Контрольная работа по “Українська та зарубіжна культура”

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет  технологій та дизайну

 

 

 

 

 

 

Кафедра філософії, політології та українознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з  курсу  “Українська та зарубіжна культура”

Варіант: «10»

 

 

 

 

 

 

                                                       Виконав:

                                                                                             студент групи (ЗШТД-11,

                                                                                             Казачук Тетяна Миколаївна),

                                                                                              залікова книжка № 110877

                                                                                              Перевірив: викладач

 

                                                                        Київ – 2013

                                                                   План

1. Релігійні реформи князя Володимира Великого.

2. Християнська  архітектура на Русі.

3. Вплив  християнства на розвиток культури  України-Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення: 
Сучасні історики вважають прийняття християнства на Русі дуже важливою позитивною подією в історії Росії. Можна не погодиться з поняттям "діти", але треба погодиться, що це було дуже важлива подія в історії Русі. 
"...правду відкинули, любові не маєте, заздрість лестощі процвітає у вас... краще ж, браття, відійдемо від лихого, залишимо всі злодіяння: розбій, грабіж, пияцтво і т.д... Чому про божевілля своєму не скорбите? Навіть погани, Закону Божого не відаючи, не вбивають своїх одновірців, не грабують, не звинувачують марно, не брешуть, не крадуть, не зазіхають на чуже; ніякої язичник не дасть свого брата, а якщо кого спіткає біда, то спокутують його і в потребі його допоможуть йому, та знайдене на торгу всім покажуть..." 
Серапіон Володимирський, книга “Про маловір'ї”

1. Релігійні реформи князя Володимира Великого.

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком нового етапу в  історії Київської Русі, етапу  піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл , новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель,Володимир військовими походами завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Завершальний етап формування давньоруської держави вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робила владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала у тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності. 
Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів; сформувати боєздатне віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. 
Релігійна реформа теж придала впевненості владі Володимира Великого. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – « Правди Ярослава». 
Ярослав Мудрий всі свої зусилля спрямовував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово диплома, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

2. Християнська архітектура на Русі.

Архітектура Київської Русі виникла й розвивалася на територіях, що були

об'єднані Давньоруською державою Рюриковичів  і мали достатньо розвинену

культуру  язичницьких слов'янських племен. Проте з прийняттям

християнства  головним культурним орієнтиром Київської  Русі стала

Візантія, плідний зв'язок з якою почався ще задовго до його офіційного

запровадження. Відтепер Візантія стає головним імпульсом ідеологічного

розвитку  суспільства. Прогресивне значення мало й те, що з прийняттям

християнства  з Візантії на Русь пішов широкий потік літератури, і не

лише  церковної, але й світської — історичної, художньої, філософської, у

тому  числі твори та перекази творів античних письменників. Водночас Русь

спілкується з іншими державами — Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,

Німеччиною, Англією, зі Скандинавією, Хозарським каганатом, народами

Кавказу та Арабського Сходу.

Русь, як і Візантія, багато раціонального сприйняла від язичництва та

зберегла  його і в житті, і в мистецтві. Нова епоха християнської Русі

означена  і новим видом мистецтва —  монументальною архітектурою. Інші

види  мистецтва — скульптура, фресковий  живопис, іконопис, література,

музика  та прикладне мистецтво — увійшли  в художню єдність нової

християнської ідеї, в якій архітектурі як засобу значного духовного

впливу  на людину відводилося головне місце. Християнське мистецтво

прийшло на Русь у вигляді системи, орієнтованої на культове дійство в

храмі, де відбувався синтез архітектури з іншими видами мистецтва. Через

це християнський  духовний комплекс дуже добре відповідав внутрішній

природі зодчества, якому притаманне втілення загальних ідей світоустрою.

Коли  на Русі кам'яне будівництво стає проблемою часу, візантійська

архітектура переживає другий період розквіту тисячолітньої історії. У

багатьох  країнах світу X— XI ст. ознаменувалися активною будівельною

діяльністю  грецьких майстрів. Візантійські зодчі  будують собор Св. Марка

у Венеції. Візантійські будівельні прийоми позначаються на романській

архітектурі Західної Європи. Типи візантійських споруд впливали на

архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії.

Тому  не дивно, що саме досвід візантійського будівництва найбільше

пасував і київській панівній верхівці. Головну  роль у цьому відіграла

християнська  Церква, яка до тих часів набула величезного досвіду у всіх

видах мистецтва, особливо в архітектурі як синтетичному явищі.

Відбулися зміни і в будівельній техніці. Створення значної споруди

починалось  у квітні, а завершувалось у  вересні, ймовірно, до дня

Воздвиження (27 вересня). У перший будівельний сезон влаштовували

фундамент і покривали його вимощенням. Цегляне  мурування стін

розпочинали в другому будівельному сезоні. Перші грандіозні храми

споруджували  протягом тривалого часу: Десятинну  церкву — впродовж 8

років, Coфійський собор — 6 років. Більшість храмів зводили протягом 4—5

років (Успенський собор Печерського монастиря), а  деякі, навіть великі,

деякі, навіть великі,

впродовж 3 років (Успенський собор у Владимиру або 2 років (Успенський

собор у Ростові). Невеликі новгородські церкви споруджували за один

сезон.

Головним матеріалом для будівництва храмів і зрідка палаців була

цегла-плінфа у вигляді  тонких і широких плиток прекрасного виготовлення

та високої міцності. її випалювали спочатку під керуванням грецьких

майстрів у спеціальних  печах, з якими вперше ознайомилися ремісники

Давньої Русі. В XI ст. використовували каолінову глину, тому цегла мала

рожевий або жовтий колір. У XII ст. для цегли брали місцеву глину. її

набивали в дерев'яну форму-раму, а зверху зрізували дерев'яним ножем. На

торцях і постільній поверхні цегли трапляються випуклі позначки.

Сортамент цегли давньоруських  пам'яток значною мірою залежав від дати

спорудження храму, архітектурної школи та будівельної артілі. Краще

вивчено сортамент цегли  Успенського собору Печерського  монастиря, коли

розбирали його руїни, гірше  — незруйнованих храмів. Цегла  мала переважно

прямокутну форму, але  траплялася квадратна й лекальна. Основна

закономірність полягає  в тому, що в молодших пам'ятках цегла має менші

розміри. Брускова цегла  романського походження вперше проникає в Київ з

Польщі для ремонту  споруд після землетрусу 1230 р.

У перших будівлях було багато деталей з мармуру, який привозили  з Криму

та Візантії. Мармуром викладали  підлоги, з нього влаштовували карнизи,

капітелі, бази, інколи й  колони. Місцевий камінь використовували  для

виготовлення фундаментів (валуни), для мурування стін (кварцит, гнейс,

граніт) та з декоративною метою, для чого застосовували різноколірний

шліфований мармур. У Києві, Чернігові, Переяславі та Полоцьку для

влаштування карнизів, парапетів  на хорах і для покриття підлог

використовували пірофілітовий сланець (червоний шифер) з району м.

Овруча, де були розроблені каменоломні для його добування. Ретельно

відбирали вапняк для храмів Галича та Владимиро-Суздальської землі. Його

на значну відстань перевозили по Дністру, Москві-ріці та Клязьмі.

В архітектурі Русі широко застосовували вапняний розчин. Печі для

випалювання вапна досліджені в Києві й Суздалі. Заповнювачі для розчину

вивчені недостатньою мірою. Переважно це була спеціально випалена глина

або бита цегла — так  звана цем'янка, що використовувалась  у

візантійському зодчестві. Ця ще антична традиція не лише була вигідна з

економічного погляду, але  й надавала розчинові механічної стійкості.

Відношення в'яжучого  до наповнювача в такому розчині становило 1:1 або

2:1. У Переяславі в розчин додавали глину (30 % об'єму), у Смоленську —

пісок, на Волині — крейду. У розчинах пам'яток владимиро-суздальської

архітектури в заповнювачі містилося до 80 % піску. У Галичі (Успенський

собор) в'яжучим був гіпс, а заповнювачем — алебастр.

Особливе місце серед  будівельних матеріалів відводилося керамічним

плиткам, якими на Русі (особливо в XII ст.) замінили мармур для набірних

підлог. Полив'яні плитки використовувались у всіх архітектурних школах,

рельєфні — лише в Галицькій  землі.

Галицькій землі.

Викладаючи склепіння  і верхні частини будівель, часто

застосовували прийом візантійських  майстрів для зменшення маси

конструкцій, яки полягав  у вмуровуванні голосників.

Вікна закривалися дерев'яними  рамами з переважно круглими скляними

віконницями, хоча в Десятинній церкві були й прямокутні. Знайдено

кольорові шибки (Чернігів, Гродно), які літопис називає "римськими".

Майстерні, в яких виготовляли  віконниці та смальту для мозаїки, виявлені

в Печерськом монастирі, поблизу  Софії Київської та в Переяславі.

Для перших великих споруд (Десятинної церкви, Софійського собору, Золотих

Воріт) під фундамент вибирали суцільний котлован. Дно зміцнювали

дерев'яними лежням вздовж стін, які закріплювали кілками. Потім усе

заливали вапняно-цем'янковим  розчином, поверх якого з великого каміння

на розчині закладали  фундамент. У 2-й половині XI ст. фундаменти мали

спрощену дерев'яну субструкцію На початку XII ст. припиняється укладання

лежнів і починає використовуватись  мурування насухо або на глині У цей

час зменшується глибина  залягання фундаментів. Найбільша  ширина

простежується в галицькій  і владимиро-суздальській школах Часто

фундаменти мали різноманітні промазування по верхні та вимощення.

У Києві й Чернігові  пам'ятках першого період зодчества (кінець X — 1-ша

половина XII ст.) стіни мурували послідовно: через утоплений ряд

викладали смуги завтовшки  в три цеглини. Н фасаді влаштовували смуги

вмурованого природного каменю — граніту чи кварциту. З цегли створювали

також декоративні узори. На початку XII ст. (церква Спаса-Преображення

на Берестовому) фасади мурували зі схованим рядом цегли, але без  смуг

каменю. У XII ст. на зміну приходить  рівношарове, або порядкове

мурування. У ряді випадків цеглу затирали розчином. Різні архітектурні

школи застосовували різні системи підрізування швів на фасадах і різне

забутування середини стін між двома рядами цілої цегли.

Галицька та владимиро-суздальська  архітектурні школи використовували

білокам'яне мурування без цегли. Кам'яні блоки якісно обтесували, а

простір усередині між ними забутовували уламками каменю. Зовнішні шви

були надзвичайно тонкими.

Особливого характеру набуло мурування в новгородському зодчестві, де вже

в Софійському соборі введено значну кількість вапнякових плит; усі

конструктивні елементи споруди  були лише цегляними. У XII ст. в

Новгороді майже повністю будували з плитняку. У товщу стін закладали