Образ революціонера в прозі В. Винниченка

Зміст

Втуп…………………………………………………………………………………3

1. Вплив політичної діяльності на творчість Володимира Винниченка………..5

2. Образ революціонера в прозі В. Винниченка………………………………….6

Висновки…………………………………………………………………………..10

Список  використаної літератури………………………………………………11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Гляньте на обличчя, побачте кілька рухів і не потребуєте чекати розмови, щоб відчути, що маєте перед собою людину енергійну, рішучу, навіть владну. Винниченко знає, чого хоче, і вміє кожний свій намір в’язати  з практичним його проведенням. Він увесь рветься  до громадської діяльності. [7,232]

Винниченко – професійний революціонер. Усе те бурхливе, невгамовне та стихійне, що прибране у слові «революціонер», дістає риси змеланхолізованої поваги  від прикметника «професійний».[7, 233]

Володимир Винниченко – митець планетарного масштабу, тож у його творчості тісно і гармонійно поєдналися ідеї як інтернаціональні, так і національні. Безпосереднім виявом такого синтезу є концепт національного героя у драматичних творах Володимира Винниченка, який визначається двома чинниками. Перший – суспільно-політичний світогляд митця, другий – його художньо-мистецькі позиції. Синтез цих двох чинників формулює особливості образу героя, що, крім рис космополітичних,  які притаманні представнику будь-якого народу, містить у собі низку національних і суто автобіографічних рис. Обидва чинники визначаються специфікою політичних поглядів В. Винниченка.

Політичний  світогляд митця, що безпосередньо вплинув на його літературну спадщину, базувався на підвалинах марксизму, впливах ідей західного лібералізму та гуманізму. На основі цих засад Винниченко розробив власну суспільно-світоглядну систему під назвою "конкордизм". Загалом мислитель часто хитався між українською національною самостійницькою платформою та ідеями української радянської республіки. Відтак у його концепті національного героя поєдналися риси ідеального національного героя-революціонера, який стоїть на національних позиціях, та героя-революціонера. [2,13]

 

        Винниченко з’явився на полі українського письменства раптово, як результат невидимої творчості, і це ще раз свідчить про невпинний розвиток національної душі. В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна, але думка письменника виходить далеко за обрії офіціального письменства; він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поновили ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули речі, які звикли чути від чужих, – цим він відразу поставив нашу літературу на один щабель з іншим. [6,710].

        Багато критиків, дослідників розглядали життя та творчість цього письменника, і у кожного з них були різні думки

“… він не шукав нових шляхів, а користувався вже протореними стежками гоголівського стилю” [1,7].

   “… дуже популярний автор … доби модернізму. Виходячи із заперечення народницько-побутового реалізму своїх попередників, він зосередив головну увагу на психологічно-моральних проблемах, що хвилювали інтелігенцію між двома революціями (1905-1917)” [8,57].

    “Один із найпомітніших представників занепадницької, декадентської літератури не тільки на Україні, але й у Росії” [6].

“…  гідний продовжувач психологічної  інтелектуальної прози другої половини ХІХ століття, новатор, який геніально передбачив чимало із шляхів розвитку світової літератури” [4,93-94].

 

 

 

 

Вплив політичної діяльності на творчість  Володимира Винниченка

4 лютого 1902 р.  Володимира Винниченка вперше  заарештували. Після кількох місяців  перебування в Лук’янівській  тюрмі його випустили, але з університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на військову службу в 5-му саперному батальйоні (“автопортрет” Винниченка тієї пори знаходимо в його “армійському” оповіданні “Боротьба”). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності.

Як політичний діяч він починав у РУП, потім був членом УСДРП, одним із лідерів українського національно-визвольного руху. Володимир Винниченко став першим головою секретаріату Центральної Ради. Саме під його впливом і за безпосередньої участі були написані універсали Центральної Ради. За часів гетьманщини Винниченко очолював Національний Союз, потім став лідером Директорії у 1918–1919 рр. Як представник України він провадив переговори із-за кордону з урядом Леніна щодо української самостійності. [2,10]

Перші його твори  – поема “Повія” та оповідання “Народний діяч”, написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках  “Киевской старины” 1902-го, була повість  “Сила і краса” (згодом прибирає назву “Краса і сила”). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятався його лист “О морали господствующих и о морали угнетённых” (1911), в якому революціонер і письменник писав: “Я искренне и горячо протестовал против социальных несправедливостей, во имя этого протеста шёл в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социальных убеждений”.[7,233]

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу – буржуазного чи пролетарського – вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих “надлюдей”, які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма “Щаблі життя”, романи “Чесність з тобою”, “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, “Хочу”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”. [7,234]

Таким чином, читаючи твори  Винниченка, можна побачити його не тільки як гарного письменника, літератора, але й політика, що відданий свої справі, намагається відтворити всі  події, що він бачить або ті, що його оточують, або навіть відбуваються з ним у свої прозі. 

 

Образ революціонера в прозі В. Винниченка

Загалом мистецький світ Винниченка поєднує у собі критичне сприйняття дійсності, глибокий аналіз історичних та соціально-політичних обставин, суто авторські оцінки існуючої реальності, елементи різних стилів, зокрема імпресіонізму та символізму. Він творить власний стиль в усьому, зокрема способі подачі національного героя.

Герої у драмах Володимира Винниченка постійно емоційно самовиражаються. Автор прагне не просто показати зовнішню дію, а вона служить для того, щоб розкрити глибинні психоемоційні стимули вчинків, пояснити їх. Герої Винниченка діють у складних морально-психологічних ситуаціях, часто екстремальних. Вони здатні приймати рішення і формувати свою життєву позицію. Це дає можливість бути чесним із собою. Вони не йдуть за масою, натовпом. Їх веде власна совість, своє розуміння життя та світу. Автор створює такі обставини, в яких виявляється їхня здатність відстояти своє "Я", власні погляди на життя і світ. Для цього герої проходять через різні випробування, щоб утвердити себе як представника нації та людства.

Так  у драмі "Брехня" ставиться проблема національної інтелігенції. Тут на сцену вийшло те, що дійсно турбувало тогочасне суспільство. На сторінках часопису "Українська хата" п'єсу було оцінено наступним чином: "Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в "Український театр" [6,198]. П'єси Винниченка, зокрема представлені у них герої, привели до суттєвих змін в українському театрі. Цілком правомірно наголошує М. Жулинський, що "драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу.

У центрі драми "Між двох сил" бачимо родину Панаса Сліпченка. Загалом для Винниченка особистість, родина, нація та революція є поняттями, що тісно між собою пов'язані. Через долю особистості та сім`ї він показує долю нації, розриває суть історичних процесів. Тут сім`я Панаса Сліпченка є своєрідним прообразом усієї України. Головна героїня твору – Софія. Вона опиняється між двох сил. З одного боку – український національно-визвольний рух, з іншого – російське імперіалістичне колонізаторство. З одного боку – батько, з другого – брати, які стали по різні боки барикад. Героїня фактично стоїть між добром і злом, правдою і лицемірством, красою і потворністю.

Через систему  образів Винниченко обґрунтовує ідею чесності з собою та нової моралі. Він виступає проти лицемірства. Особливо важливим для митця є осмислення засад соціалізму, рівноправності чоловіка і жінки у родині та суспільстві, виправдання вчинків метою. Чесність із собою є для нього етичним законом. [3,288]

Він роздумує над  образом ідеального соціаліста-революціонера і реального. Так, у п'єсі "Базар" автор показує, що твердження про рівність статей насправді не здатні прийняти соціалісти. Революціонери Леонід і Трохим не можуть прийняти революціонерку Марусю як рівноправного члена гуртка через її жіночу красу. Леонід задля неї лишає свою дружину. Трохим із ревнощів готовий відмовитися від акції визволення товаришів із тюрми, а провідник Маркович для досягнення конспіративної мети готовий намовляти Марусю на брехню та експлуатувати її красу для агітації робітників, щоб відволікати увагу жандармів. Маркович говорить, що життя – це базар і кожен виходить зі своїм товаром. Врешті Маруся спотворює свою красу, таким чином змушуючи трактувати її як рівноправного члена гуртка.

У драмі "Закон" Винниченко доводить, що навіть найвища і найблагородніша мета, якщо вона не для добра загалу, не виправдовується. Данило Гусар-Струк зазначає: "Але Винниченка ще більше цікавило, що коли мета таки для добра загалу, – чи тоді вона дійсно виправдовує засоби? Якщо це справді так, тоді логічно випливає з цього, що засоби не можуть підлягати моральним законам або що моральні закони не є абсолютними, а міняються згідно з метою. Як тоді можна вирішувати, чи даний вчинок правильний, а чи злочин? Крім того, життя показувало, що прийняті закони, такі, як "не кради", "не вбивай", "не перелюби", санкціоновані спільнотою, яка водночас, за словами Винниченка, давала право "на обкрадання однієї групи людей другою", творила "суспільні інститути для вбивства", називала "перелюбодійство законним шлюбом" [3,291]. Але справа полягає у поведінці членів нового суспільства, тобто революціонерів-соціалістів.

В п'єсі "Гріх" героїня Марія погоджується співпрацювати з жандармом Сталінським, щоб урятувати своїх товаришів-революціонерів від загибелі у в'язниці. Заради шляхетної мети це виправдовується. Сталінський знає, що вона робить це через любов до Івана. І змушує її видавати членів гуртка. Врешті Марія усвідомлює, що дурила себе, не була чесна з собою, робила злочин, виправдовуючи його тим, що, мовляв, це для загального добра. Вона труїть себе. Тож, за Винниченком, єдина запорука моральності – це внутрішня чесність. Митець сподівався, що його товариші-революціонери здатні на це. Але переконався, що вони лицеміри. Це риса як українських, так і будь-яких інших революціонерів. Погоджуємося з думкою Д. Гусара-Струка про те, що Винниченко не проповідував ні крайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальності, ні проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного віддання плоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки [3,292]

В останній своїй  п'єсі "Пророк" В. Винниченко ставить питання про те, чи людина вірить сама у свої ідеї. Здатність самому прийти до розчарування у власних життєвих цінностях показано на прикладі образу пророка Амара. Це – символ революціонера, носія ідей соціалізму як в Україні, так і світі. Він проповідує любов, не гнівається: "Радуйтеся, бо настав час вашого визволення. Настав час великої, все спасенної, все цілющої любові [3,292] є єдиний Бог і єдина віра: любов, братерство та мир усіх народів. Немає вищого закону, брати мої, і дужчої сили за силу любові. Любов – це сонце, що випікає всі болячки ненависті, гніву, зневаги".

Так на прикладах  деяких творів Винниченка, можна побачити образ людини, яка сама зневірилася у власних проголошуваних ідеях, однак і не модна сказати, що такий образ характерний тільки українському народові, ми бачимо його і на теренах будь-якого народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Творчість молодого В. Винниченка важко піднести до якоїсь течії в українській літературі початку століття. Він і сам відчував свою “маргінальність”, часом навіть драматизуючи її (особливо починаючи з 1907 р., коли наштовхувався на нерозуміння з боку критики). Він шукав якогось свого, особистого шляху (у 1913 р. проголосить навіть гасло марксистської літератури), а тим часом опирався на реалістичну традицію української прози, вбираючи, трансформуючи водночас і модерні тенденції європейської літератури. У царині психологічної і моральної проблематики, стилю, жанрових структур. Читачів-сучасників, зокрема – молодь, оповідання молодого Володимира Винниченка приваблювали як пафосом заперечення всього віджилого, старого, так і тією художницькою сміливістю, з якою письменник “анатомував” людську душу, звертаючись до невідомого досі життєвого матеріалу, до захованих шарів людської психіки (в тому числі – й до масової психології, що мало для української прози “прелесть новизны”). Парадоксальність художнього мислення, увага до різких контрастів (і не лише соціальних), колоритність змальованих характерів, свіжість художнього слова, сюжетна вигадливість, – це ті чинники, які зумовлювали неабияку популярність ранньої прози В. Винниченка.[7,238]

Таким чином, можна  поспостерігати створеним ним образ  національного героя, що відповідав викликам часу та був актуальним для тогочасного українського і світового контексту.

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Винниченко В. Суд.– Харків: Держ. вид-во України, 1930.
2. Винниченко Р. Володимир Винниченко // Володимир Винниченко. Статті  й матеріали. – Нью-Йорк, 1953. – С. 9–15.
3. Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лабораторія // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. – Книга 1. – К.: Аконіт, 2001. – С. 286–292.
4. Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, Діяльність, Творчість.– К.: Четверта хвиля, 1996.
5. Жулинський М. Володимир Винниченко // Історія української літератури ХХ століття. Книга перша. – К.: Либідь, 1993. – С. 481–502.
6. Зубков С., Ковтуненко А., Погребенник Ф., Перед судом історії // Літерат. Україна, Київ.– 4.VІІІ.1970
7. Кончіц І. Володимир Винниченко (Ескіз) // Українська хата. – 1910.- Ч.3.
8. Руданський  М.  Від  Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою. Що таке «Молода Муза?» – Дрогобич : Видавнича фірма «Відродженні», 2009  – 502с.
9. Чижевський Д., Кошелівець І. Драма “драматична література” //             Енциклопедія українознавства.– Париж: Вид. в-во “Молоде життя”, 1957.– Т.2.