Давньогрецька комедія. Художні особливості комедій Аристофана

Давньогрецька комедія. Художні особливості  комедій Аристофана.

Виникнення давноьгрецької комедії. Її основні джерела. Особливості  давньої аттичної комедії. Творчість  Арістофана – «батька комедії». Тема протесту проти пелопонеської  війни як провідна у його творах («Лісістрата»). Комедія «Жаби» – перший зразок літературної критики. Нова аттична комедія. Творчість Менандра.

Офіційне визнання комедія  отримала набагато пізніше, ніж трагедія. Вона остаточно сформувалася як жанр у Аттиці, зокрема в Афінах, у кінці V ст. до н. є. Дослідникам були невідомі початкові етапи становлення комедії. Вони знали її лише з другої половини V ст. до н. є., комедія того часу (на відміну від більш пізніх форм) має назву давньої аттичної комедії. Це виключно своєрідне явище, у якому досить оригінально поєднувались архаїчні й дещо грубі ігри свят родючості з найскладнішими соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким суспільством.

Ми не маємо на сьогодні точних даних про походження давньої  аттичної комедії, але існують припущення про те, що її появі сприяли декілька факторів і джерел. Першим, звичайно, можна вважати вже відомі з попередніх розділів свята на честь бога Діоніса. Під час процесій виконувались «фалічні пісні» (розгульні, часто сороміцькі, непристойність їх була зумовлена традиціями самого обряду), розігрувалися насмішкуваті мімічні сценки, відпускалися жарти, навіть лайливі слова на адресу окремих громадян. Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду – забезпечити перемогу продуктивних сил життя: у сміхові й лихослів'ї давні греки бачили життєутворюючу силу. Звичайні уявлення про благопристойність на цей час відмінялися.

Певним підтвердженням сказаного вище є сам термін комедія, який означає «пісню комоса». Комос  – гурт гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з піснями, танцями. У   комедіях цей елемент представлений у вигляді хору, переодягненого в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.).

Джерелом давньої аттичної комедії  вважають народні жартівливі сценки фарсового характеру, у яких висміювались дурнуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені дружинами чоловіки, вчені-шарлатани тощо. Спочатку такі сценки мали на меті розважати глядачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних конфліктів, набуваючи характеру в'їдливих памфлетів.

Як уже зазначалося, давня  аттична комедія – це явище  своєрідне й оригінальне. Однією з визначальних рис цієї комедії  є відображення живої сучасності, інколи навіть злободенних проблем політичного й культурного життя. Можна зазначити, що давня аттична комедія – це комедія політична й викривальна, яка перетворила фольклорні насмішкуваті пісні та ігри в зброю політичної, сатири, навіть ідеологічної критики. Ще однією найхарактернішою рисою цієї комедії є повна свобода глузування над окремими громадянами, з конкретною вказівкою їхніх імен. Особа, яка, висміювалась, або прямо виводилась на сцену у вигляді комічного, персонажа, або ставала об'єктом ущипливих, навіть грубих. насмішок. Неодноразово робилися спроби обмежити цю комедійну вільність, але протягом усього V ст. до н. є. вони залишались безуспішними. Давня аттична комедія при цьому не обособлює своїх персонажів, а складає спільні карикатурні образи, використовуючи при цьому типові маски фольклору й сіцілійської комедії. Сюжети комедій будуються досить часто за схожою схемою, яка має фантастичний характер. Найчастіше здійснюється якийсь нездійсненний проект зміни існуючих суспільних відносин. Наприклад, у Арістофана в комедії «Архарняни» головний герой під час війни заключає сепаратний мир для себе й для своєї родини, у комедії «Птахи» герой засновує щасливу пташину державу і т.п. Найнеправдивіша дія створює особливий комічний ефект.

Найвищого розквіту давня  аттична комедія досягла в  творчості Арістофана. Не випадково саме його називають «батьком комедії». З його біографії нам достовірно відомі лише деякі факти: він був афінянином; його батько Філіпп придбав невелику ділянку землі на о. Егіна, де Арістофан періодично бував. Тому поет з дитинства чудово знав і цінував працю селянина, а також і життя міста. Значна частина життєвого шляху митця припадає на час Пелопоннеської війни (431 –404 рр. до н. є.), війни між Спартою й Афінами. Від неї нестерпно страждали грецькі селяни, прості трудівники й землевласники, які зубожіли від цієї війни й прагнули миру. Саме на їхніх позиціях стоїть Арістофан у своїх творах, тому тема миру, протесту проти війни – одна з провідних у його творчості.

Тема миру є центральною й  у комедії «Лісістрата» (411 р. до н. є.). Лісістрата – це ім'я красивої й розумної афінянки, яке означає «та, що припиняє війни». Під її керівництвом занепокоєні долею Еллади жінки збираються на потаємні збори. Лісістрата виголошує перед ними промову, у якій зазначає, що від війни найбільше страждають жінки, незалежно від того, чи чоловік воює на боці Афін, чи на боці Спарти. На війні жінки втрачають чоловіків і дітей. Життя проходить, вони старішають, а чоловіки все воюють, а якщо вони й повертаються, то шукають молодших. Лісістрата закликає жінок оголосити чоловікам страйк. Після бурхливої дискусії жінки домовляються піти з дому, покинути чоловіків і не повертатися доти, доки не буде миру. Інакше жодна з них не буде виконувати своїх обов'язків матері, господині, дружини. Жінки захоплюють Акрополь, де зберігалися всі афінські багатства, без яких неможливо було вести війну, і відмовляються від спілкування з чоловіками. Слід зазначити, що в попередніх творах Арістофан звинувачував у всіх лихах війни безчесних політиканів, а в комедії «Лісістрата» він зазначає, що справжнім нещастям для народу є міжеллінська війна, яка вже принесла незчисленні лиха й страждання. Нелегка боротьба жінок закінчується жаданою перемогою: чоловіки змушені підписати угоду про мир.

Останню комедію часів Пелопоннеської війни «Жаби» Арістофан написав  у 405 р. до н. є. У ній поет зробив останню  спробу переконати афінських громадян негайно припинити міжусобну  війну. Це неодноразово звучить у творі. Саму комедію можна чітко поділити на дві частини. У першій частині мова йде про подорож покровителя театрального мистецтва бога Діоніса разом з його рабом Ксантієм до царства Аїда для того, щоб повернути людям одного з уже померлих трагіків. Друга частина – змагання між Есхілом і Еврипідом у поетичному мистецтві. Вона не тільки розкриває значущість трагедій поетів, а й порушує проблему про призначення й місце митця в суспільстві. Арістофан робить висновок: «Афінам на той час був потрібний поет типу Есхіла, драми якого виховували бійців і патріотів, становили вагомий засіб впливу на свідомість афінських громадян. Трагедії ж Еврипіда згубно підточували моральні основи суспільства й лише шкодили йому». Хоча, звичайно, це висновок лише Арістофана. Сучасний читач розуміє, що творчість Еврипіда є лише доказом поступу літературного процесу.

Наведені приклади творів Арістофана дають можливість зробити висновок, що він був досить тенденційним поетом. «Його твори наскрізь пройняті політикою, та водночас відбивають невгамовний потяг життєлюбів-греків до веселощів під час народних свят. У греків існував специфічний вислів: «Реготати як боги». Сміх у комедії це те саме, що катарсис у трагедії.

Досягнення Арістофана важко переоцінити. Його твори стали зразком високого громадянсько-патріотичного мистецтва. У них закладено потенціал оптимізму й глибокої віри в сили й можливості народу змінити своє життя, покарати кривдників. Творчість Арістофана мала важливе значення для розвитку сатири, заклавши її основні прийоми, широко використовуючи гротеск, карикатури, фантастику. Його традиції розвинулись у творчості таких майстрів сатири, як Рабле, Свіфт, Салтиков-Щедрін, Гейне та ін.

Завершує процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах нова аттична комедія. Її розвиток припадає на III ст. до н. є. Нова аттична комедія має небагато спільного з політичною комедією Арістофана. У ній немає ні насмішок над видатними громадянами, ні гострих жартів. Ця комедія майже цілком відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. Дебати на політичні, соціальні й філософські теми поступилися місцем іншим компонентам: майстерно побудованим сюжетам, реалістично змальованим характерам, жанровим сценам повсякденного життя. Досить часто цю комедію так і називають – родинно-побутова. Персонажами таких комедій найчастіше були звичайні ремісники, селяни, солдати, гетери, раби, слуги та представники інших верств населення. Хор у самій новій комедії участі не брав, хоча, мабуть, за традицією, з'являється між актами, розважаючи глядачів під час перерви.

Спираючись на ті зразки нової комедії, які дійшли до нас, можна зазначити  такі основні теми: спроби юнака  звільнити кохану з рук лихваря-звідника, доля підкинутої позашлюбної дитини, стосунки батьків і дітей, суперництво між старим батьком і сином, які закохані в одну дівчину і т.п.

Нам відомі імена більш ніж 160 представників  нової аттичної комедії. Але до нас дійшло дуже мало інформації, щоб скласти уявлення про їхню творчість. Менандр – єдиний серед них, чия творчість представлена на сьогодні.

Менандр (343/2 – 292 рр. до н. є). Разом з іншими античними текстами його твори були спалені ще в добу Середньовіччя, тому вважались назавжди втраченими для нащадків. Але в 1905 р. під час розкопок одного з грецьких міст у Єгипті – Афродітополя – було знайдено зошит з чотирма уривками п'єс Менандра. Ще деякі фрагменти були знайдені під час розкриття єгипетських пірамід. У 1958 році був відкритий єдиний повний текст комедії Менандра «Відлюдник». Крім цієї комедії, ми маємо на сьогодні: 2/3 комедії «Третейський суд», 1/2 комедії «Відрізана коса», 1/3 комедії «Саміянка». Менандр написав понад 100 творів, їх зміст нам відомий з переказів античних учених.

У творчості Менандра поєднались новаторство  і традиції грецької літератури класичної доби, зокрема Еврипіда. Сучасники вважали його твори надзвичайно правдивими. До наших днів дійшов крилатий вислів александріиського філолога Арістофана Візантійського: «Менандр і життя, хто з вас кого наслідував?».

Комедії Менандра відчутно вплинули на римську комедію, зокрема на творчість Теренція, а через них – на західноєвропейськудраму.

Література

1. Галич О.А., Дмитренко В.І., Фоменко В.Г., Шпетна С.А. Історія зарубіжної літератури. – Луганськ, 2004.
2. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література. – К., 2001.

Підлісна Г. Антична література. – К., 1992