Категорія жанру історії світової літератури

Призначення замітки взагалі – повідомлення факту чи фактів дійсності. Але сатирична замітка є засобом виявлення недоліків, однією з форм критики, викриття. Цій же меті служить факт і в інших сатиричних жанрах, наприклад у фейлетоні. Проте у фейлетоні, зокрема в белетризованому, факти виступають в узагальненому вигляді, як засіб типізації дійсності. Фейлетоніст, повідомляючи факти, створює навколо них певну громадську думку, яка схвалює позитивні дії персонажів, осуджує негативні.

Починаючи роботу над сатиричною заміткою, автор повинен пам'ятати, що існує ряд способів опрацювання фактичного матеріалу, тобто власне написання творів цього жанру. Найбільш поширений з них – пародіювання твору іншого жанру, різновиду. Тут автор намагається якомога далі відійти від прямої констатації факту. Пародійна форма дає можливість широко використовувати іронію. На перший план висуваються незначні подробиці, найчастіше – вигадані.

Другим за частотою вживання є продовження лінії міркувань негативного персонажу (зведення їх до абсурду). Використовуючи його, автор удавано переходить на позицію “героя”. Тут слід подбати про збереження почуття міри, не нагромаджувати непотрібні деталі, зайві домислені ситуаціії. Сам же прийом надзвичайно ефективний, ба він передбачає наявність, крім негативного факту – цифри, факту-випадку тощо, документально зафіксованих слів кожного негативного персонажу.

Помітну роль у вдалому застосуванні згаданих прийомів відіграє домисел. Але є сатиричні замітки, побудовані цілком на домислі або на поєднанні домислу з прямою констатацією фактів.

Близький до розглянутого зараз і прийом, який полягає в широкому проведенні аналогій. Інколи автор не вдається ні до вигаданих ситуацій, ні до аналогій, ні до будь-яких інших способів надання фактові іронічного забарвлення. На допомогу йому приходить звичайне літературне оформлення фактів. Вживаючи слова емоційної оцінки, виділяючи суттєве за допомогою інших лінгвостилістичних засобів, найчастіше таких, що ґрунтуються на анатомії, трансформації фразеологізмів тощо – гуморист досягає потрібного результату.

Фейлетон (фр. feilleton – аркуш) зародився наприкінці XVIII ст. у французькій революційній пресі. Спочатку це були невеликі публікації, друковані у вигляді додатка до видання на окремому аркуші. Згодом такого характеру твори перейшли на газетну сторінку. Ще на початку ХХ століття жанрові особливості таких публікацій не враховувались: фейлетоном вважали все, надруковане в газеті “підвалом”.

Таким чином, фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ дійсності. За найбільш поширеною класифікацією, фейлетони поділяють на документальн і проблемні. Будь-який фейлетон у тій чи іншій мірі базується на фактах дійсності, тим паче, кожен фейлетон повинен бути проблемним.

Методика роботи над фейлетоном у зв'язку із складністю його як жанру “подвійного підпорядкування” багато в чому відрізняється від методики роботи над творами інших жанрів преси. Найчастіше джерелом тем фейлетонів є редакційна пошта, власні спостереження сатирика.

Звичайно, найбільш плідні такі пошуки фейлетоністів, в яких тематика виступів підказана самим життям, визначається задовго до самого виступу, а потім фейлетоність лише добирає факти.

Застосовуючи той чи інший композиційний прийом, втілюючи той чи інший задум, порушуючи ту чи іншу проблему, журналість повинен пам'ятати про величезну відповідальність, яку він накладає на себе, взявшись за написання фейлетону, – жанру, що вимагає пильної уваги до кожного слова, до кожного факту.

Памфлет (від гр. рот і phlego – все палю) – сатиричний, гостровикривальний твір, у якому розвінчуються суспільно небезпечні явища, розрахований на ідейне знищення об'єкту критики. Памфлет –ефективна зброя боротьби проти реакції, шкідливих антинаукових суспільних концепцій, ідеології і практики небажаних елементів.

Неоціненний внесок у розвиток жанру зробили Іван Франко, Остап Вишня, Кость Котко, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Федір Маківчук, Тарас Мигаль.

У роботі над памфлетом дуже фажливо методологічно правильно висвітлювати події. Сатирично переконливі висновки – необхідний компонент твору. Але часто памфлетист сам висновків не формує, а лише підводить до них читача.

Байка – сатиричний чи гумористичний твір повчального характеру з алегоричним вмістом. Персонажами байок, як правило, є фантастичні антропоморфні істоти, в діях і вчинках яких вгадується світ людей з їхніми стосунками, конфліктами тощо. Дослідники виділяють три різновиди байок: сюжетні байки, байки-мініатюри, байки у прозі. Перший різновид – це класична байка, характерна для творчості Г. Сковороди, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова.

У сучасній пресі частіше використовуються два інші різновиди байки, оскільки традиційний різновид значною мірою себе вичерпав.

Таким чином, сучасна преса, використовуючи жанр байки, здебільшого прозові його різновиди, за допомогою давньої алегоричної форми виступає проти різних негативних явищ у нашому житті.

Гумореска – невеликий за обсягом художній твір, у якому розповідається про комічну пригоду чи рису характеру людини. За своїми виражальними засобами вона близька до жанру гумористичного чи сатиричного оповідання. Проте має і свої особливості. Твори цього жанру легкі, мобільні. Не мають жодної зайвої деталі, всі вчинки героїв не лише психологічно, але й сюжетно вмотивовані, сюжет – динамічний, смішний, оригінальний.

Жанр гуморески зародився саме в українській журналістиці 20-30-х років у надрах традиційного для вітчизняної літератури жанру гумористичного оповідання. У той час в цьому оповіданні виступали такі відомі гумористи, як М. Зощенко, В. Чечвенський, Ю. Вухналь, К. Котко, С. Чмельов та інші. Видатний вклад у розвиток жанру вніс Остап Вишня.

На відміну від гумористичного оповідання, основне завдання гуморески – не детальне змалювання образу персонажу, а відтворення (висміювання) якоїсь одної негативної риси його характеру. Тому характерною особливістю творів цього жанру є не різностороння характеристика персонажу, а висока сюжетно-ситуаційна напруга розповіді. Саме яскравий, динамічний сюжет і відсутність детальної характеристики персонажу – дві основні ознаки гуморески.

Гумореску зараховують до суто художніх жанрів, у газеті вона набуває публіцистичності, яскраво вираженого громадянського пафосу. Це відбувається внаслідок швидкого реагування на різноманітні явища і події суспільного життя.

Словом, це жанр бойовий, ефективний, який потребує від автора пильного, іронічного, погляду на життя, вміння знайти дотепні деталі, побудувати цікавий комічний сюжет, сконструювати сучасні негативні характеристики.

Епіграма (від гр. epigramma – напис) – короткий, найчастіше у вигляді монострофи, сатиричний вірш, спрямований проте негативного суспільного явища чи конкретного носія недоліку. Для епіграми характерна гранична концентрація думки, стрімкий розвиток теми, несподівана кінцівка.

Як бачимо, нашим сатирикам є чим озброїтися, щоби сміхом боротися проти всього віджилого, проти недоліків, які гальмують поступальний рух сучасного суспільства.    

Цей перелік літературних жанрів ні в якому разі не можна вважати повним і зробленої. Жанри виникають і еволюціонують, тому точну класифікацію можна дати тільки для конкретної епохи, чи школи напрямки. Як хазяїн літературної майстерні, основний напрямок якої - фантастика я спробую (і, сподіваюся, не без вашої допомоги) скласти класифікацію фантастичних жанрів, але це буде трохи пізніше. 

3. З позицій історико-теоретичного підходу слід відмовитися від розгляду жанру тільки як характеристики твору (його змісту, форми або їх єдності). У жанрі виражаються взаємини між тим, хто створює твір мистецтва, і тим, хто його сприймає.

Жанр відображає міру і характер умовності в мистецтві, однак важливо підкреслити, що це не «договір» (т. Е. Вольовий акт), не "контракт між виробником і споживачем».

Таким чином, проблема жанру при історико-теоретичному підході виступає як аспект дослідження, який розкриває характер зв'язків між художником слова і читаючою суспільством, зафіксованих в системі художніх умовностей і акцентів. Підкреслюючи активну роль читаючого суспільства в процесі жанрообразования (або генезису жанрів), жанр можна визначити як історично зрозумілий тип формо-змістовної єдності в літературі (доречні і визначення «зрозумілий», «розуміти»). При такій дефініції терміна очевидно, що у філософському аспекті літературознавства на перший план при характеристиці жанру виходить проблема розуміння. Жанр - категорія, історично змінювала своє змістовне наповнення. При історико-теоретичному підході важливо не умовне, а реальне значення терміна, що склалося і розвивалося історично. Звідси й оригінальне вирішення питання про систему жанрів. При системно-структурному підході система жанрів існує сама по собі, це як би вмістилище для книг, кожній з яких ще до появи відведене певне місце на полиці. Так, Г. Н. Поспєлов писав: «Мабуть, літературознавцям треба зайнятися перетворенням стихійно виниклих жанрових назв - одні з них відкидаючи, інші зберігаючи - в наукові терміни з якимось певним, хоча б і умовним значенням» (Поспєлов 1972: 153) . Великим внеском системно-структурного підходу в сучасну науку був розвиток тези Ю. Н. Тинянова та інших представників «формальної школи» про необхідність розглядати не окремі жанри, а жанрові системи. Г. Н. Поспєлов, наприклад, вказував, що у науки «повинні бути свої, об'єктивно-історичні, логічно вивірені критерії в створенні жанрової термінології, пускай навіть умовною. І не тільки у виборі позначення для якогось одного жанру, а в створенні розчленовують термінів для всієї існуючої системи жанрів, в якій кожен з них повинен отримати своє, особливе місце »(Поспєлов 1972: 154). Але в такому викладі ідеї є своя негативна сторона: знову виникає образ «мережі», в кожній клітинці

якої повинен поміститися певний жанр. При цьому вчений підкреслює, що мова йде про умовну термінології. При історико-теоретичному підході система жанрів не може розглядатися поза реально виникли жанрів, вона виступає як характеристика, невід'ємно притаманна літературі в її конкретно-історичної визначеності. Кожна епоха, кожен напрямок, кожен письменник створюють свою закінчену жанрову систему. Завданням историко- теоретичного вивчення літератури стає з'ясування законів, керуючих формуванням, розвитком і зміною жанрових систем.  

4. Предметом пильної уваги дослідників залишається сьогодні проблема літературних родів і жанрів. Стосовно родів, то переважна більшість науковців погоджується з тим, що існують три літературні роди — епос, лірика та драма. Стосовно жанрів маємо різні, досить суперечливі точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). У перекладі з французької жанр — це є рід і вид. Логічною є триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення російський дослідник В. Халізєв, — сукупність принципів формальної організації творів.

Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Деякі жанри поділяються на жанрові різновиди. Роман, наприклад, ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

Теорія літературних родів і жанрів і по сьогодні не має достатньо чітких наукових дефініцій. Хоча уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Платонові, наприклад, належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, нібито, крім нього, говорить ще хтось». Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник.

Епос, за Платоном, це змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Арістотеля, який кожен із трьох літературних родів вважав окремим «способом наслідування». Арістотель пропонував при цьому ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображування». Під предметом зображення Арістотель розумів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчемних, що краще робити в комедії, оскільки «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників». До зображувальних засобів він відносив мелодію, ритм, розмір, слово.

Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Арістотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди майже не розглядалося. До поглядів Платона та Арістотеля повертаються у добу Відродження. Словесне мистецтво в цей час поділяли на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. Кожен літературний жанр, на його думку, повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, байка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів означений сталим змістом. У трагедії чи поемі розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні особи, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жанрах зображуються представники так званого третього стану.

Ідеї мислителів античності знайшли подальший розвиток в епоху Просвітництва, зокрема у працях Г. Е. Лессінґа і Д. Дідро. Лессінґ у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766) розрізняв поезію і живопис. Він порушив також питання про жанри драматичного мистецтва. Цікаві підходи до жанру знаходимо в естетиці Гегеля та Франка. Франко, зокрема, зазначав, що протягом віків поетичні форми не залишаються сталими. Він запропонував відмовитися від оперування сталими на всі віки ознаками для визначення того чи іншого жанру: «Те, що нам донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т. ін., — повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичнім, і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів». І. Франко вважав за необхідне підходити до вивчення жанрів з конкретно-історичних позицій. Він дав блискучі зразки застосування своєї методології стосовно розвитку роману у світовій літературі та обґрунтування появи психологічної новели наприкінці XIX століття. Близькі до Франкових позицій обстоювала й Леся Українка, подавши блискучий аналіз розвитку європейської драми протягом віків.