Соціальні теорії епохи відродження

Вступ

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних  джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм -- своєрідне світське вільнодумство -- витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними. У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV -- середина XV ст.), якому властиве протиставлення  середньовічного теоцентризму інтересу  до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. -- перша  третина XVI ст.), на якому домінує  розгляд проблем буття. 

3. Натуралістичний (середина XVI ст. -- початок  XVII ст.), з його прагненням пристосувати  закони природи до пізнання  соціальної реальності. Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій.

Відповідно  в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження -- гуманістичні принципи організації суспільства. Англійський юрист, філософ -- Томас Мор (1478--1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства -- людина, її здоров'я. У ньому відсутні нерівність, пороки. Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кам-панелла (1568--1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя.

Його  ідеальна держава -- «Місто Сонця» -- це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561--1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості -- не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

Гуманізм

Якщо з економічної точки  зору епоха Відродження була світанком  капіталізму, то із соціологічної -- вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Відродження -- це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265-- 1321), Леонардо да Вінчі (1452--1519), Буонарроті Мікеланджело (1475--1564)) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в мистецтві відкрились перші можливості для реалізації духовної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось тіло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304--1374), Еразм Роттердамський (1466/69--1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствувала світська влада. Посилення світської влади, яка протягом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило зародження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин -- релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи -- божого творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Новаторський  дух цієї епохи виявився і в  сфері релігії. Саме в цей час  виникла і поширилася реформація -- релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть реформації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у здешевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація -- це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зовнішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрішній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв'язаність» (в тому числі й від моральних норм) особи епохи Відродження.

Натуралізм

Натуралізм (фран. природа) - це теорія, яка стверджує, що всі явища, що відбуваються в матеріальному світі, здійснюються згідно з Законами природи. Такий напрямок думки став основою для виникнення натурфілософії, предметом якої є узагальнення результатів природознавства і зведення їх до головних принципів.

Це  не означає однак, що виводячи всі  явища фізичного світу із законів  природи, натуралісти тим самим  заперечували буття Боже. Наприклад, швейцарський філософ-натураліст Парацельс (1493-1554) вважав, що первинна матерія створена Богом. Принципова ж точка зору іншого натураліста -- Г. Галілея така: Бог створив Сонце та інші планети; він надав їм певного порядку, а природа живе за своїми власними законами. Як бачимо, Галілей визнавав Бога як Творця і першопричину світу.

Микола  Кузанський (1401-1464) - богослов, філософ, кардинал, першим склав карту Європи вчив про нескінченність світу: Головний твір - "Про пошуки Бога".

Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2) проблема пізнання.

Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога - ніщо, як число без єдності; Бог же без речей існує. Бог  не пізнаний, "абсолютний максимум", активна безмежність, а світ - прояв Бога, "обмежений максимум". Яким же чином обмежений максимум виник з абсолютного максимуму, тобто як виник світ? В цьому питанні М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно абсолюту (Бога). Як бачимо ця ідея не нова.

Вищою здатністю людини є розум, діяльність якого, на відміну від діяльності здорового глузду, повністю відокремлена від почуттів. Розум - Божественна  космічна сила. У Богові сходяться всі протилежності: скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т. д.

Дж. Бруно (548-1600) - італійський філософ-пантеїст, домініканець. Отримав сан священика, заперечував негрішимість Церкви, докоряв  духовенству за неосвіченість і жадібність, а філософам - за сліпе поклоніння авторитету ( наприклад Аристотелю). Був спалений за наказом інквізиції як єретик. Головні вори: "Про нескінченність, всесвіт і світи", "Вигнання звіра, що торжествує" та ін.

Бруно прийшов до висновку, що Бог  є непізнаваним. Тому метою філософії  він вважав не пізнання надприродного  Бога, а пізнання природи, яка є, на його думку, "богом в речах". Ми бачимо, що Бруно ототожнював  природу з Богом, тобто був  пантеїстом. Він дивився на природу як на шати Божества, як на втілення божественної діяльності (природа - прояв Бога). За його вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу. Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець - означає обмежувати могутність Божества.

Необхідно також відмітити, що пантеїзм Бруно носив ідеалістичне спрямування. Він говорить, наприклад, що хоча неможливо  собі уявити природу окремо від Бога, але ми можемо уявити собі Бога окремо від природи.

Далі, він визнає існування "світової душі", яка є складовою частиною і рушійним початком всесвіту. Світова  душа, як принцип життя, як духовна  субстанція, знаходиться в усіх речах, а це вже - гілозоїзм, тобто вчення про всезагальну одухотвореність  матерії. На основі гілозоїзму, Бруно зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все нові й нові форми.

Основну одиницю буття Бруно  назвав монадою, яка виступає в трьох  поняттях: в онтологічному - як найменша субстанція, в фізичному - як атом, в математичному - як точка. Однак, всі ці відмінності зникають в одній нескінченній "творчій" субстанції. Ця верховна субстанція є "монада монад", або Бог.

Людина, яка займає в житті середнє  місце в ієрархії творення, може здійснювати всі фази життя: над собою він бачить Бога, а навколо себе докази божественної діяльності.

Біблія містить в собі одкровення моральності; вона не претендує на наукове  знання, але завжди дотримувалась  загально прийнятих понять і висловлювалась мовою, загальнодоступною для мас.

Геліоцентрична теорія Миколи Коперника

епоха відродження натуралізм

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі  «людина -- природа -- Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473--1543). До нього  головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина -- вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. telos -- ціль і logos -- слово, вчення) -- вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває  смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше -- це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548-- 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564--1642), і Йоганн Кеплер (1571--1630) не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

Неоплатонізм

У той час коли астрономія розширила  межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Землю як обмежену кулю. Хоча вчені давно висловлювали цей здогад, факт її підтвердження мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися внаслідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами. Філософська палітра епохи Відродження виграє різноманітністю барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті виявилася її відмінність від одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження -- неоплатонік  Микола Кузанський (Кребс) (1401--1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» -- тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине -- як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підгрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Ніколло Макіавеллі. Макіавеллізм

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469-- 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави -- синоніми аморальності. Така аморальність закладена в тих політичних відносинах, за яких член суспільства -- або гнобитель, або гноблений. І, природно, з'являється громадянське суспільство як щось третє, як сфера громадського життя, що є по суті моральним буттям, у глибині своєї аполітичності (праця, задоволення первинних потреб, любов, родина, хобі, турбота про збільшення власності) -- приватне життя. Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також контівській теорії «суспільного консенсусу». В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478-- 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568--1639) висунули перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.