Анализ произведения "Малыш и Карлсон"

Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайній  собі вулиці, у звичайному собі будинку  мешкає звичайна собі родина Сван-тесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей - Боссе, Бетан і Малий.

- Ба ні, я не звичайний хлопець,- каже Малий.

Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з  немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий - звичайнісінький собі хлопець.

Боссе має п'ятнадцять років, і  він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він  теж звичайний собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в  неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота - Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайне. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій хатці.

Карлсон - кругленький, самовпевнений  чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах  усі люди можуть літати, а ось  літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу [265] заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк - Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїй  хатці на даху. Вечорами він сидить на ґаночку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще  видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху можна жити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

- Що за лихо? - мовив він сам  до себе.- Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?

Та потім він почав чистити  димаря, зовсім забув про хатку  і більше про неї не згадував.

Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсо-ном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже [266] ресело. Адже приємно, як хтось гукає: «Гей-гоп, Карлсоне!» - коли ти прилітаєш.

Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись. Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він - улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала: «Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

- Чого ти вештаєшся вулицями? - запитав він. «Вештаєшся вулицями»!  Адже тато не знав, що Малий  дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би його власним собакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з'явилася якась тітка й гукнула:

- Рікі, сюди!

І Малий тоді збагнув, що цей песик  ніколи не стане його власним.

- Видно, я довіку не матиму  свого собаки,- сумно сказав він.  Сьогодні день був страх який  поганий.- У вас, мамо, є тато, Боссе  й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

- Дитино моя, ти ж маєш усіх  нас! - мовила мама.

- Де там...- сказав Малий ще  сумніше, бо йому раптом справді  здалося, що він сам-самісінький  у цілому світі.

А втім, він мав принаймні одне - свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки  легенько колихалися, наче махали маленьким  блідим зіркам, що мерехтіли вгорі  на весняному [267] небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець - не Малий, а якийсь інший хлопець,- гладить його кудлату голову й приказує: «Рікі, ти чудовий песик!»

Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ  біля самого підвіконня і гукнув:

- Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

- О, прошу,- відповів Малий і докинув: - А що, важко отак літати?

- Тільки не мені,- поважно відповів  Карлсон.- Мені все легко, бо  я найкращий у світі літун!  Проте я не раджу кожному  лантухові наслідувати мене.

Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

- Як тебе звуть? - спитав Карлсон.

- Малий. Хоч насправді я звусь  Сванте Свантесон.

- А мене, уяви собі, на диво звуть  Карлсон. Просто Карлсон, і  годі. Гей-гоп, Малий!

- Гей-гоп, Карлсоне! - сказав Малий.

- Скільки тобі років? - спитав Карлсон. [268]

- Сім,- відповів Малий.

- Чудово. Підемо далі,- мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

- А тобі скільки років? - спитав  Малий, подумавши, що Карлсон  поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

- Мені скільки років? - перепитав Карлсон.- Я чоловік у розквіті сил - оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком  у розквіті сил. Може, він теж чоловік  у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

- А в скільки років буває  розквіт сил?

- У всі роки,- задоволено відповів  Карлсон.- У всі, принаймні, коли  йдеться про мене. Я вродливий,  розумний і до міри затовстий  чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

- Давай заведемо її,- мовив він.

- Без тата ніяк не можна,- сказав  Малий.- Машину мені дозволяють  заводити тільки з татом або  з Боссе.

- З татом, з Боссе або з  Карлсоном, що живе на даху,- поправив його Карлсон.- Найкращий у світі машиніст - це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку  й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі  машиніст, однак наливав спирт  так незграбно, що на книжковій полиці з'явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум'я. Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

- Спокійно, тільки спокійно! - мовив  Карлсон і застережливо підняв  пухку руку. [269]

Малий не міг сидіти спокійно - адже горіла його по/ лиця! Він схопив ганчірку й погасив полум'я. Там, де гО-ріло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

- Глянь, яка стала полиця,- зажурився  Малий.- Що скаже мама?

- Дурниці, не варто й згадувати,- мовив Карлсон.- Кілька маленьких плям - це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі  його заблищали.

- Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах»,- пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

- Я мушу перевірити запобіжний  клапан,- сказав він і почав  завзято крутити якусь ручку.- Завжди може статися лихо, коли  не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах»,- пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати  й плями на книжковій полиці, такий  він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим  у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

- Оце-то воно, Малий! - вигукнув Карлсон.- Оце-то пах-пах-пах! Найкращий  у світі машиніст...

Більше він не встиг Ні-юго  сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнат;

- Вона вибухнула! - захоплено вигукнув  Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина.- Справді-таки вибухнула! А який  луск, ух! [270]

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. у нього в очах заблищали сльози.

- Моя машина...- схлипнув він.- 3 неї  залишились самі уламки!

- Дурниці, не варто й згадувати,- сказав Карлсон і безжурно  махнув пухкенькою ручкою.- Ти  собі зможеш узяти нову парову  машину.

- Де? - здивувався Малий.

- У мене нагорі. їх там є  кілька тисяч.

- Де це в тебе нагорі? - спитав  Малий.

- Нагорі, в моїй хатці на даху.

- У тебе є хатка на даху? - перепитав Малий.- І в ній кілька  тисяч парових машин?

- Еге ж, принаймні кількасот  набереться,- сказав Карлсон.

- О, як би я хотів подивитися  на твою хатку! - вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка  на даху, і в ній живе Карлсон...

- Ти ба, хатка, повна парових  машин,- здивувався Малий.- Кількасот  машин!

- Ну, я докладно не рахував,  скільки їх, але кілька десятків  буде,- сказав Карлсон.- Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

- І ти даси мені одну машину?

- Ну, звичайно.

- Зараз даси?

- Ні, спочатку мені треба їх  трошки оглянути, перевірити запобіжні  клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

- Уявляю собі, що скаже тато,- занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови. [271]

- Через машину? То дурниці, не  варто й згадувати! Так і  передай своєму татові. Я б  сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

- Як гарно, що ти завітав  до мене,- сказав Малий.- Хоч парова  машина... Ти ще колись прилетиш?

- Спокійно, тільки спокійно! - мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

- Мотор чогось кашляє,- сказав  він.- Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає... Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.

Малий теж подумав, що так буде найкраще.

Карлсон вилетів у відчинене  вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

- Гей-гоп, Малий! - гукнув він,  помахав пухкенькою ручкою і  полетів. [272] 

 

Карлсон будує вежу

- Я ж уже сказав, що його звуть Карлсон і що живе він угорі на даху,- мовив Малий.- Що тут такого дуже дивного? Хіба люди не можуть жити, де їм хочеться?

- Не мороч нам голови, Малий,- сказала мама.- Ти налякав нас  до смерті. Справжній вибух! Тебе  ж могло вбити! Невже ти не  розумієш цього?

- Розумію, але Карлсон однаково  найкращий у світі машиніст,- відповів Малий і поважно глянув на маму.

Ну як вона не збагне, що не можна  сказати «ні», коли найкращий у  світі машиніст береться заводити твою парову машину!

- Треба відповідати за свої  вчинки, Малий,- сказав тато,- а не  складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.

- Ні, він існує! - заперечив Малий.

- Ще й літати може,- насмішкувато  докинув Босе.

- Уяви собі, що може,- відповів  Малий.- Я гадаю, що він ще  прилетить, і ти сам побачиш.

- От якби він прилетів завтра,- сказала Бетан.- Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.

- Завтра він не зможе,- пояснив  Малий.- Завтра йому треба полетіти  до майстерні і змастити моторчика.

- За твої витівки тебе самого  треба було б змастити...- мовила  мама.- Глянь, на що схожа тйоя книжкова полиця? /

- Карлсон кажіе, що це все  дурниці, не вгірто й згадувати.  І /

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько  так, як махав Карлсон. Він хотів  показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю. -

Проте на маму це ніяк не вплинуло. [273]

- Це так каже Карлсон? - спитала  вона.- Тоді передай йому, що коли  він ще раз пхатиме сюди  свого носа, то я так змащу  його, що довіку не забуде. 

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах - таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим радісним Карлсоном, що так  гарно махав рукою й казав, що нещастя - то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» - з тривогою подумав Малий.

- Спокійно, тільки спокійно,- сказав  собі він, достеменно як Карлсон.- Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.