Художня своєрідність новел Валерія Шевчука

Художня творчість Валерія Шевчука має філософський та інтелектуальний виміри. Вона презентує мову української філософсько-інтелектуальної літератури, розвиток якої було закладено в попередньому столітті.

Послуговуючись бароковими мистецькими структурами – універсальною картиною світу, письменник В. Шевчук у мовних знаках творить свою «нову реальність», паралельний мистецький світ, за визначенням самого письменника, «естетичний надсвіт», що входить до ширшого поняття – художня мікрогалактика. І все ж центральним компонентом творення універсальної картини світу завжди залишається людина в усій її неповторності та універсальності.

Мовна ж картина світу є відображенням у мові концептуальної картини світу. За спостереженням письменника Є. Концевича, Валерій Шевчук «творить словом власну своєрідну форму життя, свою правду життя, естетичну й моральну реальність – світ, що виростає з особистості творця, його волі, уяви, філософії».

Що ж допомогає відобразити індивідуальну картиу світу одного з найінтелектуальніших сучасних письменників України – Валерія Шевчука?

 

Таким « інструментарієм» виступає широке застосування в прозі тропіки.

Так, в новеллі «Дзеркало» (з присвятою Євгену Концевичу), автор моделює ситуацію хвороби на основі реальних фактів із життя адресата та елементів барокової поетики (текст як «дзеркало»).

Так ознак істоти набуває Дзеркало, Стеля, Тіло, Тверезий Розмисел.

« Тіло виступало на поле, оголивши шаблю, проти іншого войовника, котрий народився в мозку чи з мозку і також оголяв свою шаблюку. Тіло бажало вбити Тверезий Розмисел ( так звався отой вояка із мозку), а Тверезий Розмисел – Тіло; власне, те почуття, якого хотів, а не міг дозволити.

- Треба вбити! – горлав  йому Тверезий Розмисел. » 

Стеля для головного героя  постає згадкою про лікарню, де «  …Він весь білий, постіль біла, стіни білі, …йому навіть здавалося, що й звуки тут білі…».  
Вона приходить до нього, коли його, прикутого до ліжка, охоплює жах: 
« Жах – це стогін, котрий розриває ілюзію на сотні білих клаптиків. Тоді й приходила до нього Стеля. Смішно сказати: Приходила стеля…»

 

Для героя, котрий під впливом певних несприятливих зовнішніх обставин (ці обставини автор опускає, зберігаючи таємницю недоторканості приватного життя адресата), раптово втратив здатність ходити, постає супутник, який постійно нагадує про його стан -   дзеркало, « оте темне, що чаїться в закамарках дому».

 

«… і той ворог, а  може, й приятель, оте чортівське дзеркало стало екраном того, чого він не бачив, а про що відав, як воно діялося»

 

Детально змальвуючи його, автор використовує низку епітетів, які допомагають передати особливу містичність і гнітючість дзеркала: 
«велике і холодне», «осоружне», « по-злостивому крижане». 

Одним з найуживаніших  автором тропів є порівняння. Воно допомагає детально передати емоційне ставлення головного героя до предметів, які його оточують, передати його психологічний стан.

Так, «дзеркало, ніби хвора  людина», « слова викидав коротко  з себе, наче стріляв», « мовчання, ніби стара карга», « стеля над головою, - як виглажене снігове поле, вкрите загрубілою кіркою», « … в імені «Марта» є лише оте грубе, ніби сокира, «р», яке розрубує його навпіл», « … кров вистукує, неначе колеса поїзда»,  « …сподівання поволі гасло в серці, як лампа».

 

Внутрішнє напруження героя автор зображує за допомогою вживання гіперболи: в хвилини очікування приходу Марти він « нервував, аж зуби кусав».

Письменник зумів талановито передати сутність жаху, трагедію скалічененої людини. Вдаючись до метафоризації мови, Шевчуку вдається відобразити всю глибину страждання героя новели. Життя проходить повз нього, прикутого до ліжка: 
«Захід розплескував по шибках барви і заливав кімнату червоним світлом»,

 « за вікном дихають квіти». 
В той час в кімнаті:  
«…дзеркало ладне щось присолодити, щось спотворити чи сказати гірку правду»,  «тіло волало» і «сподівання поволі гасло в серці».

 
Мова новели майорить великою кількістю епітетів, які в черговий раз підкреслюють особливість індивідуального стилю письменника:

Так, сонце за вікном « роздольне, щедре, несамовите»; очі матері «голубі, вже трохи побляклі»; біль, який пронизує тіло героя «одноманітний, постійний білий»; його тіло «мізерне, напівзнищене», а правда  «жорстока, різка, безжальна» .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Валерій Шевчук сьогодні – це глибокий письменник філософського та психологічного скерування. Як і в великій чи середній прозі, так і в малій він різний залежно від зображених історичних обставин чи суспільного соціуму, проблемно-тематичних вузлів, реально існуючого чи вигаданого героя, жанрово-стильових особливостей, часу написання твору.

 Новела «Вони завжди були разом» насамперед цікава тим, що звертається до життєвих реалій, висвітлює одвічну тему дружби.

В оповіданні про двох дідів, що товаришують з самого дитинства, Степана і Григорія «Вони завжди були разом» постає мотив гри зі смертю, входи і виходи з якої збігаються з виграшем – програшем у грі в шахи:

«…вони сідають, розкладають шахівницю, розставляють фігури й починають неквапливу гру. І їм обом здається, що та гра – це і є їхні стосунки впродовж довгих років від часу, коли носили штанці зі шлейками, дотепер, коли вони ніби підвішені під цим небом і на цій скелі на невидимих поворозах. Грають завзято й самозаглиблено, і кожен бажає виграти, бо в них є таємна домова: той, котрий виграє – в цьому світі залишиться, а другий – піде».

Тропіка, вживана автором, різноманітна.