Шляхи входження України в Болонський процес: здобутки, реалії, перспективи

Шляхи входження України в Болонський процес: здобутки, реалії, перспективи

ПЛАН

Вступ

1. Особливості входження  України в Болонський процес 

2. Основні проблеми української  вищої освіти щодо входження  в Болонський процес 

3. Напрямки структурного реформування  вищої освіти України

з огляду на Болонський процес

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum).

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створенння повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

1. Особливості входження України  в Болонський процес

Таким чином існують два можливі варіанти для реалізації національного інтересу держави в контексті приєднання до Болонського процесу:

  - приєднання до болонського процесу держави становить перед соблю мету вирішення національних освітянських проблем, покращення якості освіти за допомогою можливостей, котрі надає Болонський процес (тобто реалізацію національного інтересу у сфері освіти) за умови збереження фундаментальних особливостей національної освіти та найбільш загальних принципів діяльності власної системи освіти без подальшої інтеграції до ЄС. Так вважають російські вчені та як приклад тут можна навести Росію, яка була прийнята у члени Болонського процесу на вересневій берлінській конференції у 2003 р. - приєднання до Болонського процесу є проміжний крок держави перед інтеграцією до Євросоюзу, що має кінцеву мету реалізації національного інтересу, проте не лише в освіті, як в попередній тезі, а в значному спектрі сфер суспільного життя.

По-перше, слід заперечити тим науковцям, які вважають, що за умов ратифікації Болонського договору буде можливим збереження фундаментальності національної системи освіти та її успішне функціонування. Річ в тім, що йде процес формування європейського освітнього простору з поки що єдиною найбільш загальною та структуризованою системою освіти, яка з часом поглине зітре національні особливості освіти країн-членів Болонської системи освіти. В Болонській декларації уже розроблені єдині освітні стандарти: термін навчання, єдині критерії оцінки сукупності знань – ECTS, незалежні від держав комісії по акредитації навчальних закладів. Також з часом будуть сформовані єдині навчальні профілі та спосіб їх викладання, що їх потребуватиме єдиний європейський ринок, а також єдина мова, для зняття комунікаційних бар’єрів.

Дані стандарти поступово зближуватимуть національні системи освіти і врешті-решт зітруть їх особливості через прагнення останніх до постійного підвищення конкурентоспроможності через наближення до стандартів. А конкурентоспроможність сприятиме більшій популярності вузу для студентів-іноземців – а значить приплив капіталу до нього. Самоізоляція вузу в таких умовах та акцентування уваги ним на національних стандартах призведе до його непрозорості в світлі європейських стандартів, непопулярності для іноземних студентів, викладачів, що заперечує твердження першої тези.Таким чином ефективно функціонувати в таких умовах зможуть вузи, які перед приєднанням до Булонської системи мали значний кадровий та матеріально-технічний потенціал та відразу сприйняли розроблені стандарти. В результаті внаслідок міграційних процесів навколо них і надалі будуть концентруватися наукові кадри та матеріальні ресурси, а менш конкурентоспроможні освітні заклади відійдуть на периферію і будуть в скрутному становищі.В такому контексті неважко спрогнозувати майбутнє України, включеної в єдиний європейський освітній простір.

В першу чергу на передові місця вийдуть вузи, які мають значний ресурсний та викладацький потенціал і зможуть досить швидко підлаштуватися під вимоги декларації та єдиного європейського ринку. Таких вузів буде невелика кількість, зважаючи на сучасний економічний стан держави, в переважній більшості національні університети, як найпопулярніші заклади найвищого рівня акредитації та з найбільшим ресурсним потенціалом. До них зможуть приїжджати іноземні студенти, проте і серед них дані заклади не будуть користуватися значною популярністю, через більшу привабливість європейських.

В свою чергу основним завданням даних вузів буде ‘експорт’ найталановитіших випускників закордон на високорозвинений європейський ринок праці (як інтелектуальної так і фізичної).Інші ж вузи в державі, менш конкурентоспроможні, зможуть надавати освіту решті середньостатистичних випускників школи. Дипломи таких студентів будуть користуватися невеликим попитом на європейському ринку праці, через жорсткіші вимоги і відповідатимуть запитам хіба що вітчизняної економіки. Хоча в принципі тут можливий варіант популярності нашої дешевої робочої сили на європейському ринку, котра займатиметься фізично важкою роботою. Тут же таки європейські країни не будуть зацікавлені в рості безробіття в своїх країнах, тому в такому випадку будуть можливі деякі обмеження.Болонська система буде вигідна, в першу чергу, для країн високорозвинених.

У країнах з невисоким рівнем економічного розвитку буде спостерігатися постійний ‘відтік мізків’ за кордон. Невелика частина з них зможе повернутися назад, зважаючи на майбутні перспективи та цінності, прищеплені їм європейською системою освіти.В результаті Болонського процесу освіта врешті-решт перетворюватиметься в світовий ринок, основним регулюючим важелем якого буде принцип конкуренції.Якщо ж освіта перетвориться в ринкову цінність, то в освіті наперед вийдуть по важливості ті освітні функції, на які є запит ринку в першу чергу, тобто перший блок функцій, описаних спочатку, а другий не буде відігравати важливої ролі або буде формувати у випускників світогляд, неспівставний національному.

Таким чином, приєднаня України до Болонського процесу містить ряд проблем, що в кінці може мати наслідком стирання національної культури, спадом наукоємних розробок, деінтелектуалізацію освіти в державі.Для України, в такому випадку, виявити альтернативний підхід до вирішення національних освітянських проблем досить важко. Можливий союз в освітній сфері з країнами СНД (або Православно-слов’янської цивілізації ) міг би бути для України менш руйнівним. Проте це вже є неможливо, оскільки Росія – один із головних наших можливих союзників інтегрувалася до Болонського процесу, як було уже зазначено. Відповідно можливу конкурентоспроможну систему освіти, яка могла б конкурувати з високорозвиненими державами світу формувати ні з ким.

2. Основні проблеми української  вищої освіти 

щодо входження в Болонський процес

Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

1. Надлишкова кількість  навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові  системи вищої освіти мають  у 5 разів менше.

2. Недостатнє визнання  у суспільстві рівня “бакалавр”  як кваліфікаційного рівня, його  незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу  ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

3. Загрозлива у масовому  вимірі тенденція до погіршення  якості вищої освіти, що наростає  з часом.

4. Збільшення розриву звязків  між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком  праці.

5. Невиправдана плутанина  у розумінні рівнів спеціаліста  і магістра. З одного боку, має  місце близькість програм підготовки  спеціаліста і магістра, їхня  еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним  статусом, а з іншого – вони  акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

6. Ми змирилися з нехтуванням  передовими науковими дослідженнями  у закладах освіти, які є основою  університетської підготовки. Наша  система наукових ступенів складна  у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів  і науковців в Європі.

7. Неадекватно до потреб  суспільства і ринку праці  вирішується доля такої розповсюдженої  ланки освіти, як технікуми і  коледжі, це при тому, що їхня  чисельність в державі у чотири  рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів  акредитації разом узятих.

8. Відійшла в минуле  колись добре організована для  централізованої економіки система  підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла  б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому  дуже важливий загальноєвропейський  принцип “освіта через усе  життя” поки що в умовах  нашої держави не може бути  в повній мірі реалізований.

9. Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

3. Напрямки структурного реформування  вищої освіти України

з огляду на Болонський процес

Враховуючи незворотність Болонського процесу, ми маємо усвідомлювати, що для нашої системи вищої освіти він є дуже непростим. Нам важче, ніж будь-якій іншій країні, яка не має таких глибинних традицій у галузі фундаментальної природничої й інженерної освіти, приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень, нівелюючи власні багатовікові наробки у цій галузі. Якраз наша вища освіта, лише в інженерії, виховала винахідника вертольотів Ігоря Сікорського, відкривачів космосу Сергія Корольова і Володимира Челомея, конструктора неперевершених авіаційних двигунів Архипа Люльку, фундатора твердотільної електроніки Бенціона Вула, вона дала світові п'єзодвигун і високошвидкісний транспорт на магнітній подушці. І цей перелік можна довго продовжувати.

Тому нові виклики ми повинні прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення проблем. Тобто потрібно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. Але ми повинні відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо технічної, накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному, навіть незважаючи на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес.

Ці проблеми становлять так би мовити деякий мартиролог нашої вищої освіти.

1. Надлишкова кількість  навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові  системи вищої освіти мають  у 5 разів менше.

2. Недостатнє визнання  у суспільстві рівня “бакалавр”  як кваліфікаційного рівня, його  незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу  ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

3. Загрозлива у масовому  вимірі тенденція до погіршення  якості вищої освіти, що наростає  з часом.

4. Збільшення розриву зв'язків  між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком  праці.

5. Невиправдана плутанина  у розумінні рівнів спеціаліста  і магістра. З одного боку, має  місце близькість програм підготовки  спеціаліста і магістра, їхня  еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним  статусом, а з іншого – вони  акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

6. Ми змирилися з нехтуванням  передовими науковими дослідженнями  у закладах освіти, які є основою  університетської підготовки. Наша  система наукових ступенів складна  у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів  і науковців в Європі.

7. Неадекватно до потреб  суспільства і ринку праці  вирішується доля такої розповсюдженої  ланки освіти, як технікуми і  коледжі, це при тому, що їхня  чисельність в державі у чотири  рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів  акредитації разом узятих.

8. Відійшла в минуле  колись добре організована для  централізованої економіки система  підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла  б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому  дуже важливий загальноєвропейський  принцип “освіта через усе  життя” поки що в умовах  нашої держави не може бути  в повній мірі реалізований.

9. Університети України  не беруть на себе роль методологічних  центрів, новаторів, піонерів суспільних  перетворень, за якими має йти  країна. Рівень автономії ВНЗ  у цих питаннях значно нижчий  від середньоєвропейського. Не виконують  роль методологічних керманичів  заклади освіти, що мають статус  національних, у той час, коли  їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Ці та інші перешкоди погіршують розпізнавання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом, підсилюють ізоляціоністські тенденції, погіршують мобільність наших студентів, викладачів і науковців в межах європейського освітнього простору і ринку праці.

Зменшити ці перешкоди – означає для нас опинитися, образно кажучи, на першому поверсі величезної будівлі, яка має назву “Європа знань”.

“На другому поверсі” на нас чекають дуже серйозні структурні перетворення. Це – модернізація системи контролю якості освіти, узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, введення загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, уведення вченого ступеня доктора філософії.

Як визначено у “Саламанському зверненні” (2001 р.), якість – це основоположна умова для визнання, для довіри, сумісності та привабливості в європейському просторі. Берлінське комюніке (2003 р.) визначає якість освіти як основу створення європейського простору.

Для нас важливими, зважаючи на сказане, є декілька положень: моніторинг якості освіти має бути повним, постійним, прозорим, об'єктивним; якість і акредитація, які міцно пов'язані між собою, висувають перед непогано розвиненою нашою системою ліцензування й акредитації нові завдання щодо використання європейських стандартів якості, і тому наша участь в європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті (система ENQA) обов'язкова вже в найближчий час; контроль якості повинен зосередитися не тільки на контролі навчального процесу, кадрів, науково-методичного забезпечення, матеріальної бази тощо, а, в першу чергу, на контролі знань студентів і особливо випускників, визначаючи їхню компетентність і спроможність задовольняти вимоги ринку праці; акредитуватися мають не тільки навчальні заклади і спеціальності, але й окремі освітні програми, це те, з чим поки що ми не стикалися; окрім внутрішньої оцінки якості неминуча зовнішня оцінка, яку підтримує ENQA і яка надає можливість оцінювати навчальні програми за межами своєї країни за загальними критеріями.