Аналіз ідейно-образного рівня лірики Ліни Костенко

1.2 Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті літератури

    Світ рідної природи, як один із найпотужніших каталізаторів духовних глибин особистості, в українській словесності, як і в музиці, чи в живописові, завжди формував ту сферу, в котрій національний менталітет оприявлювався якнайповніше. Якби довелося артикулювати основну його рису, ми визначили б її як ліричне світосприймання української душі. Не тільки світосприймання, а й світомислення і світоословлення. Маніфестація відвічної єдності духу людського з духом довкілля в етиці українців – основоположна.

    Пейзажна лірика Ліни Костенко – це своєрідна мистецька концепція українського пантеїзму. Художниця-поетеса створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною. Шлях наближення до істини через спілкування з природою допомагає авторці мобілізувати власне аналітичне мислення до такої густоти, що естетична сутність природи визначає етичний тембр її творчості. [7, 121]

    Авторське бачення стосунків людини з природою лягло в основу концепції духовного образу живого світу Ліни Костенко як енергетичного центру світомислення сучасної людини, який забезпечує щирий контакт зі сферою сакрального. Зв'язок із природою рідного краю у поетеси багатоаспектний, розгалужений спорідненими мотивами "людина – час", "людина – природа – духовність", "дух – матерія". Поетеса стверджує своїм словом, що буття індивіда в просторі цивілізаційних деформацій загрожене відсутністю етичної основи модерного діалогу, котрий вона намагається відлагодити власним мистецтвом, створюючи гармонію неперебутнього.

    Поетичні тексти Ліни Костенко розгортають часопростір у напрямку духовного досвіду народу, до котрого належить поетеса. Перейнятість поетеси загрозою моральних деструкцій не випадкова і не одномоментна. Вона лежить у площині її духовних пошуків. Довкілля для Ліни Костенко, будучи суб'єктом і об'єктом одночасно, залишається чи не єдиною константою, у просторі котрої вона має можливість бути сама собою.

Універсальність окремих образів природи – степу, води, неба, дороги – в мистецькому оприявленні безнастанно нарощує свою значимість від фольклорних інтерпретацій до авторських моделей світобудови. Образи позначені особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетипічній основі й здатності

    Абсолютне знання таємниць природи, вихід за рамки емпіричного світу у сферу неосяжного й недосяжного зафіксовано у поезії “Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить”. Чутливість до вібрацій живого світу, що проникають у душу з глибин світобудови, вміння слухати серце природи, відкрите високому духові, співзвучність з навколишнім – це постійні принципи світомислення автора. Думка, почуття, благородні поривання трансформуються у таку саму реальність, як довкілля, а енергія поетичного світу стає спонукою до дії або й самою дією.

    Традиційні образи українського буттєвого світу в тексті Ліни Костенко набувають емблематичної семантики у сфері такого складного переживання, в котрім любов і радість пронизані пафосом застороги. Як фактор потужної емоційної дії, комплекс таких переживань у смисловому підтексті маніфестує духовні акти, спрямовані на збереження живого світу, як основи буття (“Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!”). Свідомість ліричного "Я" артикулюється як внутрішня матеріалізована сутність. А зовнішня реальність є формою, котра субстанціонує внутрішню духовність густим комплексом почувань, вражень, переживань, випромінюючи цю енергію довкола, як власну.

    Моральні й психологічні аспекти взаємодії людського духу зі світом природи завжди лишалися дзеркалом становлення загальнолюдської гуманістичної свідомості. Шляхи образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних і універсальних естетичних переживань залишаються об'єктом нашого дослідження пейзажної лірики Ліни Костенко, оскільки взаємини між митцем і природою трансформуються в акції творення нової реальності – художньої. Цей процес зумовлює розвиток образів зі сфери природи в експлікації поетичної мови, набуття ними нових значень особистісних інтерпретацій. Трансформована через систему індивідуальних авторських дзеркал, природа помножує сугестивну потужність впливу на людську душу (“Вдень ще літо, а надвечір – осінь”). Графіка відчутого, оперта на пластику баченого, крізь магічний кристал уяви переводить читача із опозиції “яблуні – лосі” у сферу нової взаємодифузії: “Я – сад”. Фіксуємо найвищий рівень емпатії, вроджене вміння художниці проникати у світ почуттів живої природи, здатність співпереживати і відчувати чуже як своє. Процес очищення душі діє саме у світі високого слова.

    Художній факт внутрішньої синхронності ритмів людського серця з ритмами буття одухотвореного живого світу визначає довірливу тональність уявного діалогу, трансльованого монологічною формою в поезії “Стояла груша, зеленів лісочок…”. Відчуття щонайпервіснішої онтологічної єдності всього живого, притаманне митцеві як ментальна ознака, уможливлює зміщення двох самодостатніх екзистенційних площин – світу людини і світу природи – у точці їх перетину, аби там відбувся акт відкриття ліричним “Я” простору мислячої природи. [9, 39]

    Засіб персоніфікації – пріоритетний малярський принцип спілкування поетеси з природою. Особливість оприявленням словом авторської концепції діалогу “Я” – природа” полягає в тому, що обидва світи у поетичному просторі Ліни Костенко живуть за одними законами, мають спільні засади буття, почування й мислення. На цій основі сформувалася авторська конфігурація взаємодифузії “Я” – не “Я” не як традиційної опозиції, а як артикульованої адекватності двох сфер: “поетичний пейзаж” і “пейзаж душі”.

    Специфіка категорій часу й простору в творчому мисленні поетеси визначається внутрішніми вимірами реальності, об'єктивної дійсності, трансформованої у самобутніх обширах її духовно-мистецького буття. Досвід минулих поколінь, трансформований індивідуальною долею, акумулює потенцію енергії саморозвитку, стає кодом духовного руху нації, котрий визначає логіку її тривання у часі й просторі.

     Індивідуально-стильовий поліваріантний пошук Ліни Костенко прилучає нас до її універсально-візійного синтезу образу українського світу. Його буттєва сутність в художньо-філософській палітрі поетеси набирає дивовижних рис одухотвореного українського континууму.

    Прямування до істини в поезії Ліни Костенко має два вектори: вектор внутрішнього самоосмислення і той, що спроектований на освоєння об'єктивної реальності (“Ой ні, ще рано думати про все”). Об’єктивний час перебуває у складних взаєминах із суб’єктивним часом житєбуття митця. Драма особистості, котра випереджає час, трагічної невписаності самобутнього митця в сучасність. Основа конфлікту – морально-етична. Дорога – втеча й пошук одночасно. Втеча від небезпеки внутрішнього компромісу і пошук пиркладу в культурологічному просторі, пошук взірцевої особистості, котра уникнула названих небезпек.

2. Аналіз ідейно-образного рівня лірики Ліни Костенко 
2.1 Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

    Творчість як суспільна цінність криє в собі потужну потенцію актуалізації енергії національного світопочування й світомислення в новочасних контекстах, включаючись у процес налагоджування рятівних етично-естетичних програм національного порятунку.

    Кожен великий митець приймає історію своєї нації у своє серце та актуалізує її, як власну живу сутність. Мисляча історія – це шлях розгадок і передбачень. "Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам…" – ця пронизлива думка Ліни Костенко набрала ознак програмної формули історіософського мислення поетеси. Це глибоко інтимне прочитання навіть відомих історичних фактів наближає нас до істини, відкриває незримі глибини нашого генетичного світомислення.

    Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стає тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість здатна відчути художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність як джерело самовдосконалення. Гостра публіцистична думка в аспекті самоосмислення стає міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища у загальнонаціональному контексті. А коли це митець такого масштабу, як Ліна Костенко, вважаймо, що нації пощастило. Поет і громадянин, дивовижний соціолог і культуролог, вона сьогодні визначає параметри дифузійного процесу у сфері української культури. [18, 10]

    Мотив компромісу із сумлінням у поемах письменниці, народившись у ліричних поезіях перших збірок, ускладнившись, увібравшись у матерію пережитого досвіду – великих майстрів і власного, – повносило розгорнувся в поетичному епосі й драматургії Ліни Костенко і став постійним об’єктом художніх пошуків. Концепція митця в контексті часу окреслюється поетесою на серйозному художньому, публіцистичному та літературознавчому матеріалі. Опановуючи глибинні смисли аналітичних роздумів Ліни Костенко, відчуваючи гострий біль заперечення (“О що ви пишете, що пишете…”), наближаємося до квінтесенції самоаналізу художника із сформульованою мрією (чи надією) на щасливе взаєморозуміння у часі.

Осягнувши долю художника в часових параметрах одного життя, Ліна Костенко здійснила творчий акт артикуляції проблеми як етичного й психологічного уроку, котрий передбачає всі три часові виміри. Конформізм, який стає філософією життя обдарованого долею італійського скульптора, осмислюється авторкою прискіпливо й послідовно. Психологія зради самому собі і власному дарові розгортається за принципом зміщення часових площин, і в цьому процесі філософська категорія згущеного часу оприявнює потенцію мистецької екстраполяції факту із учора в сьогодні й у позачасся.

Очевидно, саме ця всеприсутність у найвіддаленіших часово-просторових перехрестях культурологічної тривоги щодо чистоти митця як репрезентанта нації виокремлює текст Ліни Костенко як засторогу, що долає будь-які кордони.

    Філософська істина – природа дає людині покликання, одночасно даруючи спромогу його реалізувати, тільки над цією спромогою слід потрудитися, – трансльована в поемі за принципом контрасту (Буонарроті – Рустичі). Необхідність опанувати обставини, не відступивши від високої мети, не зрадивши божого дару, не змарнувавши дивовижне покликання, що має потенцію вписувати у вічність не лише ім’я творця, а й імення його народу, нації – це єдиний шлях, що веде до храму. Напрям, мета і сенс окремої людської долі стають основою того “космосу історії”, коли всі складники названої тріади перебувають у гармонії.

    Проблема вини і кари у драматичній поемі має свої емоційні характеристики. Десь у тих синусоїдних сплесках надії з безнадією пронизливо заявляє про себе мотив оборонного фактору, що, як завжди, апелює до аналогій. За способом самозбереження Рустичі у Ліни Костенко – вічний утікач. Але визнати це він не має мужності, тому, аби виправдати себе, апелює до імені і досвіду великого Данте (“Він теж молився іншим небесам”), котрого прихистила чужа земля. [14, 39]

    Ліна Костенко послідовно художньо окреслює своє бачення позиції митця: народ свій люблять не тому, що він найкращий, а через те, що він твій. І край, у якому випало народитися, так само потребує твоєї любові, діяльного співчуття. Удосконалювати образ своєї нації у світі можна лише шляхом власного удосконалення.

    Часи не вибирають – стверджує поетеса своїм життям і своєю творчістю. Їх лише проживають по-різному – навіть сучасники, навіть талановиті чи геніальні. Отож, Ліна Костенко не допускає ніяких поступок. Безкомпромісність – єдиний в її баченні етичний орієнтир для митців усіх епох (“Ще не було епохи для поетів…”).[5, 32]

    У процесі аналізу поеми “Сніг у Флоренції” нами здійснено спробу синтезованого осмислення вічної проблеми творчої особистості крізь призму опозиції “свобода – несвобода” в параметрах долі реальної постаті – італійського скульптора Джованфранческо Рустичі, простежено процес руйнації таланту і динаміку психології відступу як зради самому собі й вітчизні. Вічну проблему вибору представлено в контексті класичних аналогій, коли енергія поетичного мислення забезпечується глибиною психологічного аналізу і філософської думки.

    Історіософське мислення Ліни Костенко рівною мірою оприявлене і в ліричних мініатюрах, і в епічних полотнах, поскільки всюди в її слові – Україна у просторі українського світопочування і світомислення.

Авторська модель українського світу, створена Ліною Костенко як цілість у просторі роману “Маруся Чурай”, будучи чинником його внутрішньої організації, виростаючи з етичного переживання історії митцем, охоплює сутнісні екзистенціали сенсу людського життя, честі і конформізму, смерті і безсмертя. Духовно-смисловий план представленої в романі реальності крім авторської строгої перцепції актуалізував етнозміст українського світопочування, що зафіксований ядром класичного баладного сюжету. Жанр роману дивовижним чином увібрав у себе комплекс ознак баладного мислення, явивши читачеві талановитий синтез баладно-драматичного та епічного начал. Обидва жанри у своїй мистецькій гармонії забезпечили новий рівень художнього буття відомих сюжетів. [11, 79]

    Невипадковість буття авторки у континуумі рідної історії – закономірна. Роман-сповідь “Берестечко” маніфестує явище такої енергетичної потуги, що вона забезпечила йому статус справжнього художнього шедевру. Центрування гіпотетичних подій здійснюється у площині болючих самозмагань і самопошуків душі Богдана Хмельницького. Спектр психологічних станів його душі у межовій ситуації – на грані буття і забуття, нехай і гіпотетичного, позбавлений будь-яких ілюзій. Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе, осягнути масштаб власної поразки. Самотність Богданова теж ілюзорна. Внутрішні діалоги з друзями і ворогами безупинні. Саме такий спосіб трансляції думок до адресата дає можливість поетесі об'ємніше і випукліше подати емоційно-інтелектуальні перехрестя магістральних зв'язків політики гетьмана в їх органічному переплетінні з власне людською сутністю. Помилки власної стратегії гетьман переживає трагічно. Чесність із собою певною мірою допомагає осмислити параметри майбутньої стратегії. Виясняючи, де вороги, а де друзі, хто опоненти, а хто однодумці, він вкрай нещадний до своєї недалекоглядності.