Григорий Сковорода

В історії української  духовності постать Г. Сковороди  неповторна. Вона є однією з ключових фігур у духовному світі українства. Оцінюючи її значення для української філософії як центру й квінтесенції національної духовної культури важко впасти у перебільшення. Видатний просвітитель, філософ і письменник, він був всебічно обдарованою людиною. Григорій Савич Сковорода музикантом, знавцем античності й середньовіччя. Також володів кількома мовами—латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого. Феномен постаті Григорія Сковороди - у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття, намагався дати відповідь на ряд питань своеї сучасності. Основні з них: яким повинно бути в світі справедливе суспільство, якою мусить бути справжня людина. Г. Сковорода намагався торувати шлях до нових відносин між людьми. Більшість його творів була спрямована на викриття хижацьких законів тодішнього експлуататорського світу, на виявлення звірячого обличчя панівських класів, на знищення гноблення людини людиною. Спосіб життя мислителя перебував у повній гармонії з його вченням. Народившись у бідній козацькій родині, він став одним із найосвідченіших людей свого часу і взірцем для прийдешніх поколінь. 
     У роботах Г. Сковороди знаходимо широке використання творів античних авторів; притаманне реформаторам розуміння Бога, церкви, обрядів; критичне тлумачення Біблії та одночасне признання її єдиним джерелом віри. 
     Його ідеї про самопізнання, споріднену працю, моральне виховання співзвучні епосі Просвітництва. Усе це характеризує Григорія Сковороду, як мислителя доби барокко, яка припадає в Україні на ХVІІ-ХVІІІ століття. Український філософ і поет Григорій Сковорода - приклад цілосності серця, розуму і вчинку. Його творча спадщина актуальна в усі часи, оскільки закликає до добра, гуманізму і співчуття знедоленим; вчить, як людина може морально і духовно вдосконалитись.

Останні 25 років свого життя  Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське  вчення серед народу. Саме в цей  період і створив він основні  філософські твори.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про  дві натури та три світи. З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети. Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда  єсть й будет». Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Вчення про дві натури органічно  пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (“світи”) – великий (макрокосмос), що складається із численних світ-світів, малий невеличкий, мікрокосмос, світок, або людина і символічний (Біблія). Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмосіі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмосіі, а можливості пізнання світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав  саму природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність світу, тобто агностицизм.

Критикою схоластики, матеріалістичною і атеїстичною тенденціями своєї філософії він проклав шлях розвиткові на Україні матеріалізму й атеїзму. Душа рідного народу, невичерпні скарби його характеру й мудрості з явилися найглибшим філософським джерелом для мислителя.

Світоглядний та інтелектуальний  центр вчення Г.С. Сковороди – це ідея самопізнання як духовного саморозвитку завдяки наявності духовного смислового двигуна – серця. „Філософія серця”, кардіоцентризм” – це течія в українській філософській традиції, яка продовжує тему цілісності людини, її духовного буття. Філософія серця не протиставляє, не розриває, а об’єднує віру та знання (розум). Вони визначаються як рівноцінні, рівноправні шляхи пізнання світу, Бога та самопізнання, шляхи, що сходяться, взаємопосилюючись.

Роздумами про щастя людини і шляхами його досягнення сповнена вся творчість Сковороди і застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина може бути щаслива тільки тоді, коли живе у відповідності до закладених природою здібностей. Все, що людині потрібно, їй закладено природою. А завдання  людини -  пізнати все це в собі, щоб можна було використати з найбільшою користю.  
Досягнення щастя залежить тільки від самої людини. Адже щастя міститься в нас самих, пізнаючи себе, ми знаходимо душевний спокій. За Сковородою, щастя можна легко досягти, якщо йти шляхом любові та віри. На думку  мислителя усі люди створені для щастя, але не всі отримують його. Так Сковорода формулює тезу про те, що основою щастя є «сродна» праця, тобто та, до якої людина має природні здібності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям,  є витоком нещастя.  В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей. Тема "спорідненої праці" - одна з найважливіших тем, що складають філософську систему Сковороди і набула значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але і все людське буття.

Виокремлення теми свободи у  філософії Г. Сковороди та її дослідження  є важливим для української нації, що пройшла тернистий шлях перш, ніж її здобути.

У наш час, коли актуалізується звернення  до духовних основ української національної ідеї, особливо зріс суспільний інтерес до безприкладного пошуку Сковородою правди життя, людської ідентичності, ідеалів кришталевого сумління. Адже у проповіді філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя у його просвітленості надією та гармонією, котре завжди в українському менталітеті було ідейним мотивом протистояння хаосу, «пітьмі зовнішній», ворожим силам зла. Г. С. Сковорода сам пройшов усі етапи самопізнання за своїм вченням та залишив після себе великий філософський, культурний спадок.