Загальна характеристика політичної думки античної Греції

Епікур  автор багатьох праць, головна з  них — "Про природу". Природа, згідно з вченням Епікура, розвивається за своїми власними законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, —  відзначав він, — а той, хто  застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються  ні в природний стан речей, ні в  людські справи. Виходячи з цього, він обгрунтовує етичну автономію  людини, яка, тільки завд яки пізнанню природи і розумному дотриманні її законів, може звільнитися від страху і марновірства і досягнути щастя.

Етика —  основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка  пов'язує його фізичні та політико-правові  погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом  етики Епікура є індивідуальне  задоволення. "Отже, — пояснює  він сам основу своєї етики, —  коли ми говоримо, що задоволення є  кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або  не погоджується, або неправильно  розуміє, але ми розуміємо свободу  від тілесних страждань і від  душевних тривог". Розсудливість  — основа всіх чеснот. Вона полягає  у розумінні того, що не можна  жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і  справедливо.

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з  Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджує Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього  взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного  спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між  собою про їхню загальну користь  — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір  про корисне з метою не шкодити  один одному і не мати шкоди". Справедливість Епікур розуміє, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є  щось, але в домовленостях людей  один з одним завжди є певний договір  про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від  часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського  спілкування. У цій конструкції  співвідношення природного права і  закону рушійною основою і, разом  з тим, джерелом "природних уявлень  про справедливість" є мінливі  практичні "потреби взаємного  спілкування людей".

Для Епікура  характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих" (тобто  людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи  і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб  вони не робили зла, а для того, щоб  їм не робили зла".

Притаманні  етиці Епікура мотиви аполітичності  не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, — підкреслював Епікур, — ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

Стоїки. В історії стоїцизму розрізняють три періоди: давній, середній і новий (римський) [6]. Основоположником стоїцизму був Зенон (336–264 рр. до н.е.), крім нього до давнього періоду належать Клеанф (331–232 рр. до н.е.) і Хрісіпп (277–208 рр. до н.е.).

Видатними представниками середньої Стої були Панетій (185–110 рр. до н.е.) і Посідоній (135–51 рр. до н.е.), а нового (римського) періоду — Сенека (3–65 рр.), Епіктет (50–130 рр.), Марк Аврелій (121–180 рр.).

Філософія, відповідно до вчення стоїків, складається  з трьох частин: логіки, фізики і  етики. У всіх цих трьох частинах стоїки торкалися питань держави, права, політики. Значне етичне та політико-правове  навантаження несе поняття "світобудова", розроблене у фізиці стоїцизму. "Світобудова  в цілому, в тому числі взаємопов'язані  між собою небесні і земні  явища, керуються долею, під якою мається на увазі певне поєднання  божественного провидіння, розуму та природної необхідності. Все відбувається за велінням долі", — підкреслював Хрісіпп.

Доля  трактувалася, як такий "природний  закон" ("Загальний закон"), який має, в той же час, божественний характер і сенс. Згідно з Зеноном, "природний  закон божественний і володіє  силою повелівати (робити) правильне, і забороняти протилежне".

Людська природа, згідно з етикою стоїків, частина  загальної природи і світобудови  в цілому. Звідси випливає головна  етична вимога стоїцизму — жити відповідно до природи, що означає жити відповідно до розуму, природного (або  загального) закону світобудови, вести  чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття "обов'язку", як чогось належного. В основі людського  співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у  стоїків виступає, як природне утворення, а не як штучне, умовне, договірне  утворення.

Відштовхуючись  від універсального характеру природного закону і, відповідно, справедливості за природою, Зенон і Хрісіпп, а  пізніше і їхні послідовники обгрунтували космополітичне уявлення про те, що всі люди, за своєю природою і  за законами світобудови в цілому, — громадяни єдиної світової держави  і що людина — громадянин всесвіту.

Полібій, 210–128 рр. до н.е., — видатний грецький історик і політичний діяч [7]. Його погляди викладені у праці "Історія в сорока книгах". Тут велика увага приділяється політико-правовій тематиці взагалі та аналізу конкретних державних інституцій Риму зокрема. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як руху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія.

Погляди Полібія на зміну державних форм, як їхнього кругообігу в рамках визначеного  замкнутого циклу подій, формувалися  під впливом концепцій Платона  та Арістотеля.

Історію виникнення державності і наступної  зміни державних форм Полібій (з  посиланням на Платона та деяких інших  своїх попередників) зображує, як природний  процес, що відбувається згідно з "законами природи". Всього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які  в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають наступні місця в рамках їхнього повного  циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Початковий вождь-самодержець  непомітно і природно перетворюється, за концепцією Полібія, в царя, у  тій мірі, в якій "царство розуму змінює собою панування відваги  і сили". Царська влада наділяє  кожного за заслугами, а піддані  підпорядковуються їй не стільки  від страху насильства, скільки за велінням розуму і по добрій волі.

З часом  царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з  його простотою і турботою про  підданих і починають понад міру віддаватись розкошам. Внаслідок  викликаних цим заздрості, ненависті, незадоволення і гніву підданих, "царство перетворилося в тиранію". Цей стан і форму держави Полібій  характеризує, як початок занепаду влади.

Тиранія — час змов проти володарів. Але  ці змови походять від людей шляхетних  і відважних, які не бажають переносити свавілля тирана. При підтримці народу ці шляхетні люди скидають тирана і  утверджують аристократію. Цю форму  держави Полібій характеризує, як таке правління меншості, яке встановлюється за згодою народу і при якому ті, хто править є "найсправедливіші і найбільш розсудливі за вибором".

На перших порах аристократичні правителі  керуються у всіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж  влада в аристократії стає спадковою  і опиняється в руках людей "абсолютно  незнайомих з вимогами суспільної рівності і свободи", тоді аристократія перетворюється в олігархію. Тут панують зловживання владою, користолюбство та беззаконня.

Виступ  народу проти олігархії супроводжується  вбивством одних та вигнанням  інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державу. Демократією Полібій вважає такий  устрій, при якому вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків  і старших. Але, поступово відходячи  від цих цінностей, натовп вибирає  собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних  справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію. Цей процес Полібій  характеризує наступним чином: "Коли розгніваний народ, слухаючи тільки голос власного гніву, відмовляє  владі у підпорядкуванні, не визнаючи її навіть рівноправною з собою, і  всі справи бажає вирішувати сам. Після цього держава прикрасить себе найблагороднішим іменем вільного народного правління, а насправді  стане найгіршою з держав —  охлократією".

Визначаючи  охлократію, як лад насильства і  беззаконня, Полібій відзначає, що з  точки зору кругообігу державних  форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою у зміні  форм. Кінцевий момент розвитку держави  співпадає з початковим. "Такий, — підкреслює Полібій, — кругообіг  державного співжиття, такий порядок  природи, згідно з яким форми правління  змінюються, переходять одна в другу  і знову повертаються".

З наведеного аналізу кругообігу державних форм Полібій робить висновок, що нестійкість  притаманна кожній формі в силу того, що вона уособлює тільки одне начало, яке  неодмінно виродиться у свою протилежність. Тому він зазначає, що "без сумніву, найдосконалішою формою належить визнати  таку, в якій поєднуються особливості  всіх форм, перерахованих вище", тобто  царської влади, аристократії та демократії. Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління.

По суті, ця антична концепція поєднання  принципів різних форм правління  має той же зміст і розрахована  на той же ефект, що й теорія розподілу  влади в наш час: у "змішаній" формі держави повноваження представників  різних форм правління не об'єднуються  в одне начало, а, будучи розділеними, поєднуються і співіснують, взаємно  стримуючи і врівноважуючи одне одного, чим стабілізують увесь державний  лад. При всіх відмінностях, ідея "змішаного" правління і теорія розподілу  влади має певну концептуальну  спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про таку конструкцію  державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), а розподілені між  різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами (складовими частинами держави).

 

                         монархія

                  охлократія

Тиранія

                  Демократія

                  Олігархія                             Аристократія

 

Рис. 2. Послідовна зміна шести форм держави за Полібієм

 

 

Таблиця 2. Форми правління держави запропонована полівієм

Число правлячих	Правильна форма правління	Неправильна форма правління
Правління одного	Монархія	Тиранія
	Правитель отримує добровільну підтримку своїх підданих	Встановлюється силою, тримається на страху перед правителями.
Правління небагатьох	Аристократія	Олігархія
	Управління за виборним принципом справедливими та розумними правителями	Відсутність виборності, користь правителів
Правління більшості	Демократія	Охлократія
	Перевага думки більшості. Повага до законів, бога, батьків, старших	Демократичне правління без опори на закон

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Значення давньогрецької політичної та правової думки

Мислителі давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем  держави і права. Це обумовило  їхній помітний вплив на наступних  мислителів та їхнє значне місце в  історії політичних та правових вчень.

Всесвітньо-історичне  значення духовної спадщини античної Греції, складовою частиною якої є  політичні та правові вчення, обумовлене тим, що давньогрецькі мислителі  були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться  не про ординарний внесок античних греків в історію філософської, політичної та правової думки, а про створення  ними фундаменту і формування ідей та концепцій у різноманітних  сферах теорії та практики.

Частково безпосередньо, частково через римських авторів головні  політичні та правові ідеї, концепції  і поняття давньогрецької теорії стали основою всієї європейської політичної та правової думки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Загальна характеристика основних напрямків політичної і правової думки в Стародавньому Римі