Особистість як соціальна система

 

 

 

 

 

 

Доповідь з соціології

на тему

«Особистість  як соціальна система»

 

 

Підготувала студентка 1 курсу

груаи 0505 А

Лиходій Мар’яна Владиславівна

 

 

 

 

 

 

 

м. Донецьк, 2013

 

«Особистість як соціальна  система»

1. Соціальна структура суспільства.

Соціологія користується трьома засадничими поняттями: «країна», «держава» і «суспільство», але ключовим з них є останнє — «суспільство».

Саме поняття «суспільство»  з’явилось у ХVIII столітті та має чи мало визначень. Тривалий час суспільство практично ототожнювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, об’єднаних спільною територією та державним устроєм.

Кожен соціолог трактує поняття «суспільство»  по різному, та на мою думку найвлучніше  його охарактеризував відомий італійський соціолог та економіст Вільфредо Парето. Він тлумачить суспільство як соціальну систему, що перебуває в стані рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Усі частини соціальної системи тісно взаємозв’язані та механічно впливають одна на одну.

У соціології поняття "соціальна структура" та "соціальна система" тісно пов'язані між собою. Соціальною системою іноді називають суспільство. Це - сукупність різноманітних соціальних явищ і процесів, які детерміновані соціальними відносинами та зв'язками, в результаті чого виникає цілісний соціальний організм. Окремі соціальні явища та процеси виступають як системоутворюючі елементи, без яких неможливе існування тієї чи іншої соціальної системи (різновиду). Соціальна структура суспільства є частиною соціальної системи і об'єднує два компоненти - соціальній склад і соціальні зв'язки. У найзагальнішому вигляді вона розуміється як сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, соціальних інститутів і відносин (зв'язків) між ними. У свою чергу, будь-яка соціальна система (в тому числі і суспільства) містить визначену соціальну структуру.

2. Елементи соціальної структури.

Структурні елементи — це певні позиції, які індивіди займають у соціальній системі.

Так, американський учений Т. Парсонс, аналізуючи соціальну систему, виокремлював насамперед не елементи, а функції, точніше, функціональні вимоги, без яких суспільство як система функціонувати не може. Функції — діяльність індивідів, груп відповідно до їх спеціалізації в межах певної соціальної системи. Ця система має бути здатною до:

• адаптації, пристосування до умов, що постійно змінюються, до задоволення життєвих потреб людей, що постійно зростають, раціональної організації і розподілу внутрішніх ресурсів;
• постановки основних цілей і забезпечення процесу їх досягнення; самозбереження і самовідтворення на основі засвоєння індивідами суспільних норм та цінностей, що знімають напруження в системі;
• інтеграції та включення в систему цінностей нових поколінь.

Це означає, що соціальна система  мусить, створюючи відповідні механізми, пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому природному і соціальному середовищі; забезпечувати постійне спілкування своїх членів, зміцнюючи єдину систему цінностей, здійснюючи соціальний контроль; долати кризові стани, соціальні потрясіння, катаклізми.

"Соціальний  склад" - це набір елементів,  які складають дану структуру. Поняття соціальної структури включає в себе, з одного боку, соціальний склад або сукупність різних типів спільностей всередині суспільства, з іншого боку - це соціальні зв'язки всіх складових частин. Виходячи із розуміння суті соціальної структури суспільства, можна визначити її як сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою впорядкованих щодо один до одного соціальних спільностей, верств, груп, а також відносин між ними. Це - свого роду "анатомія" суспільства, об'єктивний диференційований поділ суспільства на окремі прошарки, групи, які об'єднуються на основі однієї або кількох ознак.

3. Соціальна взаємодія.

Як уже було сказано, існує  багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності. Проте  спільним є системний підхід до розгляду суспільства як цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному  взаємозв’язку.

Система — це певним чином упорядкована множинність взаємозв’язаних між собою елементів, які утворюють єдине ціле.

Соціальні взаємодії —  це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється  від дії зворотним зв’язком. Дія  індивіда може бути спрямованою і  не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка  породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати  як соціальну взаємодію.

Отже, взаємодія — двобічний процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на такі види:

· фізичні (передавання книжки, написання листа);

· вербальні, чи словесні (образа, привітання);

· жести (усмішка, рукостискання);

· розумові (внутрішні міркування, роздуми).

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об’єднаних розв’язанням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає очевидною перевага об’єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес, в якому індивіди чи групи прямують до тієї самої мети, досягнення якої одними (на відміну від кооперації) вилучає інших. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об’єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо.

Близьким до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожним за змістом  є поняття «ворожість». Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів  пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці  людини чи соціальної групи практично  неможливо. За будь-якого конфлікту  ми завжди натрапляємо й на конкуренцію (суперництво) когось із кимось і на ворожість до когось тощо.

 

 

 

 

 

4. Соціальні інститути.

Поняття «інститут» соціологія запозичила у юриспруденції, де його використовували для характеристики окремого комплексу юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини в деякій предметній сфері. Такими інститутами в юридичній науці вважались, зокрема, спадкування, шлюб, власність і т. ін. В соціології поняття «інститут» зберегло цей зміст, однак набуло ширшого тлумачення у плані позначення деякого особливого типу стійкої регламентації соціальних зв’язків та різноманітних організаційних форм соціального регулювання поведінки суб’єктів.

Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціальних явищ випливав з філософії позитивного методу, коли одним з об’єктів аналізу соціолога виступав механізм забезпечення в суспільстві солідарності та злагоди. «Для нової філософії порядок завжди становить умову прогресу та навпаки, прогрес є необхідною метою порядку».

О. Конт розглядав основні  соціальні інститути (сім’ю, державу, релігію) з позиції включення їх до процесів соціальної інтеграції та виконуваних при цьому функцій. Він вважав, що інститути вірування і моральні цінності суспільства функціонально взаємопов’язані, що пояснення будь-якого соціального явища в цілісності припускає відшукування та опис закономірностей його взаємодії з іншими явищами. Звернення О. Конта до аналізу найважливіших соціальних інститутів, їх функцій значно вплинули на подальший розвиток соціологічної думки.

Значну увагу розглядові ряду соціальних інститутів приділяв К. Маркс, який аналізував інститути майорату, розподілу праці, родового ладу, приватної власності і т. ін. Він розумів інститути як такі, що історично склалися, зумовлені соціальними, перш за все виробничими, відносинами форми організації та регулювання соціальної діяльності.

У загальній теорії дії  соціальні інститути виступають як особливі ціннісно-нормативні комплекси, що регулюють поведінку індивідів і статусно-рольову структуру суспільства. Інституційна структура соціуму посідає важливе місце, оскільки саме вона покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

В інституціоналізмі (інституційній  соціології) соціальна поведінка людей вивчається у тісному зв’язку з існуючою системою соціальних нормативних актів та інститутів, необхідність виникнення яких прирівняна до природно-історичної закономірності.

Аналіз заданих підходів до визначення поняття «соціальний інститут» дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статутів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з іншого — соціальне утворення, створене для використання ресурсів суспільства у формі інтеракції для задоволення цих потреб.

Соціальні інститути —  це специфічні утворення, що забезпечують відносну стійкість зв’язків і відносин у межах соціальної організації суспільства, історично обумовлені форми організації та регулювання суспільного життя. Вони мають забезпечувати надійність, регулярність задоволення потреб суб’єктів, груп, суспільства в цілому. Соціальні інститути визначають життєдіяльність будь-якого суспільства. Поняття «інститут» вживають у різних значеннях. Застосовуючи поняття «соціальний інститут», частіше мають на увазі різного роду впорядкування, формалізацію суспільних зв’язків і відносин, оволодіння такими рисами, як:

• постійність і міцність взаємодій між учасниками зв’язків і відносин;
• чітке визначення функцій, прав та обов’язків, які забезпечують взаємодію кожного з учасників зв’язків;
• регламентація та контроль за взаємодією суб’єктів;
• наявність спеціально підготовлених кадрів, які забезпечують функціонування соціальних інститутів. А сам процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв’язків і відносин називається інституціоналізацією.

До загальних ознак  соціального інституту можна віднести:

• виділення певного кола суб’єктів, які у процесі діяльності вступають у відносини, що набувають стійкого характеру;
• певну (більш-менш формалізовану) організацію;
• наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту;
• наявність соціально значущих функцій інституту, що інтегрують його до соціальної системи та забезпечують його участь у процесі інтеграції останньої.

Структура соціальних інститутів включає певний набір складових елементів, що виступають у більш-менш оформленому вигляді залежно від типу інституту. Я. Щепанський виділяє такі структурні елементи соціального інституту:

• мета та сфера діяльності соціального інституту;
• функції, передбачені для досягнення мети;
• нормативно-обумовлені соціальні ролі та статуси, подані в структурі інституту;
• засоби й настанови щодо досягнення мети та реалізації функцій, включаючи відповідні санкції.

 

5. Соціальна група

Соціальні групи — це відносно сталі спільності людей, що історично склалися і різняться  роллю та місцем у системі соціальних зв’язків певного історичного суспільства.

Слід відрізняти соціальні  групи від випадкових несталих об’єднань  людей, наприклад, пасажирів транспорту, які їдуть в одному вагоні чи автобусі, або тих, хто перебуває у певний момент на одній вулиці чи в одному місці. Ці угруповання визначаються як агрегація — деяка кількість людей, що зібралися у певному фізичному просторі і не здійснюють свідомих взаємодій. Соціальні групи згуртовуються на основі об’єктивних обставин, а належність до групи пов’язана з об’єктивним становищем людей у системі соціальних зв’язків, виконанням певних соціальних ролей, тобто для того, щоб сукупність людей визнавалася групою, потрібні взаємодія між її членами та наявність сподівань, що їх поділяє кожний член групи відносно інших її членів. Соціальна група характеризується також наявністю загальних соціально вагомих ознак.