Д. Дефо "Робінзон Крузо"

Розповідь у книзі ведеться від першої особи і спершу нагадує спогади: “Я народився 1632 року в порядній сім’ї...” – такими словами відкривається роман, і мемуарна форма оповіді триває аж до того моменту в розвитку фабули, коли герої після корабельної аварії опиняється на безлюдному острові. Далі починається “Щоденник” Робінзона Крузо, який він веде, живучи на острові, а потім знову йдуть спогади.

Вибір такої розповідної манери – мемуарної й щоденникової був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературно-стильовими уподобаннями белетриста. Це манера якнайшвидше відповідала “новій історично –культурній добі з власним для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві”.

В житті Робінзона нічого не відбувається за помахом чарівної палички чи за волю божественних сил. Цілком реальні обставини обумовлюють його пригоди й поневіряння аж поки він потрапляє на острів, а далі... Далі господарем своєї власної долі стає він сам і тільки він сам.

““Робінзон Крузо” – не только достоверное описание жизни частного лица, но и произвидение большой художественной значимости, глубоких обобщений. Писатель, по существу, создал новый жанр романа в английской литературе. Этот жанр был оригинальным сплавом приключенческого романа с социальным и филосовским”. (С.Д Артаманов)

Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скот овода, землероба, але він – не людина первісних людських колективів, що пройшли крізь ці стадії, а справжній англієць XVIIIст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості. “Робінзон дуже цивілізована “природна людина” з годинником і гросбухом, дуже далека від пізнішої романтичної поетизації первісної людини.

Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним. У Робінзона досить розвинуте почуття власника, і навіть екзотична, прекрасна природа острова притягує його насамперед тому, що він відчуває себе її володарем. “Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою... подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда”

Ці мрії вже виходять за межі мрій Робінзона на початку роману про скромне снування, де він бажає уникнути злиднів, страждань, тяжкої праці нижнього класу, так і пихи, заздрощів вищого класу людства.

В передбачуваному і практичному Робінзоні ми бачимо в ньому і простодушного філософа. “Непотрібний мотлох! – говорить Робінзон, коли побачив гроші, що залишилися в каюті затонутого корабля. – навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь – який із цих ножів. Мені нема що з того робити; тож залишайся там, де лежиш, і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!” однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти гроші з собою...”

В таких епізодах перед нами змальовується образ Робінзона – “буржуа авантюрного периода накопления капитала”. І в цьому, і в інших випадках Робінзон діє як людина свого часу, і заслуга Дефо полягала в тому, що він точно виписав життєво активний характер, породжений і зумовлений цілком певною історичною добою. “Образ Робинзона – не биография автора или матроса Селькирка и не художественная илюстрация история человеческого общества, так как центральний герой выражает идеи, психологию и эмоции современников Дефо. Это конкретный и в то же время художественный образ”. (С.Д. Артаманов)

“...Інерція буржуазного мислення виявляється до абсурдного сильною...”, і тому він забирає гроші.

Розповідаючи про двадцять вісім років, які провів Робінзон на острові, Дефо вперше в літературі розгорнув тему праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Залишившись на одинці з природою герой Дефо завзято працює над виготовленням предметі домашнього вжитку. Тут розповідається як він будував свою першу будівлю, обставляв своє житло, приручав диких кіз, обробляв поле, ліпив горшки, пік хліб, будував лодки і багато ще дечого, що потрібне було для життя на безлюдному острові.

У Робінзона були деякі інструменти і значно полегшувало труднощі, з якими він стикався. Проте у нього не було навиків, необхідних для виготовлення тих чи інших предметів, тому праця для нього була важкою і досить повільно виконувалась. Він витратив сорок два дня для того, щоб виготовити дошку для палички. Ось як він описує виготовлення дошки: “Я зробив так: вибрав величезне дерево, бо мені була потрібна довга дошка. Три дні я рубав це дерево і два дні обтинав на ньому гілля, щоб мати колоду. Не знаю навіть, скільки часу я обтесував та обстругував її з обох боків, коли її вага не поменшала на стільки, що її можна було зрушити з місця. Тоді я начисто обтесав один бік на всю довжину колоди; потім перевернув її цим боком униз і почав обтісувати таким чином і другий, аж поки вийшла рівна й гладенька дошка, приблизно три дюйми завдовжки. Читач зрозуміє, як тяжко працював я над цією дошкою. Але впертість і праця допомогли мені закінчити цю роботу, як і багато інших”

“Самая замечательная черта Робинзона – его врожденное и неутомительное трудолюбие. Труд составляет для него первейшую жизненную необходимость”. (М. Детгиз)

Цікавою для нас є розповідь про те, як Робінзон зумів добути хліб. Також в романі розповідається і про те, як він здобував велику лодку, як він шив собі одяг, і навіть зробив собі зонтик.

“Каменщик, землекоп, плотник, столяр, судостроитель, гончар, пахарь, мукалол, хлебопек, портной, виноградарь, животновод, охотник, рыболов – вот далеко не полный перечень профессий и ремесел, которым овладел Робинзон”. (М. Детгиз)

Розповіді про різні роботи, які виконував Робінзон – це “подлинный гимн человеческому труду и умению”. (М. Детгиз)

Привертаючи увагу читача до внутрішнього світу свого героя, Дефо наділяє його й прикметами ранньопросвітницької свідомості. Справді, живучи на острові, Робінзон мобілізує все своє знання про природу, вивчає не лише ремесла, а й закономірності кліматичних змін, перебіг пір року тощо. Чи не понад усе цінує він результати діяльності людського розуму. “... Тут маю зауважити, - ділиться своїми роздумами Робінзон, - що розум є основа й джерело математики, а тому, визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них правильні уявлення, кожен з часом може навчитися першого – ліпшого ремесла...”

Долаючи труднощі, які виникають на кожному кроці, Робінзон поповнює свої знання про довколишній світ, глибоко усвідомлює значення праці в житті людини.

Хоч це може здатися й парадоксальним, але якраз самотнє життя вчить Робінзона цінувати людське спілкування, радощів якого він був позбавлений багато років. Страшна туга й жагуче бажання охопило його, коли він побачив корабель. З його уст безперестанно вихоплювалися слова: “Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б поговорити”. Ні разу за своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і не разу я не почував себе так гірко без нього”.

Правда, він не на жарт лякається, побачивши на шістнадцятому році самоти людський слід, а на двадцять третьому році – живих дикунів – людоїдів. Але водночас, як бачимо, він сумує за людиною співрозмовником, людиною – другом. Цей сум певною мірою знаходить вихід у його ставленні до П’ятниці: визволений дикун стає не тільки слугою, а й учнем та другом Робінзона.

Взагалі моральний аспект життєвої історії Робінзона Крузо не менш важливий і цікавий, ніж економічний; більш того - обидва ці аспекти тісно взаємопов’язані, невіддільні один від одного. Духовне життя Крузо на острові, звичайно ж, аж ніяк не зводиться до молитов та читання Біблії – єдиної книжки, яку є в нього. Ясна річ, герой Дефо змальований як людина свого часу і звертання в думках до всевишнього для нього цілком природне. Молитва для нього своєрідна діяльність – відпочинок від роботи. Сам Робінзон визнає, що довгий час його думка “не знала бога”, що вперше він звернувся до нього під час бурі, а вдруге – опинившись на острові. Цій другій молитві він дає дуже реалістичне тлумачення, характеризуючи свій екстаз, як звичайну тваринну радість істоти, врятованої він смерті: “...Религиозность Робинзона и его автора таится очень здоровое, стихийно – материалистическое восприятие мира, а порой и насмешливое отношение к религии”

 “Біблія для Робінзона –  своєрідний додаток до його  “гросбуха” з обліком щоденної праці”. Робінзон не покладається пасивно на мудрість творця, а записує як кредитор і боржник, за його власним висловом, на одній половині сторінки свого щоденника все, що вважає за зло в своєму житті, а на другій – усе, що вважає за добро. Під “злом” він записує: “Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і я не маю ніякої надії на порятунок... Мені не має з ким поговорити й розрадити себе”.

А добро це – “... як живий, я не потонув, як усі мої товариші.” Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині не має з чого жити... Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його...

Баланс доводить перевагу добра, і лише тоді, після цієї бухгалтерської ревізії своєї долі, Робінзон переконується в залежності від світового планування творця.

Проте ці елементи вільнодумства в світогляді Робінзона, як і елементи критичного сприйняття капіталістичної діяльності, що народжувалась, усвідомлення її разючих суперечностей, не порушують цільності загального пуритансько-буржуазного світогляду героя роману і свідчать лише про певну складність образу Робінзона.

Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачає поняття про совість, співчуття, людяність. Останнє виявилось і в ставленні до П’ятниці та його батька, до визволеного іспанцями, в активному неприйнятті дикунського насилля, в діях і навіть у роздумах героя. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре розміркувавши, доходить висновку, що дикуни – теж люди і що вони “не більші вбивці, ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або – як іще частіше буває – нищать мечем цілі армії, нічого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався.”

Варто зауважити, що Дефо як автор роману “Робінзон Крузо” має зв’язок з просвітницьким “романом виховання”. Образ Робінзона Крузо значно змінюється протягом його історії. Легковажний і примхливий хлопець, - яким він є на початку роману, - стає під впливом життєвих обставин мудрою і серйозною людиною.

Саме “роман виховання” цінив в “Робінзоні Крузо” Жан-Жак Руссо, який називав книгу Дефо вдалим трактатом про природне виховання.

Робінзон втілює просвітницькі уявлення про “природню людину” у його взаємодіях з природою. Однак Робінзон – це не тільки людина “взагалі”, яка діє відповідно через свою “природу” і розум; “Робинзон – это вполне типичный буржуа, сложившийся под влиянием определенных общественных отношений”. І якщо кращі риси характеру Робінзона – людини змогли виявити себе далеко від суспільства, в обставинах безлюдного острова, то все ж таки вони не змогли поглинути в ньому справжнього буржуа. В цьому ми бачимо його ділову винахідливість і здоровий смисл. Його релігійність і побожність переплітаються з практичністю комерсанта. Будь – яке діло він розпочинає з молитви, як справжній пуританець, він не розлучається з Біблією, але разом з тим він “мелочно расчетлив и во всем руководствуется прежде всего інтересами выгоды”.

Характер Робінзона розкривається в його спілкуванні з П’ятницею. В молодому дикуні, якого він спас від смерті, Робінзон перш за все хоче бачити в ньому раба. Не випадково перше слово, якого він його вчить, - це “господар”. Робінзону потрібен слухняний і смиренний слуга і його радує покірність і услужливість П’ятниці. Робінзон зрозумів, що П’ятниця має кмітливий розум і добре серце. Як справжній пуританець Крузо намагається привернути П’ятницю до релігії. Однак казусні питання, який задає слуга, частот приводять Робінзона в Тупий кут.

“На протяжение всей «Жизни Робинзона Крузо» можно проследить борьбу между традиционным пуританизмом, уповающим на благодать божественного промысла, и трезвым, реалистическим – разумным отношением к миру, характерным для века буржуазного Просвещения”. (11, с. 343)

“...Весь роман Дефо проникнут просветительскими идеями – прославлением разуму, оптимизмом и проповедью труда; Дефо разделил многие просветительские шлюзки, предвосхитив в известной мере позднейшую идею “естественного человека”, и осветил вместе с тем по-своэму, со своеобразным пуританським стащизисом, исторически прогресивне стороны созидания буржуазного общества.”. (Д. Л. Урнова)

У кінці приховане живе й алегоричне начало. Історія Робінзоно Крузо з усіма її перипетіями може бути сприйнята як розгорнута, обросла багатьма подробицями притча про Людину, про її зіткнення з природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість.

Вибраний прозаїком метод сухої мемуарно – щоденникової розповіді виявився напрочуд вдалою формою для втілення сміливого художнього домислу. Як з’ясували пізніші коментатори, романіст міг допускати дрібні неточності в географії й зоографії, але в головному – в зображенні реального характеру людини, що потрапила у виняткові обставини, він досягнув максимальної художньої переконливості. Його настанову на життєву вірогідність витримано від початку до кінця твору з необмеженою послідовністю.

Значну роль в поетиці роману та в його естетичному впливі на читача відіграє гіперболізація. Хіба не гіперболічний строк перебування героя на острові? Тай сам перебіг часу на острові, кількість тижнів, місяців і навіть років, потрібних Робінзонові, що виконати ті чи інші роботи, - все це приголомшує своєю незвичайною масштабністю. Але письменник нібито й не намагається вразити нашу уяву. Навпаки все в романі розповідається спокійно й неквапно. Найнеможливіші події обставляються безліччю вірогідних подробиць. Життя, вигадане й неймовірне, зображується у формах самої реальності.

“Художественное своеобразие романа – в его исключительном правдоподобии, кажущейся документальности и в удивительной простоте и ясности языка. Дефо в своих работах не раз выдвигал это принципиальное требование простоты языка, его общедоступность”. (14, с. 34)