Социальна стратифыкацыя

Соціальна стратифікація: поняття та види

Соціальна стратифікація  — це ієрархічно організована структура  соціальної нерівності, яка існує  в певному суспільстві в даний  історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок).

 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ  ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ СТРА ТИФІКАЦІЇ

Функціоналістський підхід	Конфліктологічний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана  з багатоманітністю потреб, функцій  і соціальних ролей. 2. Винагорода здійснюється  у відповідності з роллю і  тому справедлива. 3. Стратифікація забезпечує  оптимальне функціонування суспільства.	1. Стратифікація не необхідна,  але й не неминуча. Вона виникає  з конфлікту груп. 2. Стратифікація несправедлива,  її визначають інтереси можновладців. 3. Стратифікація утруднює  нормальне функціонування суспільства.	1. Стратифікація не завжди  є необхідною і корисною. Вона  з'являється не лише в силу  природних потреб, але й на  основі конфлікту, що виникає  у результаті розподілу додаткового  продукту. 2. Винагорода може бути  справедливою і несправедливою. Стратифікація може сприяти, а  може утруднювати розвиток.

Е. Гідденс

Розшароване, багаторівневе  суспільство в даному випадку  можна порівняти з геологічними нашаруваннями ґрунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Проте  порівняно з простим нашаруванням соціальна стратифікація має  принаймні дві суттєві особливості:

• по-перше, стратифікація  являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у  більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей  розвитку);

• по-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю  членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі.

Соціальна стратифікація  вказує на нерівність в суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які  мають неоднаковий вплив на суспільне  життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного  устрою, то проблемою залишається  вибір критерію нерівності, який би забезпечив стабільність суспільства, його прогрес.

Критерії стратифікації

• дохід; • освіта; • влада; • престиж

1.Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім'я (сімейний дохід) протягом певного періоду часу, скажімо, одного місяця або року.

2.Освіта вимірюється кількістю років навчання у школі, ліцеї, гімназії, технікумі, коледжі, університеті. Скажімо, початкова школа означає 4 роки, неповна середня — 9 років, повна середня 11(12), коледж — 4 роки, університет — 5 років, аспірантура — 3 роки. Отже, професор має за спиною більше 20 років формального навчання. Інша ж людина може не мати і неповної середньої освіти.

3.Влада вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте Вами рішення. Влада — можливість нав'язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх волі. Скажімо рішення Президента України розповсюджується на всіх громадян, а рішення бригадира — лише на членів бригади.

4.Престиж — повага статусу, який склався в громадській думці.

Система цінностей, яка панує  в суспільстві, буде визначати домінанти  у співвідношенні чотирьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному (радянському), визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма  показниками. Сучасне суспільство  орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи  і в набутті влади. Дохід, влада, престиж і освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто  її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі.

Якщо суспільство  у побудові стратифікаційної системи  орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка  система стратифікації, обмежується  доступ до привілейованих груп нових  членів. Таке суспільство можна визначити  як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство є високодинамічним, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по "соціальній драбині". Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на "верхи" та "низи" пом'якшується наявністю масового "середнього класу". До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, базується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами. Завдяки ним і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому.

Кожна людина переміщується  в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення  людина сприймає відчутно та ідентифіковано, наприклад, перехід із православної в греко-католицьку церкву, або з  однієї сім'ї в іншу. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві  і свідчить про його переміщення  в соціальному просторі. Проте, існують  такі переміщення людини, які важко  визначити як соціальні не лише оточуючим  її людям, але й їй самій. Наприклад, дуже складно визначити зміни  становища індивіда у зв'язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей  використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни в позиції  людини в кінцевому підсумку відбиваються на її поведінці, системі відносин в  групі, потребах, установках, інтересах  і орієнтаціях. У зв'язку з цим  важливо визначити, як здійснюються переміщування індивідів в соціальному  просторі, які в соціології прийнято називати процесами мобільності.

Такі переміщення можуть викликатися як природними (зміни  в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так  і власне соціальними чинниками.

Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний  обіг П. Сорокіним у 1927 р.

Соціальна мобільність – це переміщення індивідів у соціальному просторі.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

Горизонтальні соціальні переміщення проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад, переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на іншу роботу без просування по кар'єрній драбині. Вони самі по собі не означають "соціального росту" індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його. Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти у вищу, чи навпаки.

В сучасному  відкритому суспільстві оптимальним  засобом для стратифікаційної мобільності, вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і  на індивідах, і на суспільстві в  цілому. Просування уверх тісно пов'язане  з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових  цінностей і соціальних рухів. Рух  вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але  найважливіше те, що посилена мобільність  сприяє дестабілізації суспільства  за всіма його параметрами.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей: соціальність (позабіологічність) цього явища; традиційність, оскільки нерівність становища різних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації; універсальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства; функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості до наукового аналізу реальних відносин між людьми.

Особливостями розвитку соціальної структури українського суспільства протягом XX ст. є:

• соціальна структура  стала менш жорсткою, рухливішою:

• з'являються економічні класи, верстви і страти з відповідною  системою соціальних конфліктів і суперечностей;

• послаблюються існуючі  у суспільстві стратифікаційні  обмеження;

• з'являються нові канали підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності;

• активізуються процеси  маргіналізації, яка породжує феномен "нових бідних", перехід населення  в переважно нижчі страти;

• основним критерієм соціальної стратифікації стає дохід;

• у формуванні високостатутних груп посилюється роль освіти і престижу;

• змінюються якісні і кількісні  параметри соціальної структури  українського суспільства.

Якщо на початку 90-х pp. XX ст. за показником здоров'я Україна посідала 40-е місце в світі, то на початку XXI ст. вона перемістилася у другу сотню. За рівнем життя наша країна у 2002 р. займала 141-е місце, перед Бангладеш, Конго, Зімбабве. Щорічно населення України зменшується в середньому на 400 тис. осіб. За переписом населення 2001 р. чисельність населення скоротилася за період з попереднього перепису на 3 млн. осіб і становила трохи більше 49 млн. осіб.

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи. Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації. Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми.

Соціальна нерівність може виявлятися як нерівні можливості (або нерівна винагорода за одні і ті ж зусилля або досягнення) не тільки для соціальних груп, але і для окремих людей усередині соціальної групи. У контексті досліджень соціальної стратифікації розглядається в основному нерівність, що систематично виявляється, між групами людей, що виникає як ненавмисний наслідок соціальних відносин і що відтворюється в кожному наступному поколінні.

Бідність і соціальна нерівність - прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими  керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються  довго і болісно. Соціальна нерівність – це різний рівень доступності, близькості до таких соціальних благ, як гроші, престиж, влада.

Кожне суспільство прагне до досягнення рівності на всіх рівнях, що означає  рівні можливості для всіх людей  незалежно від їхньої статі, віку, національності та інших ознак. Однак  досягти цього неможливо з  різних причин.

По-перше, це нерівний розподіл матеріальних благ і можливостей. В основному це обумовлено неоднорідністю праці. Виконуючи різну за своєю значимістю роботу і по-різному задовольняючи потреби суспільства, люди отримують неоднакову оцінку своєї праці. Саме це і можна назвати основною причиною соціальної нерівності.

Спадкування певних прав і привілеїв  є наступною причиною нерівного  розподілу благ і можливостей. Часом  саме тому люди з високими здібностями  і хорошою освітою не завжди мають  можливість отримати хорошу роботу, зайняти  певну посаду з гідною їх інтелектуального рівня заробітної платою.

Тут виділяють дві початкові  причини соціальної нерівності. Одна з них – це рівень доступності якісної освіти для різних верств населення. Друга причина – це неоднакові можливості при рівному рівні підготовки.