Иван Вишенский

Іван Вишенський - постать складна і не без суперечностей у світоглядно-життєвій позиції, що зумовлено складністю суспільно-політичних процесів історичної доби, в якій жив письменник.   Збоку деяких істориків літератури мали місце критичні закиди на адресу письменника, часом поверхове трактування принципових питань, таких, зокрема, як питання про аскетизм чи ідейний консерватизм письменника-гуманіста.           Його творчість пов’язана з міщансько-братським рухом. Це епоха була досить складною і буремною не тільки в житті українського народу, а і усієї Західної Європи, яка вже подолала морок середніх віків і активно живилася прогресивними ідеями гуманізму і Відродження. Суспільно-церковне життя проймалось ідеями Реформації. На Україні імпульси цих рухів були вже відчутні і проявлялися в українському варіанті. В цьому аспекті ми простежимо життя і творчість Івана Вишенського, для якого ці події були близькими і болючими.              До нас дійшло дуже мало біографічних даних про Вишенського. Походив він, видно, з демократичного середовища. Народився в середині ХУІ ст. у Судовій Вишні. Помер десь у 20-х роках ХУІІІ ст. Ще молодим Іван Вишенський проживав деякий час на Волині, бував у Луцьку. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Кост. Острозького.         У 80-х роках залишає Україну і мандрує на Афон віддатись аскетичному подвижництву. Нам досі не відомо, що спонукало його до цього.           За своїм суспільно-життєвим становищем і ідеологічними поглядами І.Вишенський був монахом, „голяком-странником”. Церковний храм, монастирська колія були йому домівкою і місцем життєвих роздумів. Письменник жив інтересами церкви, бо вона була тоді фундатором, носієм культури і моральності. Гаряче дбаючи про інтереси національної церкви, Іван Вишенський не удавав, проте, із себе середньовічного релігійного фанатика, аскета-відлюдника. Він активно сприймав навколишнє життя, боровся за емансипацію особистості від нав’язливої офіційною церквою ідеологією авторитарності і послуху, обстоював ідею безпосередніх зносин людини з богом шляхом просвіти і свідомого освоєння святого письма.   В діяльності Івана Вишенського багато драматизму, випробувань і пошуків. Дослідники не безпідставно зазначають у соціально-політичних умонастроях письменника наявність суперечностей в шуканні життєвої та ідейно-естетичної альтернативи. Іван Вишенський хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми. В центрі уваги письменника - людина, а не бог. Він ворог сліпого фанатизму. Але разом з тим він поєднує в собі чернечо-аскетичні настрої, підносить до ідеалу моральні принципи і безкорисливість монастирського монаха-подвижника. Подвижництво монаха-аскета і праведника потрібно письменнику як еталон, як праобраз первісно-християнської людяності і демократизму в боротьбі за реформи суспільства і церкви, за створення церкви гнаних і переслідуваних „хлопів”.    Іван Вишенський був людиною вразливою і боляче реагував на всіляке зло в людських стосунках. А тому чернецтво і аскетизм Івана Вишенського не є виявом звичайної релігійної екзальтації, служінням богові в ім’я царства небесного. Це форма антифеодального бунту, форма протесту проти суспільного зла і тиранії. Все це відбилось у його літературній діяльності, яку почав на Афоні. Користується формою відкритих листів-послань. Приблизно за 40 років афонського життя Вишенський залишив нам 17 послань.   Ще у 1599-1600 рр. Вишенський частину своїх творів переписав у спеціальну „Книжку”, яку він готував до друку в Острозькій друкарні. „Книжка” складалась з передмов і 10 послань. Сюди ввійшли: Оглавление писаного в Книжце”, „О чину протитания сего писания”, „Ко прочитателю наедине сего писания” і 10 глав, що є власне окремими творами - „Обличение диявола-миродержця” (1599-1600), „Писание до князя Василия” (1599-1600), „Порада” (1599-1600), „Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих”, „Писание утеклим от православной веры” і т.           Перша передмова дуже загальна, написана за зразками тогочасних передмов обов’язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами - не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів вранці, коли їхня голова ще не забита „промислом земным”, а живіт - їжею.            У третій - автор звертається до „прочитателя наедине” і радить йому шукати в його творах „не хитростей слогов сплетенорЂчных”, тобто не красномовство грецьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.             Він радить також не пробігаючи очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним, особливо, де йдеться про те, як правда „попирається” брехнею. Водночас Вишенський говорить про себе, що він не вивчив досконало граматику, риторику, філософію, бо його вчителем був наймудріший простак - Христос.             Творчість полеміста має релігійне забарвлення. Це було історично закономірним в умовах, коли церква виконувала функцію головної ідеологічної підпори феодального устрою. В центрі уваги письменника - викриття нищого життя феодально-церковної верхівки, критика панів і владик з позицій первісно-християнського гуманізму і демократії. Важливою проблемою було викриття католицизму і унії. Письменник розгортає полеміку з писаннями уніатів, зокрема з писанням єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значне місце на сторінках послань Вишенського займають публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і молодого покоління.              Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на землі. В його уявленні світ перетворився в царство „диявола-миродержця”.         З погляду визначення суспільно-етичного ідеалу Вишенського передусім вартий уваги один із програмних творів полеміста „Обличение диявола-миродержця”, написаний у формі діалогу а між дияволом і убогим чинцем - „голяком-странником”. Диявол володар всього сущого на землі пропонує „голяку”, які завгодно земні блага з умовою, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, спокусившись на титули і маєтності. Диявол обіцяє найвищі церковні і світські чини.    Яка є ідея твору? Що це - проповідь аскетизму і пустельницького подвижництва? Головний пафос твору в осмисленні нового суспільно-етичного ідеалу. Іван Вишенський разом з своїм героєм відрікається від суєтної і безрадісної дійсності з її славою і розкошами не в ім’я аскетичного юродства, а в ім’я кращої вимріяної дійсності, де б розумно-людське, духовне становило основу і зміст життя, а отже, в цьому творі нехай ще смутно, робить спробу уявити собі таке суспільство і відносини між людьми, де б усе базувалось на правді.               Цей твір написано у ранній період творчості. Тому суспільний лад ще майже не окреслений і асоціюється з царством небесним. Але в пізніших творах письменник виразніше малює бажаний суспільно-громадський устрій на взірець первісно-християнських общин.       Одним з ранніх творів Вишенського вчені вважають „Писание до всЂх Обе, в Лядской земли живущих” (1588). Важко сказати, що написав письменник перед цим, але „Писаніє…” виконане досить вправним майстром публіцистичного слова, зрілим художником. Твір Вишенський переслав із Афону.  В твору явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів. Починається твір звертанням до народів Речі Посполитої і до своїх співвітчизників.       Він таврує тим, хто землю рідну осквернив гріхами єретичними, безбожним нечестивим життям.  Крізь релігійну оболонку словесної зливи бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників перед небезпекою повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віра батьків на краю загибелі. Пани і владики оскверняють землю гноєм миролюбія, а простий народ в умовах занепаду церкви повертаються до поганства, дичавіє і скніє у темряві.            Плавно нападає Вишенський у своєму посланні на церковну верхівку.    Найбільший за обсягом і найширший за проблематикою памфлет „Писание к утеклим от православний вЂры єпископом” (1598), що в деякій мірі перегукується із „Писанім до всЂх обще…”.В цьому творі полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах неймовірні умови життя народу. Безпосереднім приводом до написання твору стала Брестська унія 1596 р. та єзуїтські трактати на її захист.       Композиційно твір досить стрункий. Починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів. Далі подається характеристика кожного єпископа. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з уніатами з приводу зміни церковних обрядів.   „Порада про очищення церкви”. Полеміст подає кілька порад щодо очищення православної церкви „од всяких прелестей и забобонов еретических”, а вкінці подає блискучу апологію православного чернецтва, створюючи образи простодушного ченця і чванькуватого шляхтича. Сама порада щодо очищення церкви вельми наївна, але він пристрасно захищав православних ченців, які вели просте життя.      Варто підкреслити, що Вишенський залишив вдалі спроби реалістичного зображення дійсності. Колоритні образи обмирщених і байдужих до народної долі князів церкви - єпископів-трутнів, або подвижницька постать ченця-голяка з його щоденною напруженою війною з самим собою, з земними принадами і щирим прагненням до духовного очищення і моральної стійкості, а особливо образ молодика-шляхтича в „Пораді”, його тваринне черевоугодництво та схиляння перед молами - це справді типові яскраві елементи викривального реалізму в нашій давній літературі. „Ці сатиричні сценки і зарисовки Вишенського, - зазначає І.П. Єрьомін, - найбільш ранні в українській літературі зразки реалістичного зображення дійсності”. Отже, творчість Івана Вишенського дає нам переконливі аргументи для ствердження наявності елементів реалізму в давній українській літературі.          Треба підкреслити, що протягом останніх років серед українських медієвістів пожвавився інтерес до українського літературного барокко, поширеного стилю в українському письменстві 2 пол.ХУІІ ст. Дослідник Д.С. Наливайко у своїй статті намагається ствердити думку про тяжіння до стилю барокко Івана Вишенського: „Виразніше елементи барокового стилю проглядають у Івана Вишенського, який хоч і заперечував „риторику” і „діалектику” як „латинські хитрощі”, протиставляючи їм „руську простоту”, сам був і „ритором” високого ґатунку і „діалектики”.          Письменник намагався опанувати головним чином словесно-образну палітру біблійних текстів і візантійсько-слов’янської патристики. Книжки біблійних пророків і апостолів, писання Іоанна Дамаскіна, Діонісія Аеропагіта, Єфрема Сіріна, особливо Іоанна Златоуста озброювали Вишенського майстерністю форми і риторичною технікою, що так вплинула на свідомість і емоції читача. Багато чому автор „Послання” до єпископів міг навчитись і від талановитих письменників-проповідників та публіцистів, вихованих на Афоні, таких, скажімо, як Максим Грек та інші.         Риторика полеміста не служить завданням афектації, а підпорядкована змісту, ідеї твору, його громадському звучанню. Іван Франко з цього приводу зазначав: „…Риторичні виклики і запитання Вишенського не тільки не є пустими фразами, але являються особливим родом обрисування і характеризування ситуації, ідей і фактів, і відзначується не тільки оживленою формою драматичною, але також високо артистичною архітектурою… Форма ця не є впрочім оригінальним витвором Вишенського. Взірці її найшов він в літературі греко-церковній, в гімнах Єфрема Сирина, в казаннях Іоанна Дамаскіна, а особливо в акафістах, котрі становили найвисший, а у нас на Русі найпопулярніший ступінь розвою греко-візантійської лімнології церковної”.          Грекокатолики (уніати) - неофіційна назва (згідно з нормами канонічного права та традиції, [джерело не вказано 120 днів] їх слід назвати «католики візантійського обряду») католиків, які належать до деяких з східнокатолицьких церков, які слідують візантійської літургійної традиції.Термін «грекокатолики» характерний для територій, історично входили до складу Австро-Угорської імперії, тоді як термін «уніати» використовувався на землях Польського королівства і Великого князівства Литовського.Українська греко-католицька церква та Білоруська греко-католицька церква були створені в результаті укладення Брестської унії. Послідовники унії, особи, дотримувалися греко-католицького (уніатського) сповідання, іменувалися «уніатами», причому це слово часто несло в собі негативні конотації при вживанні з боку Російської та Української православних церков, а також в офіційній радянській історіографії. В офіційні іменування відповідних церков слова «уніатська», «уніати» не входять і у побутовому самоназві членів цих церков не вживаються.             Іпатій Потій (світське ім'я Адам) народився 1541 р. у с. Розанка, що в Берестейському воєводстві на кордоні з Холмською землею. Батько — Лев Потій — обіймав почесну посаду литовського підскарбія та писаря при Великому литовському князі. Тож не дивно, що Адам вже змалку отримав блискучу освіту. Вчився у кальвінській школі князя Радзивілла, відомого покровителя протестантів у Литві, потім закінчив повний курс Краківської академії.             З часом Потій отримує посаду секретаря у короля Сигізмунда-Августа, а згодом — земського судді. Але постійні суперечки і чвари шляхти бентежили Адамову душу. Тому він залишає посаду судді й поступає на військову службу до Стефана Баторія. Під час російсько-польської війни брав участь у походах, зокрема виявив хоробрість при штурмі м. Полоцька — перший на очах короля видерся на стіну міста. По закінченні війни Баторій відправив Адама до Москви для переговорів з росіянами, оскільки той добре знав звичаї царського двору й відзначався спритністю і мистецтвом у дипломатичних справах. Адам успішно виконав доручення короля і в нагороду за це був призначений брест-литовським каштеляном.     1590 р. Адам Потій вирішує залишити світську посаду і прийняти духовний сан (невдовзі перед цим померла його дружина — Ганна, залишивши двох синів — Івана та Петра, що також спонукало Адама до такого рішення). Він вступає до ордена базиліан, приймає сан ченця, бере ім'я Іпатій.

Молодість Потія співпала з поширенням у  польсько-литовській державі ідей німецької  реформації. У Литві центром нового руху була столиця Вільно, й особливо двір литовського князя Сигізмунда-Августа, котрий не приховував свого потягу до реформації. Та головним поширювачем протестантських ідей був патрон Адама князь Микола Радзивілл Чорний — віденський воєвода і литовський канцлер. Будучи двоюрідним братом жінки короля, він користувався необмеженим довір'ям останнього, мав великі багатства і всі ці кошти віддавав на утвердження нової віри — кальвінізму. Прийняв нове вчення й Іпатій Потій. Він зрікається батьківської віри і стає протестантом, залишаючись ним приблизно до 33 років. Та потім несподівано знову повертається до православ'я. .          На той час справи православної церкви перебували у дуже скрутному стані. Майже всі духовні посади від митрополита до приходського священика вважалися прибутковими, їх можна було вислужити у короля або купити за гроші. У церковному середовищі була відсутня будь-яка дисципліна: кожний робив, що заманеться, священики піклувалися передусім про те, аби задовольнити своїх патронів-поміщиків, ніж про пастирські обов'язки.             Зовсім інше бачив Потій у католиків. Не минуло й десяти років з часу появи у Литві єзуїтів, як вони зламали опір своїх ворогів — протестантів. 1577 р. у Вільні було видано твір єзуїта Петра Скарги «О единстве церкви Божьей под единым пастырем и о греческом отступлении от его единства, с предостережением и увещанием русским народам, держащимся греков». У цьому творі проводилася думка про те, що для православної церкви нема і не може бути іншого виходу, як тільки возз'єднання з католицькою. Книга справила велике враження на Потія, і він вирішує стати вірним слугою римського папи, прийнявши католицьке віросповідання. Невдовзі Іпатія призначають єпископом Володимирським і Берестейським.   Згодом Потій налагоджує тісні стосунки з Кирилом Терлецьким — єпископом Луцьким і Михайлом Рогозою — митрополитом Київським й, порадившись з ними, вирішує ввести унію, тобто об'єднати православну церкву з римсько-католицькою.         Іпатій відбуває до Рима, щоб особисто сповістити про свій намір папу. Блискучий прийом у Ватікані й особливо доброзичливе Ставлення Климента VI вельми подіяло на його натуру. Він до того проймається відданістю до папи, що згоден був пожертвувати своїм життям, аби прислужити римській церкві.    Повернувшись на батьківщину, Іпатій наштовхується на невдоволення з боку духовних і світських осіб щодо введення унії. Особливо різко виступав проти унії львівський єпископ Гедеон Балабан. Тільки-но дізнавшись про від'їзд Потія до Рима, він обнародував протестацію, в якій підкреслювалося, що відступники Іпатій Потій і Кирило Терлецький без відома і згоди народу й духовних властей вирішили відмовитися від православ'я і прийняли римську віру.          Серед світських осіб, які противились унії, був і князь Костянтин Острозький. Здавалося, така протидія з боку православних мала подіяти на Іпатія, та він, навпаки, не лише не злякався опозиції, але ще з більшим завзяттям взявся за почату справу.            Потій запропонував митрополиту Михайлу Рогозі оприлюднити та урочисто затвердити унію. З цією метою 6 жовтня 1596 р. було скликано Берестейський собор, на якому, незважаючи на протести православних, проголошено унію.           Розгнівані православні відправили до короля депутатів з проханням вигнати єпископів-уніатів з єпархії. Та Сигізмунд не лише не прислухався до їх прохання, а й зробив все, щоб захистити уніатів. Такі дії короля заспокоїли Іпатія, і він, бажаючи ще більше закріпити за собою право на поширення унії, 1597 р. виклопотав у Сигізмунда ІІІ грамоту на управління Берестейською школою, заснованою православним братством. Керуючи школою, в якій навчалися діти православних, Потій дістав змогу впливати на їх душі, а отже, й заздалегідь готувати достойних, на його погляд, уніатів.        1599 р. помер Київський митрополит Михайло Рогоза, і його місце посів Володимирський і Берестейський єпископ Іпатій Потій. Отримавши цю посаду, він ще з більшим завзяттям взявся за справу унії. 1601 р., завдяки наполегливості та хитрості Потія, Віленське православне братство лишилося тих привілей, які воно отримало від попередніх королів.          Братство звернулося до міського суду зі скаргою на незаконні дії Іпатія. Але неуступливий Потій продовжував почату справу, і невдовзі у братства було відібрано два будники, в яких православні здійснювали богослужіння й утримували лікарню і школу. Подальші дії Іпатія Потія, його непоступливість щодо братства ще більше озлобили православних. Всі, кому була дорога віра, не бажали коритися митрополиту-зраднику й готові були всіма силами відстоювати верховну владу константинопольського патріарха. 1605 р. Віленське братство спорядило до сейму послів з вимогою, підтриманою підписами та печатками багатьох сенаторів і литовських дворян, про призначення православних митрополита і єпископів. Але сейм не дав стверджувальної відповіді. Уніати продовжували грабувати церковне майно й віднімати у православних храми. Всі скарги останніх лишалися безрезультатними.      Нарешті Грамотою від 18 липня 1607 р. Сигізмунд III задовольнив вимоги православних: повернув попередні права й привілеї, дозволив мати митрополита, єпископів, архімандритів і взагалі всю ієрархію. Зрозуміло, що таке рішення ще більше загострило боротьбу між православними й уніатами.    Енергія Іпатія Потія при служінні унії воістину варта подиву, але засоби і способи, якими він користувався, нерідко відзначалися крайньою брутальністю й нерозбірливістю. Дедалі частіше застосовувалися насилля, інтриги, доноси тощо. Потій кидав непокірних йому православних священиків до в'язниць, брив голови і бороди, виганяв з приходів, піддавав тортурам. Часто він у супроводі озброєних прислужників вдирався до православних храмів, власноручно обдирав престоли, грабував церковне начиння, нищив його або забирав з собою. Так Іпатій, наприклад, вчинив 1596 р. у церкві Св. Ілії в м. Володимирі-Волинському.             Ще з більшим запалом переслідував Потій ненависні йому православні братства. Він силою відбирав у них церкви і школи, розганяв священиків і вчителів, піддавав братчиків анафемі, спонукав короля анулювати видані раніше братствам грамоти, привілеї й т. ін.        Зрозуміло, що такі жорстокі дії митрополита викликали незадоволення з боку православних. 11 серпня 1609 р., коли Іпатій Потій з почтом повертався від Віленського єпископа, православний Іван Тупека кинувся до нього біля ратуші і наніс декілька ударів сокирою по шиї. Він розсік ланцюг архієрейського хреста і коміри верхнього й нижнього одягу, відрубав два пальці лівої руки, якою Іпатій захищав шию. Після цього випадку прибічники Потія почали прославляти свого митрополита як мученика, а пальці в спеціальній скринці поклали на престолі церкви Св. Троїці.         Немало зробив Іпатій Потій для унії й на літературному терені. Ще за рік до формального її проголошення він видав у Вільні брошуру «Уния греков з костелом Римским», в якій намагався узгодити вчення обох церков, змалював у світлих фарбах «зверхність єпископа римського». 1608 р. побачила світ книга Потія «Гармония восточной церкви с костелом римским», присвячена розгляду й погоджений таємниць обрядів православної і католицької церков. У період 1598—1600 рр. Іпатій тричі видавав підготовлений за його дорученням греком Аркудієм твір «Антиррисис», вміщуючи в додатку до нього свої праці — листи до князя Костянтина Острозького та ін.         Усі твори Іпатія Потія, безумовно, свідчать про його вченість, але полемічні засоби, що їх уживав автор, дуже різкі, тон роздратований, часто на адресу супротивників зриваються грубі вислови.    До нас дійшли й численні проповіді Іпатія. Залишив він й декілька сот бесід і напучувань, але більша частина матеріалів загублена.  Помер Іпатій Потій 18 липня 1613 р. на 72 році життя, похований у Соборно-кафедральній церкві м. Володимира-Волинського. В духовному заповіті він не забув востаннє виправдати себе перед прийдешнім поколінням, а також справу, якій присвятив життя.