Народні Знання

НАРОДНІ ЗНАННЯ

 

Система народних знань — важлива складова традиційно-побутової культури, раціональні відомості з різних галузей знань, набуті протягом багатовікової трудової діяльності народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономірності у природі, спостерігати небесні світила, пізнавати й тлумачити різноманітні явища оточуючого світу.

 

С. н. з. обіймає народну медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання та ін. На різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували раціональні елементи народного досвіду з ірраціональними нашаруваннями попередніх епох.

 

Незважаючи на певний розвиток наукових знань, українці навіть на початку XX ст. користувалися у повсякденному житті досвідом предків. Разом із тим на протязі століття С. н. з. зазнавала чимраз відчутнішого впливу науки. Зростав рівень освіченості населення, народні знання поступово очищалися від забобонних уявлень та вірувань.

 

Однак цей процес мав і свої вади, головна з яких — девальвація значущості раціональних народних знань, нігілістичне ставлення до безцінних скарбів народного досвіду. Традиційні народні знання з математики, метрології, астрономії повністю витіснились сучасними науковими знаннями, що інтенсивно поширюються через систему шкільної та вищої освіти. Із зникненням багатьох народних промислів та ремесел губляться й пов'язані з ними професійно-виробничі знання й навички. Проте окремі елементи С. н. з. і сьогодні широко побутують серед сільського населення. Це стосується насамперед народної медицини та метеорології.

 

Народна астрономія — сукупність раціональних астрономічних знань та космологічних уявлень народу. Астрономія як наука на Україні була відома ще у XVI ст. і викладалась у братських школах, а у XIX ст. — в ряді університетів. У Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві працювали астрономічні обсерваторії. Проте навіть у перше пореволюційне десятиліття українські селяни широко послуговувалися набутими з давніх-давен знаннями про небесні світила та пов'язану з ними циклічність у природі.

 

Аби визначити час доби чи сприятливий для сільськогосподарських занять період року, щоб орієнтуватися на місцевості, селянин мусив пильно вивчати зоряне небо. Самобутня астрономічна номенклатура українців засвідчує їхню добру обізнаність з основними сузір'ями, а народні назви останніх відбивали місцеве предметне середовище. Зокрема, Велика Ведмедиця мала назву Віз, Мала Ведмедиця — Малий Віз або Пасіка, Лебідь — Хрест, Орел — Дівка воду несе, Волосся Вероніки — Волосожари, Плеяди — Стожари або Квочка. Сузір'я Оріона у різних місцевостях мало різні назви — Косарі, Полиця, Чепіга; Венеру здавна називали Вечірньою зорею, Вечорницею, а перед сходом сонця — Вранішньою зіркою, Зірницею, Денницею. Окремі з цих назв мають загальнослов'янську основу, що свідчить про їхнє давнє походження.

 

Для переважної більшості сузір'їв народ зафіксував їхнє положення над обрієм залежно від пори року та переміщення на зоряному небі.

 

Положення сузір'їв та зірок над обрієм слугувало також основним мірилом часу після заходу Сонця. Вже Віз перевернувся — скоро світитиме, — казали селяни. Важливим орієнтиром уночі був і Чумацький Шлях, який сприймався як покажчик напрямку на південь — у вирій.

 

По зорях, Сонцю і Місяцю люди також орієнтувалися на місцевості. Номенклатура сторін світу в українців переважно загальнослов'янська і пов'язана із спостереженням Сонця (південь, схід, захід). Сонце було основним мірилом визначення часу вдень. Для цього спостерігали як за світилом, так і вимірюючи довжину власної тіні.

 

Своєрідним календарем був Місяць. Спостереження його сходу і заходу стало основою поділу року на місяці, а сам термін, що означає 1/12 частину року, збігається з назвою небесного світила. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць поділявся на кілька частин (молодик, підповня, повня, остання квартира), а тридобовий період невидимості у русі Місяця називався переміною. Значна частина цих назв також загальнослов'янська за своїм походженням.

 

Українці були добре обізнані з основними закономірностями руху Сонця і Місяця. Це ритуальне закріпилося у святкуванні днів літнього і зимового сонцестояння. Народні астрономічні знання українців фіксують і інформацію про інші небесні явища (комети, метеорити, північне сяйво тощо).

 

Народна метеорологія — одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про погодні зміни на близький чи віддалений час. Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак і добробуту селянина, від природно-кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатись до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зв'язки між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

 

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо. Так, повсюдно вважалося:

 

Вечором сонце за стіну (хмару. — Авт.) заходить — буде дощ; Чистий захід сонця — на добру годину; Сонце при заході яскраво-червоне — на вітер; Місяць обгородився — на дощ; Стовпи біля місяця — на вітер; Місяць-молодик сходить ріжками вниз — на дощ; Молодик з'являється у дощову погоду — місяць буде дощовий; Червоно-багряні зорі звечора — на негоду; Ясне зоряне небо — на погоду.

 

Великий цикл погодних передбачень становлять прикмети, пов'язані зі станом атмосфери, різними метеорологічними явищами. Так, наявність роси, туману вранці вважалося ознакою доброї погоди, а рух хмар проти вітру — вірною прикметою негоди. Зважали також і на форму та колір хмар: важкі сірі хмари — на грозу, а червонуваті при заході сонця — на вітер (Вінниччина, Тернопільщина). Найближчу погодну перспективу підказував і напрямок вітру: західний вітер мав приносити дощ, східний — засуху, а північний — похолодання. Вважалося, що після появи райдуги настає гарна погода.

 

До достовірних належали також передбачення, пов'язані з певними гідротемпературними змінами в атмосфері, які спричиняли зміну стану предметів та явищ: Духота в повітрі — на грозу; Зволожується сіль чи хліб — на негоду; Дим стелиться, погано горять дрова — на відлигу. Примічали також, що перед дощем виразніше чути звук потягу, дзюркіт води, шум лісу, гуркіт підводи тощо.

 

Значна група передбачень грунтується на спостереженнях за поведінкою тварин, птахів, риб, комах тощо. Переважали тут свійські тварини: Кіт дере лапами, собака качається — на вітер; Пітніє шкіра великої рогатої худоби — на дощ; Свиня солому в барліг носить — на великий холод, завірюху; Кури чубаються — на дощ; Качки, гуси ховають голови під крила, стоять на одній нозі — на холод та ін. Приглядалися і до мешканців дикої природи: Птаство рано і дружно відлітає восени — рання зима буде; Високо летять птахи, повертаючись із вирію, — на тривалий холод; Багато кує зозуля, крук кричить — на дощ; Вороння збивається зграями і сідає на верхівки дерев — на холод, а якщо забивається у крону дерева, — на хуртовину; Птаство добивається до хати, ховається під стріхи — на хуртовину; Горобці купаються у поросі— на дощ; Кріт удень риє — на зміну погоди; Бджоли ховаються у вулик — на дощ; Риба вискакує з води — на дощ; Коні збиваються докупи — на велику грозу.

 

Достовірними прикметами вважали також зміни у рослинному світі: Якщо шишки високо на смереці, — на довгу холодну зиму, а якщо низько, — навпаки; Рано жовтіє листя — рання зима буде; Багато лушпиння на цибулі — буде люта зима; Багато губ (грибів. — Авт.) з'явилося у лісі — буде дощ; Конюшина згортається, сильніше пахнуть квіти — перед дощем.

 

Існував цілий комплекс прикмет, що відбивали певні закономірності взаємозв'язку погодних явищ у різні пори року. Тут уже помітні християнські нашарування. Так, надто важливим у прогнозуванні погоди на віддалену перспективу вважався період напередодні та після Різдва. До численних християнських свят, у дні яких намагалися за станом погоди визначати навіть майбутній урожай, належать свята Благовіщення, Стрітення, Сорока святих, Покрови, Юрія, Явдохи і багато інших. Це фіксує й усна народна творчість: Якщо на Стрітення півень води нап'ється, то до Юрія віл напасеться; По Нетрі — то й по теплі; Покрова покриє як не листом, то снігом тощо.

 

За всієї своєї достовірності Н. м. мала у своєму складі й чимало забобонних повір'їв. Зокрема, намагаючись гарантувати врожай та уникнути небажаних погодних явищ, селяни широко послуговувалися магічними обереговими засобами, численними табу та обмеженнями щодо певних видів робіт у відповідні дні.

 

Майже в кожному селі були свої знавці-метеорологи, котрі вели спеціальні щоденники спостережень за погодою і були добре обізнані з цією цариною народного досвіду.

 

Народна математика — сукупність народних математичних знань та навичок, в основі якої лежать потреби практичної діяльності (необхідність виконання різних арифметичних дій при проведенні землемірних робіт, зведенні житла та інших споруд тощо). Недоступність професійних математичних знань для широких верств українського населення у минулому зумовлювала удосконалення найпростіших традиційних прийомів лічби, вимірювання, способів зображення чисел і т. ін.

 

На Україні найдавнішими засобами лічби були пальці рук, різні дрібні предмети. Так, при лічбі на пальцях, або, як називали, на колодочках, на одній руці було прийнято налічувати 15 "колодочок" з долоні та 15 — з іншої частини цієї ж руки. З предметів використовували картоплини, квасолинки, палички та ін. Для економії лічби існували числові групи: пара, трійка, п'ятка, десяток, копа тощо. Парами лічили худобу, птицю, хатнє добро (чоботи, підошви), трійками — нитки у прядиві (три нитки складали чисницю), п'ятками — снопи, десятками — яйця, гарбузи, кавуни, копами — яйця та снопи.

 

Українська Н. м. мала у своєму арсеналі оригінальні способи зображення чисел. Одиниці позначалися паличками, десятки — хрестиками, сотні — кружечками, тисячі — квадратиками. Що ж до дробових чисел, то їх передавали переважно в усній формі з відповідними назвами (половина, чверть, осьмушка, шістнадцятка та ін.). Письмово (невеличкими горизонтальними рисками) зображалися лише найбільш уживані дроби.

 

Для написання числових знаків використовували найрізноманітніші предмети (дощечки, палички). Проте найчастіше для цього послуговувалися одвірками, дверима, стінами, на яких малювали рисочки або карбували зарубки. Досить поширеним засобом для позначення чисел були зарубки на невеличких дощечках, прямокутних брусках чи палицях. Такі своєрідні "документи" використовували лісоруби, ремісники, ними послуговувалися, позичаючи гроші, здаючи податки, засипаючи в амбари на зберігання зерно тощо. Карбування у різних місцевостях України мало різні назви (карбики на Поділлі, цурки на Полтавщині, раваші на Гуцульщині, бірки на Київщині).

 

Арифметичні дії виконувалися усно. Існували своєрідні народні назви дій — додати, докласти, відкинуть, відлічить. Поширеним був спосіб додавання, коли спочатку додавалися сотні, потім десятки, а в кінці — одиниці. Множили шляхом повторного послідовного додавання. Ділення виконували, підбираючи частку послідовним повторним відніманням.

 

Українські селяни знали й деякі основи геометрії. Зокрема, вони мали уявлення про просту й ламану лінії, про властивості рівнобіжних ліній тощо. При будівництві хат та виготовленні бондарських виробів використовували властивості діагоналей прямокутника (щоб побудувати стіни під прямим кутом), обчислювали відношення довжини кола до діаметра (за останній приймали третину довжини кола). Бондарі та теслярі вміли користуватися циркулем. Розписуючи хати, побутові вироби, селяни послуговувалися різними геометричними фігурами. Українцям були відомі оригінальні прийоми визначення відстані до недоступного предмета, виміру площі земельних ділянок різноманітних форм. Знали й основи механіки, які використовували при будівництві хат, вітряків, культових споруд та ін.

 

Народна метрологія — галузь народних знань, пов'язана із визначенням фізичних параметрів оточуючого світу і предметів, що знаходяться в ньому. Традиційні метричні одиниці, що побутували на Україні, походять від давньоруських, утворених за антропометричним принципом, тобто за еталон виміру бралися частини людського тіла. Серед найдавніших народних вимірів місткості є такі, наприклад, як ковток, пригорща, жменя. Нерідко такими еталонами слугували господарсько-побутові предмети чи знаряддя праці (коса, весло, відро, бочка тощо).

 

При вимірюванні довжини речей та відстані застосовували відомі ще з часів Київської Русі міри: п'ядь, лікоть, ступня, сажень, що були пов'язані з природними рухами людини — ходінням, розведенням пальців, розмахом рух. Із XVII—XVIII ст. поширюються такі міри, як аршин та верста (500 сажнів). Аршин поділявся на 16 вершків або чотири чверті і дорівнював приблизно 71,1 см.

 

Подекуди існували досить оригінальні міри відстані на землі: кидь (Харківщина), палку закинути (Полісся), довержай (Закарпаття), що означали відстань, на яку можна кинути камінець, грудку землі чи палицю. Користувалися ще кроком або ступнею, що дорівнювали одному аршину. На Полтавщині була відома й така одиниця, якприг(близько одного сажня, утворювався при стрибанні з допомогою палиці). Популярною мірою була гона, причому розрізняли добру гону (120 сажнів), середню (80) і малу (60). Для ретельнішого обчислення землі до різних одиниць виміру додавали гаки, величина яких коливалася від чверті до цілої гони.

 

Українські селяни користувалися досить поширеними народними способами виміру площі земельних ділянок. За основу його бралася площа прямокутника з розмірами 30 на 80 або 40 на 60 сажнів. Вживалися також офіційні одиниці виміру — десятина, морг тощо. Побутували й більш давні народні міри — день, опруг, різа, лан, півланок, одріз, клітка та ін. Деякі з них означали кількість витраченого часу на обробіток певної ділянки або кількість зібраного урожаю на певній площі.