Місце Тарас Григорьевич Шевченка в українській та світовій культурах

Місце Т.Г. Шевченка в  українській та світовій культурах

«Шевченко насправді  не там, де він бував,

 а там, де ми його хочемо  бачити»

Є.Цимбалюк

Місце Т.Шевченка в українському суспільстві  і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був символом радянської України. Нині він є символом нової, незалежної України. Тоді він подався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокори. Сьогодні виробляється новий образ страдника, пророка, святого.

У середині XIX ст. постать Т.Шевченка вийшла на перший  план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: «Історія мого життя є історією воскресіння мого народу». З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т.Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.

Маючи величезні задатки громадсько-політичного  діяча, про що свідчить вплив Т.Шевченка на кирило-мефодіївців,  він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал  через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.

 Т.Шевченко одночасно  – мистець і політик. Його  «Катерину» добре знали і вивчали на пам’ять сільські жінки. Він їх застерігав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі – чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине…».  У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.

 Т.Шевченко вивів українську  культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну  самобутність. Це було тим важливо,  що в тодішніх несприятливих  умовах українська культура і,  зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою «загальноросійської» літератури або літературою «для хатнього вжитку».

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які  вважали, що Україна вже віджила  своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т.Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка «Кобзар» засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.

Шевченків «Кобзар» поклав початок  новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: «Ся маленька книжечка відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою  досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Вчені Шевченкову добу української  літератури окреслюють часовими рамками  1840-1860 рр. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т.Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надав особливого значення. Він писав: «…возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово…». І поезія для  Т.Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.

Виходець із кріпацької сім’ї,  Т.Шевченко ніколи не розривав зв’язку  з народом, до кінця життя залишався  йому вірним. Він з гордістю писав: «…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу».  У своїй творчості поет висловлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум’яною любов’ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати «свою славу і волю».

Гнітюча дійсність спонукала Т.Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим  своєю літературно-художньою творчістю  поет повернув українському народу пам’ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, верші, живописні картини тощо. У них автор «Кобзаря» говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніву, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо «доброго царя», гнівно картав Петра І, Катерину ІІ і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий «Заповіт», де поет закликає: «…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».

Т.Г.Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: «Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських». Як демократ Шевченко засуджував колоніальну  політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: «од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить». Поет був викривачем і суддею «темного царства», борцем за вільну людину, провісником нових і світлих «братолюбних» стосунків між людьми.

Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний «Орел Чорний сторожем літає». Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: «Учитесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Шевченкові національні  ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодівського товариства у передмові до поеми «Гайдамаки» (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов’янських народів: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слов’янська земля». У 1845 р. у посвяті «Шафарикові» до поеми «Єретик» він пропагував, «щоб усі слов’яне стали добрими братами, і синами сонця правди…».

Тарас Шевченко – людина високої гуманності. Його творчість  пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. «Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов’ян діти впились кров’ю…».

В історію української думки Т.Шевченко увійшов як мислитель, що закликав демократичні основи проникливо розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.

Така висота його творчості  змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських  інтелектуалів. Це були загальнолюдські  норми життя, національна, державницька ідея. Ними просякнута вся Шевченкова творчість. Проте національна-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т.Шевченко бачив як «активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки – через «живих, і мертвих, і ненародженних». Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Т.Шевченко був відданий національно-державницькій  ідеї і сам робив усе можливе  для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім.

Духовна спадщина поета  мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає  на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.

Шевченкова наука любові до України  у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення – це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об’єднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.

Шевченко був видатною постаттю. Навіть невеличка за обсягом книжечка «Кобзар» вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної  значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П.Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім’я поруч із Шекспіром, Шілліром, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич Т.Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.

Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:

Свою Україну любіть, Любіть її…  во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.