Киевская Русь. Три богатирі - Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович

Усна народна творчість

 

Київська Русь

Три богатирі - Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович

 Кирило Кожум’яка  
 

«Повість минулих літ»

 

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII століттях. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка — безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

 

1

 

Колись був у Києві якийсь князь, і був коло Києва Змій, і кожного року посилали йому данину: давали або молодого парубка, або дівчину . Ото прийшла черга і до дочки самого князя. Нічого робить: коли давали городяни, треба і йому давать. Послав князь свою дочку в данину Змієві. А дочка та була така хороша, що й сказати не можна, то Змій її й полюбив. От до нього прилестилася та й питається раз у нього:  
— Чи є, — каже, — такий на світі чоловік, щоб тебе подужав?  
— Є, — каже Змій, — такий у Києві. Живе над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж попід небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них: чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого тільки мені й страшно.  
Княжна і взяла собі теє на думку й думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до отця дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі хап! — і написала до панотця:  
«Отак і так, — каже. — У вас, — каже, — панотче, є у Києві чоловік на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він зі Змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, пан-отченьку, й словами, й подарунками  
(щоб не образивсь він на незвичайне яке слово). Я за нього й за вас буду довіку Богу молиться».  
Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по надвір’ю та й побачили голубка.  
— Татусю, татусю, — кажуть, — чи бач: голубок од сестриці прилетів!  
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:  
«Се ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!»  
А далі приманив до себе голубка, глядь — аж під крильцем карточка. Він — за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.  
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?  
— Є, князю. Живе над Дніпром.  
— Як же б до нього приступить, щоб не образився та послухав?  
Ото сяк-так порадилися та й послали до нього найстаріших людей . Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері зі страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою — по пояс. От один з тих посланців: кахи!  
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому — в пояс:  
— Отак і так, прислав до тебе князь із просьбою.  
А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них дванадцять кож порвав.  
Вони знову давай його просить, давай його благать, стали на коліна — шкода! Просили-просили та й пішли понуривши голову.  
Що ж тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.  
— Чи не послать нам іще молодших?  
Послали молодших — нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.  
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просить, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:  
— Ну, се ж уже для вас я роблю! Пішов до князя.  
— Давайте, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!  
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів із десять буде, та й пішов до Змія.  
А Змій йому й каже:  
— А що, Кириле, биться чи мириться прийшов?  
— Де вже мириться! Биться з тобою, з іродом проклятим!  
От і почали вони биться, аж земля гуде. Що розбіжиться Змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю! А Змій як огонь горить, так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться та скочити у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями й смолою обсмоливсь.  
От вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки: луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки: луп та луп, аж луна йде! Бились-бились, аж курить, аж іскри скачуть. Стук такий справили, мов у коваля в кузні навесні, — як усякому треба лемеші для оранки, то й сам коваль б’є, й хлопці б’ють, а міх тільки сичить, сопучи безперестанку, а іскри і з горна, й од заліза скачуть та шкварчать, кузня аж ходором ходить — чути ковальську роботу далеко по селу  Отаку стукотню підняв Кирило зі Змієм, бо міцно й часто гатив булавою по голові. Як із горна свище огонь синьою трубою, так у того Змія свистіло полум’я із рота, із очей і з вух. Розігрів його Кирило ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне. А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах  народ стоїть як неживий, зціпивши руки: жде, що то буде! Коли ж Зміюка — бубух! — аж земля затряслась! Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:  
— Слава тобі, Господи!  
От Кирило, вбивши Змія, визволив князівну й оддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувать, чим його й нагороджувать. Та вже з того часу й почало зваться те урочище, де він жив, Кожум’яками.  
— А де ж Змія вбитого поділи?  
— Еге! Кирило зробив трохи нерозумно: взяв його, спалив та й пустив по вітру попіл. То з того попелу й завелася уся тая погань: мошки, комарі, мухи. А якби він узяв та й закопав той попіл у землю, то нічого б сього не було на світі.

 

2

 

Древня українська література

Християнство мало великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала ц

 

ерковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З ним поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.  

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава», складений в 1073 і 1076 рр. для Київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини в різних побутових обставинах.  

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури – літописання (як жанр, а не історичні записи), в даному виді невідомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи – це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і видатним вітчизняним літописом серед збережених є «Повість минулих літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. «Повість минулих літ» показово втілює найважливіші риси, які властиві всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Минуло», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають всі події у світі. Оскільки все на землі знаходиться під пильним оком Бога, ці події – наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є «роз'яснення» найвищої волі на підставі історичного матеріалу. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, з ледь прихованим захопленням вінсповіщає про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку повинні були платити русам імператори. 

Цінним пам'ятником староукраїнської літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'яти мов. Після введення на Русі християнства з'явився новий вид літератури – житія святих (Агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. 

У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є цінними інформаційно-історичними джерелами. Наприклад, в «Житті Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирський побут кінця XI століття, звичаї, і. т.д. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик» - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з «Повісті минулих літ», зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово о полку Ігоревім» присвячено опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.

 

 

3