Анна Коренина

Роман "Анна Кареніна" був задуманий і написаний у переломну епоху, в 1873-1875 роках, коли російська життя перетворювалася на очах. І Толстой як художник і людина була невіддільний від цієї драматичної епохи, яка і відбилася в його романі рельєфно і виразно.

"Анна Кареніна" - роман про загальне розриві, якомусь загальному розлучення у всіх сферах життя. Тут все самотні і не можуть зрозуміти один одного, тому що загублений ключ любові, без якого немає сімейного життя.

Безлюбовного сім'я виступає в романі як узагальнений образ усієї безлюбовной життя людства. Критикуючи очима сім'ї весь сучасний йому соціальний лад, Толстой не виходить за рамки сімейної теми; він розсовує ці рамки, розширює цю тему до всього життя людства.

Протиставлення життєлюбства Ганни безжиттєвості Кареніна в романі проводиться послідовно з характерною для художнього мислення Толстого загостреністю на непримиренності протиріччя. Коли Олексій Олександрович зіткнувся з думкою про те, що дружина здатна його зрадити, він відчув, що "стоїть лицем до лиця перед чимось нелогічним і безглуздим. Він стояв лицем до лиця перед можливістю любові в його дружині до кого-небудь, крім його , перед життям. І кожен раз, коли він стикався з самою життям, він відмежовувався від неї ". Олексію Олександровичу дійсне життя не могла не представлятися недолугої і нелогічною, бо вона ніяк не може прийняти вказану форму, складову єдиний сенс всієї діяльності, всього існування героя. Ставлення Олексія Олександровича до Анни втілювало сутність його відносин з самою життям: ігнорування живої складності, заміна її штучної стрункістю зовнішньої логіки. Знову і знову можна відчути, яким насильством над життям були сімейні відносини Кареніна з Анною - повільним, повсякденним, постійним гнобленням. Справжнє життя для Толстого - це палке бажання і вміння людини жити життям всіх людей, спільним життям і кожної окремої людської життям. Тільки таке життя для Анни Кареніної і представляється справжньою.

Ганна наділена найціннішим, з точки зору Толстого, людським даром: даром спілкування, відкритості для всіх, розуміння всіх і сочувствованія в буквальному сенсі слова, тобто уміння спільного відчування з іншими людьми. Це і створює поетичний світ Анни.

Мляві очі Кареніна - це очі, якими глянула на героїню роману оточувала її дійсність. І та обставина, що людина з цими неживими очима був пов'язаний з усім життям Анни, загострює трагізм її самотності в мертвій пустелі дійсності, самотності в самій любові.

Тема самотності в любові пронизує весь роман. Їй також присвячена і вся історія відносин Анни і Вронського. Любов Анни і Вронського приречена в романі з самого початку і цьому передує погану прикмету

- Загибель людини під колесами поїзда, прообраз загибелі героїні, загибелі любові. Так вже саме знайомство Ганни з Вронским забарвлене думкою про смерть. І історія кохання виявляється історією смерті.

Близькість, усталену між Вронским і Ганною, Толстой зображує як вбивство.

Любов Анни неминуче повинна була прийти до свого власного заперечення, перетворенню в свою протилежність. Любов, яка по суті означає саме повне єднання людей, перетворюється в саме повне роз'єднання. Ганна сподівалася, що любов заповнить їх світ. Але виявилося, що любов стала причиною втрати світу і, отже втрати самої себе: "Роздратування, розділяв їх, не мало ніякої зовнішньої причини, і всі спроби пояснення не тільки не усували, але збільшували його. Це було роздратування внутрішнє ..."

Жахлива розв'язка любові. Доля Ганни пов'язана насамперед із ставленням до дійсності, що оточувала Анну. У Анні Кареніній втілений образ людини, створеного для великої любові, але спіткало закони реальності, яка погубила її. Сенс епіграфа набуває глибоке значення в розвитку роману. Стає ясно, що мова йде про силу долі і про те, наскільки вона керує всіма діяннями людини і не визнає оціночних суджень кого б то не було.