавстві праць про життя і діяльність В. Ягича загалом небагато: статті-некрологи В. Де м’янчука, І. Зілинського, І. Свєнціцького та

А. Степовича (1923), стаття І. Велигорського (1953), матеріали про одеський період життя Ягича С. Бернштейна (1940); частково фактів біографії Ягича торкаються у своїх дослідженнях його стосунків з українськими вченими О.Кравченюк, В. Франчук, М. і Г. Гуці (80–90-ті рр.). Спираючись на ці та деякі російські джерела, а також на кореспонденцію Ягича, у першому розділі спробуємо змалювати цілісний портрет цієї видатної людини – він, звичайно, не претендуватиме на повноту і вичерпність інформації (обсяг зробленого Ягичем надто великий, щоб його можна було проаналізувати в рамках одного розділу), але буде об’єктивним та різнобічним.

    Народився Ватрослав Ягич* 6 липня 1838 року в невеликому хорватському містечку Вараж- дині, неподалік Загреба. Батько був небагатим міщанином, але походив з дрібного дворянського роду: його предки отримали угорсько-хорватський дворянський титул ще в XVI столітті. Мати,на той час досить освічена жінка, навчила сина грамоти, і він уже в шість років умів читати й писати – тоді й віддали його батьки до початкової народної школи. Хлопчик мав успіхи з усіх предметів, крім німецької мови. Далі хлопець учився в гімназії – спочатку вараждинській, згодом – у загребській, класичній, де добре опанував німець- ку, грецьку і чеську мови. Саме тут, завдяки працям П. Шафа- рика про минуле слов’ян, пробуджується в хлопця цікавість до слов’янознавства. У 1856 році, блискуче закінчивши гімназію і здобувши з допо- могою директора стипендію від уряду, молодий Ягич вступає до Віденського університету, на філософський факультет – вивчати класичну філологію. Проте не менше, ніж грецька та латинська мови, його цікавлять мови слов’янські, і хлопець починає старан- но студіювати їх під курацією професора Франца Міклошича – видатного славіста, основоположника порівняльно-історичного методу в слов’янському мовознавстві.

З а г р е б с ь к и й п е р і о д ( 1860–1870).

    1860 року Ватрослав Ягич, успішно склавши державний іспит, дістає місце учителя давніх мов у Загребській гімназії. Проте його діяльна, енергійна натура не може задовольнитися рутинною роботою вчителя, тому Ягич розпочинає самостійну наукову і літературну діяльність. Надзвичайні аналітичні здібності та виняткова працездат ність – “рецепт” його успіху: вже за рік-другий ім’я Ватрослава Ягича стоїть у перших рядах науковців його краю.

      Серед перших Ягичевих праць – “Історія сербохорватської літератури” (1867; перекладена росій- ською 1871), “Євангеліє в слов’янському перекладі” (1863), “Пів- денні слов’яни” (1864, в енциклопедичному “Науковому словни- ку” Рігера, що вийшов у Празі), видання Ассеманієвого Єван- гелія (разом з істориком Ф. Рачкі, 1865; у вступному слові Ягич ґрунтовно розглядає текстуальні та граматичні особливості цієї пам’ятки глаголицького письма).

    1864 року, разом з Ф. Рачкі та природознавцем І. Торбаром, В. Ягич розпочинає видання журналу “Книжник”, у трьох випус- ках якого публікує шість власних статей і 28 рецензій (усього 437 сторінок!); ще через два роки – бере безпосередню участь у реор- ганізації Загребського Наукового Товариства в Югославську Ака- демію Наук і Мистецтв, розробляє її статут, на першому ж засі- данні читає публічну лекцію про народні сербохорватські при- казки. Енергійного 28-річного вчителя обрано одним із перших шістнадцяти дійсних членів новоствореної Академії – і це дає йо- му ще більше наснаги до праці на ниві науки: без Ягича не обходиться жодне починання Академії, він постійно виступає з доповідями на філологічну тематику й активно долучається до під- готовки та редагування академічних видань “Rad’a” і “Starine”.

     Інтенсивна наукова діяльність Ватрослава Ягича здобула визнання й далеко за межами його батьківщини: 1868 року його оби- рають членом-кореспондентом Петербурзької АН (з подання І. Срезневського), 1870-го Петербурзький університет надає Ягичеві ступінь почесного доктора слов’янської філології; своїм чле- ном його обирають Філологічне товариство в Петербурзі, Археологічне – у Москві, Сербське наукове – в Белграді, Сербська Матиця в Новому Саді

  До слова, на посаді вчителя Ягич заробляв дуже мало: “…я ледве зводжу кінці з кінцями… Мої гонорари йдуть на книги: у нас ще не- має бібліотеки…”; “Літературна діяльність у нас не може прогоду- вати й одинокого чоловіка, тим паче чоловіка з дружиною і дітьми. Мене… незабаром очікують досить тяжкі часи… я їх не боюся, бо ізмолоду звик до нестатків, мені тільки жаль, що, вимушений жит- тєвою необхідністю, я повинен буду взятися за роботу, яка відри- ватиме мене від моїх спеціальних занять”, – писав він у листах до І. Срезневського [3, с. 173–174].

    Шукаючи нове місце роботи, яке дозволило б йому не тільки заробляти на прожиття, але й займа- тися улюбленою справою – славістикою, хорватський славіст звертається по допомогу до І. Срезневського, російського й укра- їнського мовознавця, професора Петербурзького університету. Листування Ягича із Срезневським, що на той час мав заслу- жене ім’я старійшини слов’янознавства, розпочалося ще 1865 ро- ку: молодий хорватський славіст надсилав петербурзькому колезі свої статті й роботи, місцеві філологічні часописи тощо, доклад- но розповідав про розвиток науки в Австро-Угорщині, про досяг- нення новоствореної АН; не раз просив пересилати йому росій- ські книги і журнали. Листи-відповіді Срезневського до Ягича пройняті надзвичайною доброзичливістю.

         Як доктор Петербурзького університету, Ягич мав право обій- Ватрослав Ягич — світоч слов’янської науки 11 няти кафедру в одному з університетів Росії. На початку 1871 ро- ку за рекомендацією І. Срезневського і на підставі відгуку В. Гри- горовича Рада Новоросійського університету (м. Одеса) обра- ла хорватського славіста екстраординарним професором кафедри порівняльного мовознавства і санскриту й відрядила його на один рік до Берліна та Петербурга вивчити санскрит і російську мову.

     Далі у житті науковця був «мандрівний період». До речі В.Ягич також працював викладачем в Одеському університеті І.І.Мечникова. Саме з цим моментом у його житті і пов'язаний цей «період».

     Усі дослідники наукової спадщини хорватського ученого, зо- крема І. Зілинський, В. Дем’янчук, С. Обнорський, Б. Ляпунов, В. Корабльов тощо, дружно відзначають основну характерну рису академіка Ягича – винятково широке коло його наукових інтере- сів. У цьому контексті Ягич може слугувати “типовим представ- ником старого покоління учених з їх завидним неосяжно широ- ким науковим кругозором, який у пізнішого покоління змінився відносним обмеженням сфери наукової роботи і значною спеціа- лізацією” (С. Обнорський) [82, с. 301]. “Я належу, – писав Ягич у листі до К. Студинського 18 вересня 1909 року, – до старої гене- рації, трохи ідеалістичної, й, коли хочете, навіть романтичнішої, Ватрослав Ягич — світоч слов’янської науки 27 ніж сьогоднішня. Зараз лишилося вже мало славістів, тільки бо- гемісти, русисти...” [15, с. 224]. Ягич був славістом у найширшому розумінні цього слова, яке він сам не раз пояснював у передмовах до своїх друкованих праць. На його погляд, поняття славістики включає в себе три га- лузі, а саме: граматику (тобто мовознавство в нинішньому зна- ченні цього терміна й історичну граматику), літературну історію (у т. ч. палеографічні дослідження) та етнографію (насамперед народну творчість). “Слов’янська філологія в широкому значенні цього слова, – писав Ягич у своїй “Історії слов’янської філології”, – обіймає сукупне духовне життя слов’янських народів, як воно відбивається в їхніх мовах та писемних пам’ятках, у творах літе- ратурних чи то окремих особистостей, чи то загальної сили про- стонародної творчості, врешті-решт у віруваннях, переказах та звичаях” [140, с. 1]. Проте основним полем наукових зацікавлень Ягича була цер- ковнослов’янська мова й іще декілька пов’язаних з нею напрямів: видання старовинних слов’янських пам’яток із зразковим науко- вим апаратом (особлива увага – фонетичним та морфологічним особливостям давніх текстів), окремі дослідження із церковно- слов’янської мови на підставі цих пам’яток, а також ґрунтовні студії кирило-мефодіївської тематики – у цій царині думку Ягича по праву вважали найавторитетнішою. Не менш значущим є внесок Ягича в історію слов’янської фі- лології. Підсумком багаторічних досліджень з цієї галузі стала йо- го майже 1000-сторінкова монографія “Історія слов’янської філо- логії” (1910), третій випуск ЕСФ, – красномовне свідчення неймо- вірної працездатності та енциклопедичних знань великого учено- го, що дозволяли йому втілювати грандіозні наукові задуми. Чимало завдячує Ягичеві й російське мовознавство: працюю- чи в Петербурзі, хорватський славіст опрацював майже усі відомі тоді давньоруські тексти й на основі їх аналізу уклав систематич- ний курс “Лекції з історичної граматики російської мови” (випу- щений у літографованому вигляді в 1883–1884 рр.; згодом ця пра- ця лягла в основу його відомих “Критичних заміток з історії ро- сійської мови”). Ще одним вагомим внеском Ягича в історію ро- 28 Розділ 1 сійської мови було його видання в 1886 році новгородських міней 1095–1097 рр., як завжди, з великим науковим апаратом. Не забуваймо і про його постійну зацікавленість й іншими слов’янськими мовами в їх сукупності і кожною зокрема. У АСФ, “Rad’i”, інших академічних виданнях розсипано безліч статей, за- міток і рецензій, присвячених і порівняльному слов’янському мо- вознавству, і окремим мовам – насамперед, що закономірно, сер- бохорватській, а також російській, українській, болгарській, чесь- кій, польській, навіть литовській та її взаєминам із слов’янськими мовами. Ці праці торкаються практично всіх лінгвістичних галу- зей – фонетики, морфології, етимології, лексикології, синтаксису, діалектології. Ще одним напрямом наукових дослідів Ягича були слов’ян- ські літератури: сербохорватська, російська, чеська – давні й но- віші. Ягича вважають яскравим представником “т. зв. філологіч- ного методу в галузі історії слов’янських літератур, об’єднуваних у його свідомості і його діяльності як єдине культурно-історичне явище” [106, с. 364]. Власне кажучи, видання давніх та середньо- вічних східно- і південнослов’янських пам’яток писемності та їх ґрунтовний порівняльно-історичний аналіз є величезною заслу- гою Ягича не тільки перед лінгвістикою, а й перед слов’янським літературознавством. Немало своїх досліджень Ягич присвятив слов’янській усній народній поезії, у т. ч. українській, яка приваблювала його душев- ністю, чуттєвістю і ліризмом. Послідовний прихильник порів- няльно-історичного методу, Ягич скептично ставився до міфоло- гічних трактувань фольклорних сюжетів та образів, віддаючи пе- ревагу теорії запозичень із середньовічної літератури; наявність чи відсутність епічної поезії в різних слов’янських народів уче- ний пояснював особливостями психічного складу кожного з ет- носів (сьогодні ми сказали б – менталітету). Однак найповніше розмаїття Ягичевих досліджень у різних ді- лянках славістики відбито в “Архіві слов’янської філології”. Тільки з 1876 по 1911 рр. тут було опубліковано майже 300 праць самого Ягича: близько 30 монографій, присвячених давньослов’янським пам’яткам (нерідко із самими текстами), понад 100 студій літера- Ватрослав Ягич — світоч слов’янської науки 29 турно-історичних, лінгвістичних, фольклорних, з порівняльної граматики слов’янських мов; а ще рецензії: близько ста – на гра- матичні праці, 20 – на етнографічні, п’ять – на археологічні, при- близно 40 некрологів [Цит. за: 30, с. 33].

Список використаної літератури:

1. http://lib.npu.edu.ua/full_txt/MANLIN-2007/st%207-54.pdf