Богдан-Ігор Антонич про митця та мистецтво

 

Вступ

Богдан-Ігор Антонич народився в Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освіту здобував Антонич дома, під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у Сяноці.

Антонич почав писати вірші  ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував  тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи. 

Восени 1928 року Антонич переїхав до Львова і вступив до Львівського  університету. Цей етап його життя  мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистости. Бо хоч  університет був польський, велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчити  українську літературну мову. Перші  свої українські вірші він читав  у колі студентів-українців. 

Антонич пристрасно включився  в літературне та громадське життя  столиці Західної України і наполегливо  почав вивчати нюанси української  мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в багатьох періодичних виданнях. 

Незважаючи на велику поетичну творчість і трудний процес засвоєння  літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з  доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав  етапі та рецензії; на сторінках  преси, під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони  та пародії, що в них виявив гостру дотепність; у «Дажбозі» вів літературну  хроніку. Крім того, він пробував своїх  сил у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новеля «Три мандоліни» та великий фрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Треба згадати і редакторську діяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал «Карби». 

Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику. 

Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого  запалення олегочної, що його все-таки лікарям вдалося перебороти. Але  як поет уже видужував, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце  не витримало. 

 

«Мистецтво не відтворює  дійсності, ані її не перетворює,

 як хочуть інші, а  лише створює окрему дійсність…»

Богдан-Ігор Антонич «Національне мистецтво»

Теми: митець і мистецтво  хвилювали Антонича. Він неодноразово звертався до них пояснюючи, критикуючи, схвалюючи, а чи засуджуючи мистецтво, його розуміння та втілення митцями. Взяти хоча б «Становище поета (слово  при роздачі літературних нагород  дня 31 січня 1935)», де ми читаємо: «Живемо в часах, коли дійшло до того, що поети мусять виправдовувати своє право на існування й, коли дуже часто не вміють на це спромогтися, то й самі починають зневірюватися, чи вони потрібні. А втім, торкається це не тільки поетів.: але взагалі всіх письменників і митців…»

Письменник сміливо заявляє, що найперше, що впливає на митців загалом - це час. Цей нелегкий період, у якому доводиться жити і найголовніше творити. Митець завжди прагне вираження. Він чує, бачить, відчуває не так, як інші люди – він тонка матерія, що сполучає реальний світ зі світом мистецтва – ілюзії, мрійливості, символізму і свого реалізму. Який би це не був витвір мистецтва, він передає внутрішній стан і бажання творця. Це його дитина. І природньо, що він її захищатиме у разі потреби. Антонич наводить, що такі потреби були і настільки часті, що «самі починають зневірюватися, чи вони потрібні».

Читаємо далі: «Тут не місце, щоб вияснювати причини цього складного явища. Одне тільки певне: їх щонайменше кілька, вони зв'язані з самою літературою і з зовнішніми обставинами та переплутуються в дуже складний спосіб. Тут хочу звернути увагу тільки на одну з них, а саме на переміну суспільного становища письменника чи митця, на зміни у відношенні суспільства до нього. Розуміння суспільної ролі мистецтва, побажання і вимоги, що їх ставить творцеві громадянство, очевидно, не є чимось сталим, вони завжди розвиваються й змінюються, але зміна, що довершилась під впливом останньої війни, одна з найяскравіших і найгостріших.» Очевидно, що Антонич мав на увазі державні та національні перевороти першої третини ХХ ст. Як ми вже знаємо, у цей період постійно змінювалася влада, і, як результат, кожна з них намагалася висвітлити себе лише у яскравих барвах, а дещо – приховати. Основною зброєю і водночас загрозою, була культурна еліта країни, зокрема митці.

Письменник цитує три  заповіді Брюсова «Юному поетові», у яких підкреслює : «В цих трьох заповідях вміщується вся програма тодішніх митців: творити для майбутнього, для вічного, крайній індивідуалізм і служба мистецтву для нього самого. Сьогодні поети стоять у всіх трьох точках на протилежному становищі: творити для сучасності, підпорядковувати індивідуальність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі, якійсь практичній цілі, підпорядковувати мистецтво тим самим чинникам. На цьому не кінець: вони йдуть ще далі, домагаються не тільки, щоб ставити проблеми, але й їх розв'язувати, не тільки відтворювати сучасність, але й вияснювати її, ще й ставити їй єдині й непомильні дороговкази. Очевидно, що там, де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи тощо, тим більше письменники стають безпорадні або спрощують себе до ролі групових гітаристів якоїсь фірми з крикливою вивіскою.» В цих рядках митець наводить паралелі між минулим становищем поетів і сучасністю для нього самого, між їхніми цілями і місцем мистецтва у житті країни. Антонич сміливо заявляє, що: «…тільки синтеза з їхніми суперечностями (заповідями Брюсова)  зможе витворити справжнього сучасного письменника. Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими митецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом».

 І на завершення свого «Слова» Богдан Антонич зазначає, що сам він намагається дотримуватись того, що пропагує, і надіється, що «сіра братія й світочі моєї парохії, челядники й майстри з мого цеху, теслі строф, гончарі поем, різьбярі сонетів, ткачі повістей, будівничі драм» підтримають його у боротьбі за відродження мистецтва істинного.

«Сучасне мистецтво  має своє обличчя, хоч, може, ми його сьогодні так докладно не бачимо.»

Митець закликав у сучасному  мистецтві бачити те, що бачить сам  автор, відчути те, що його переповнює у момент створення поезії, відкинути  всю заангажованість буденного  життя і навчитися читати між  рядків. Такі висновки можна зробити  проаналізувавши розмову Антонича в редакції «Як розуміти поезію».

- Пояснювати поезію, це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і містецьких творів, річ умовна й суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте й прозоре. А втім,  зрозуміти мистецький твір - це ще не все, це навіть не найважніша річ. Механізм діяння мистецтва куди складніший. Саме зрозуміння, це тільки допоміжний ступінь, допоміжний засіб до властивого сприйняття мистецького твору. Засіб потрібний і важний, але не конечний… Можливо просто тому, що зрозуміння - це дія розуму, а мистецтво  й поезія в загальному належать до царини почування. Простіть, що пригадую  Вам цей погляд. Стільки разів повторювали його у критиці й естетиці, що став аж банальний. Проте його деяка банальність не суперечить його правдивості. Мистецтво може діяти на розвиток розуму й вимагає для свого повного сприйняття деяких розумових умовин, але не менш звертається в своїй основі до емоційних сторінок душі. Правда, годі механічно відділювати від себе, як окремі світи, розум, почування й волю. Нормальна людина живе завжди всіма складниками своєї психіки, але в поодиноких хвилинах, в поодиноких діях раз той, а раз цей, висовується на перший план. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не зрозуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатись його сугестії, сприйняти й оцінити його загальну вартість, признати йому високий рівень чи навіть геніальність, признати його високомистецьким або навіть і архітвором.

Саме на емоції зорієнтовані твори, що спрямовані на національну, суспільну  чи виховну функції, вважає поет, навіть якщо вони по-части є незрозумілими: «…Коли мистецтво виконує якусь національну, суспільну чи виховну функцію, то виконує її, вдаряючи, очевидно, передусім у струну емоції, своїм релігійнім пафосом. «Слово про Ігорів полк» своїм лицарським духом, «Фауст» своєю філософією, своїм так званим  «фаустівським світоглядом», своєю концепцією «фаустівської людини» діють на читачів на свій лад і у свому напрямі без огляду на свою частинну незрозумілість. Навіть національні та революційні гімни мають такі уривки, що потребують доконче ріжних, здебільша історичних пояснень. Маса співає оці гімни, п’яніє ними й піддається їхній сугестії без огляду на зрозумілість усіх уривків, усіх історичних алюзій. Польський малоосвічений селянин, чи взагалі поляк без історичного знання, співаючи своє «Єще Польска нє згінела», піддається свому гімнові без огляду на те, чи розуміє, чому кажуть йому сьогодні йти «з земі влоскєй до Польскі». А проте гімн свою виховну ролю сповняє.»

Антонич проте не переконує, що всі письменники свідомо творять  свої шедеври, ба більше, він переконує  що значна їхня частина працює у  підсвідомому стані, не знаючи яким саме словом завершить не лише свій витвір, а й навіть речення чи строфу. Тому не варто намагатися вникати  у переживання та стан автора повністю, адже він може бути не усвідомленим і ним самим: «Ви думаєте, що мистець творить завжди свідомо, за попереднім задумом? Не завжди й не кожний. Знову існує формула: письменник, коли пише, мусить знати, що хоче сказати. Бодай у ліриці це неправда, це просто психологічний фальш. Лірика буває тоді найбезпосередніша й найсвіжіша, коли народжується в коротких, емоційно сильно насичених проблисках. Якийсь один образ, один вислів, якийсь ритмічний уривок, зачутий припадково фрагмент мелодії, неозначений, безіменний перелив настрою - все це може стати засновком вірша…»

Стосовно митця, то тут все просто запевнює письменник у статті «Література  безробітної інтелігенції»: «Старте покоління письменників відійшло сьогодні здебільша на задній план. Причини цього складні, й тут замало місця, щоб їх висвітлити. Літературному рухові проводять молодші й молоді. Неважко ствердити, що більшість із них уявляє собою такий характерний для наших часів тип зовсім або напів безробітного інтелігента. Звичайно, це мусило відбитись у якийсь спосіб на їхній творчості.»

Такі митці творять  в одних напрямках і дуже швидко попадає в «почуття меншевартості»: «На наших західних землях, в країні, далекій від моря, найпопулярніший сьогодні з поезії мотив: життя моряків. Коли якесь явище відокремлене, коли має характер наскрізь індивідуальний, не можна з нього робити ніяких загальних висновків. Це справа даної індивідуальності. Але в нас моряцькі поезії пише тепер добрий десяток поетів, що з них більшість, може, й корабля не бачила. Зустрічаємо тут речі досконалі, зустрічаємо слабші, але в загальному моряцька поезія прибрала масовий характер. Не заперечую впливів політичних і літературних, але оця моряцька масівка мусить теж мати деякі підсвідомі суспільні причини. Друга сьогодні найпопулярніша тематика - це історизм, і то історизм своєрідного типу, з обов’язковою крицею (дозволю собі назвати його крицевізмом). Суспільний підклад той самий. Це безробітні інтелігенти перемальовують свою дійсність у казку з обов’язковими одчайдушними матросами, потужними дредноутами й вогнекрилими скреготами, з обов’язковими варягами, мадоннами, крицею й римськими легіями.

 Гарно? Так, справді гарна казка Казка - лік від дійсності. Річ самозрозуміла, що ні в кого не можна вбачати свідомого, обдуманого формування казки на місце дійсності.»

 

Висновки

З вищенаведеного можна зробити  наступні висновки:

1. Мистецтво – вічне і знаходиться поза часом і простором;
2. Висвітлюється воно залежно від часу і політики; відповідно буває вартісним та малозначним;
3. Мистецтво не можна пояснити, а лише «прочуствувати»;
4. Не варто прагнути до повного розуміння письменника, а швидше керуватися емоціями;
5. За часів Антонича мистецтво творило молоде покоління на заїжджані теми і тому навіть варті уваги твори попадали у  «почуття меншевартості».

 

Використані матеріали

1. Антонич Б. І. Натхнення і ремесло / Богдан – Ігор Антонич // Сучасність: Львівська Наукова Бібліотека ім. В. Стефаника АН України – Л. – 1987. – С. 70 – 74.
2. Антонич Б. І. Становище поета: слово при роздачі літературних нагород дня 31 січня 1935 / Богдан – Ігор Антонич // Літературна Україна. – К., 1990.  – С.390 – 392.
3. Антонич Б. І. Сто ченців божевілля / Богдан – Ігор Антонич // Сучасність: Львівська Наукова Бібліотека ім. В. Стефаника АН України – Л. – 1987. – С. 80 – 82.
4. Антонич Б. І. Література безробітної інтелігенції / Богдан – Ігор Антонич // Сучасність: Львівська Наукова Бібліотека ім. В. Стефаника АН України – Л. – 1987. – С. 78 – 80.
5. Антонич Б. І. Як розуміти поезію / Богдан – Ігор Антонич // Сучасність: Львівська Наукова Бібліотека ім. В. Стефаника АН України – Л. – 1987. – С. 74 – 78.