Анализ персонажа Рафаэль де Валентен

1) Національно-визвольний рух та нетривале існування української державності були причиною того, що навіть після їх поразки й завоювання українських земель Радянською Росією більшовики змушені були піти на здійснення заходів, частково спрямованих на задоволення права українського народу на самостійне життя. Хоч і маріонеткові, але було створено Всеукраїнський центрально-виконавчий комітет (ВУЦВК) та Раду народних комісарів (РНК) України.

Щоб зменшити опір українського народу та посилити прорадянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшовиків прийняв таку резолюцію: "Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР". Далі читаємо: "1. РСФСР і УРСР входять між собою у військовий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазначеної мети обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і телеграфу.

Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну  позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв'язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР X. Раковський.

Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з'їзді Рад в  лютому 1921 р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався  на з'їзді повного відокремлення  УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір'я урядові, але її не було прийнято.

Таким чином, у 1922 р. Україна  підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже  не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської Федерації. До того ж зв'язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання.

Зважаючи на певне невдоволення республіканських партійних комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням стосунків між республіками.

Через важку хворобу В. Ленін обмежено брав участь у дебатах, що розгорнулися. Тому Й. Сталін — комісар  у справах національностей і  генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав основну роль. Він запропонував комісії проект "Про взаємини РСФСР із незалежними республіками", в якому пропонував республікам увійти до Російської Федерації. Для забезпечення їхніх інтересів Сталін пропонував культурну автономію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку.

В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із "союзу рівних". Але це була фікція. Республіки могли вийти з Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізо-ваною, переважно російською, центр її був у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік.

VII Всеукраїнський з'їзд  Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з'їздів Рад  усіх республік із закликом  негайно розпочати законодавче  оформлення СРСР.

Через кілька днів, ЗО грудня 1922 р., відбувся І з'їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського.

Раніше було прийнято вважати, що ЗО грудня 1922 р. затвердили Союзний  договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише загалом. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Тільки після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на II з'їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ЦВК і РНК УСРР було розглянуто й прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український

проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували  Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

Прийнятий без урахування думки української сторони Союзний  договір був наскрізь пройнятий  центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: "Декрети і постанови РНК СРСР обов'язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу". У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення.

Жорстока централізаторська  тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження  і так куцих прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському  Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

2) Політика військового комунізму активізувала повстання на всій території колишньої імперї, Поволжя, Кубань та Дон,Туркестан.

Наймаштабнішим були страйки  на чолі з А.Антоновим, що охопило  Воронезьку та Тамбовську губернії. Проти  загонів Антонова воювала регулярна армія на чолі з М.Тухачевським. В той же час тривала повстанська боротьба керівництвом Н.Махна в Україні.

Дуже небезпечним для  більшовиків було повстання моряків  Кронштадту. Повсталі висунули  політичні вимои: "Ради - без комуністів". Проти повсталих було піднято армію під командуванням Тухачевского.  Після придушення опору органами ВЧК почалися масові репресії.

Ще в березні 1920 р. В. Ленін  рішуче заперечував Л. Троцькому, який пропонував замінити продрозкладку  продподатком та відновити товарообіг. Та вже на X з'їзді (1921 р.) партії В. Ленін змінив свою позицію і закликав перейти до «нової економічної політики» (НЕПу) і навіть погрожував відставкою, якщо партія не підтримає його. Відтак В. Ленін дійшов до думки, що потрібно змінити тактику й соціалізм в Росії слід будувати за допомогою ...державного капіталізму. НЕП саме і був пристосованою більшовиками до умов комуністичної Росії особливою формою державного капіталізму. В. Ленін заявляв, що НЕП - «це всерйоз і надовго», але він ніколи не казав, що це назавжди.

Причини появи  НЕПу:

1) закінчення  бойових дій,  початок відбудови господарства.

2) економіки  була у кризі, тому влада  повинна була відійти від комуністичної  доктрини.

3) невдоволення  селянства продрозкладкою.

4) спад світового  революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.   

 Прийнята X з'їздом РКП(б)  резолюція «Про заміну продрозкладки  продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції — вона заклала основи індустріального стрибка.  

 Питанням першочергової  ваги було кооперування селянства.  Розв'язання цієї задачі включало  селян у соціалістичне будівництво та  нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам сил. 

Запроваджуючи НЕП, держава  зберегла за собою «командні висоти»  у важкій промисловості та інших  найважливіших галузях, зате дозволила  приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії).  

 Не менш важливу  роль відіграла грошова реформа,  розпочата в 1922 р., біля витоків  якої стояв народний комісар  фінансів Г. Сокольников. Він, який здобув ступінь доктора економіки в Сорбонні, чи не єдиний у більшовицькому керівництві вважав, що економіка Росії є невід'ємною складовою світової економіки. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю – червінець. Хоч спочатку паралельно існували старі й нові гроші, але саме червінець відразу набув значної популярності. У 1924 р. за 1 червінець давали майже 2 долари США і майже 9 англійських фунтів стерлінгів; до 1925 р. червінець вільно обмінювався на іноземну валюту, а відтак мав попит на зарубіжних біржах.   

 Нові гроші значно  активізували як державну, так  і кооперативну та приватну  торгівлю, відновилися ярмарки й  товарні біржі.  

 Природно, що як і  будь-яка інша економічна модель, НЕП не був застрахований від кризових проявів. Перша криза, яку Л. Троцький назвав «ножицями цін», спіткала НЕП у 1923 р., коли ціни на промислову продукцію виявилися завищеними, а ціни на продукцію сільського господарства - низькими. Через це селяни, сплативши податок, відмовлялися за безцінь продавати продукти на ринку. Це негайно позначилося на містах, оскільки погіршилося їх постачання продовольством. Тимчасовий вихід було знайдено в підвищенні державою цін на продукцію селян.

1.2 Реалізація непу в Україні

Реалізація непу в Україні  відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки  продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися  з урожаю 1921 p., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент, що поєднує міста та села. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. 

Як і кожна перехідна  модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. 

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні  обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Ця політика була вимушеним тактичним  кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

3) Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика  коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і  внутрішніми причинами:

1. Формуванням  на міжнародній арені привабливого  іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхомлібералізації національних відносин.

3. Намаганням  більшовицької партії розширити  соціальну базу своєї системи,  залучивши до партій і до  управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намаганням  радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою  зміцнення новоутвореного державного  утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення  від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур,прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення  сфери вживання української мови  в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає  кількість українців у партійному  і державному апараті. Так,  у 1923 р. їхня частка становила  25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За  кількісним ростом стояли важливі  структурні зміни. Одною з них  була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.