Особливості літературних жанрів доби Середньовіччя

«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандинавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандинавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови [6,c,63].

Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [18,c.43] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епосу якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.

Ісландські саги

Скандинавія відокремилась від своїх континентальних родичів і зайняла переважно північ Європи приблизно після Різдва Христова. У цій країні письмова література почала розвиватися лише після введення християнства, в ІХ ст.., а остаточно перемогло язичництво близько 1000 року і навіть пізніше [6,с.68]. Інтелектуальним центром та казковим місцем сказань і фабрикою писемності стали не Данія і не Скандинавський півострів, а окремий острів Ісландія.

Одноманітне життя, довгі полярні ночі робили ісландців надзвичайно жадібними до пісень, розповідей та новин. Збирати останні вони мали повну можливість. Чимало ісландців мандрувало морями і чужими землями в ролі вікінгів, купців, варягів, а країнами Скандинавії і як скальди. Скальди, тобто поети виділилися із середовища поетичного народу задовго до християнства і переселення в Ісландію.

Твори перших скальдів вражали своєю простотою і величчю. У подальшому їх мистецтво стало більш штучним і вишуканим.

Спочатку скальди співали міфічні гімни та схожі з ними за формою і тонами епічні пісні. Християнство й нова культура не знищили поезії скальдів і зовсім не вплинули на неї. Основа її як і раніше, залишалася язичницькою. Зв'язок модної поезії скальдів з давніми міфічними і героїчними розповідями сприяв збереженню старих пісень і сказань завдяки писемності. Цій обставині зобов'язані і найважливіші пам'ятки міфології, серед яких на першому місці, без сумніву, стояли дві “Едди”.

Слово “едда” означало “прабабуся”, тобто вісниця певної давнини. Значення цього слова не досліджене. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші - поезію [6,с.69]. Автори підручника із “Зарубіжної літератури” [9,c.32], визначають “Едду”, як збірник пісень частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково героїчного змісту.

Пісні поділяли на дві групи - про богів і про героїв.

Збірка «Старша Едда» (інша назва “Королівський кодекс”) складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою») [9,c.33].

У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандинавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні, (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І звязує, розяснює і доповнює зміст пісень [9,c.39].

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно повязана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандинавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандинавської півночі, які протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандинавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви» (чаклунка, віщунка), в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полумї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя [9,с 40].

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей звязує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні звязки панували над іншими звязками. Так Гудрун (Друга пісні про Гудрун” ) вбиває обх своїх синів і чоловіка Атлі - це помства за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

Еддичний вірш, як і пам'ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ГЕРОІЧНИХ ПІСЕНЬ ПРО СІГУРДА

2.1. Героїчні образи в піснях про Сігурда

Протягом нашого дослідження, нам неодноразово зустрічалося ім'я Сігурд. Сігурд - Зігфрид (від давньоісландс. і давньонім. “перемога”), в германоскандинавській міфології і епосі - герой. Подвиги Сігурда оспівані у ряді пісень “Старшої Едди” (“Пророцтво Грипира”, “Речі Регина”, Речі Фафніра”, “Речі Сігр дриви”. Про його смерть розповідається в “Уривку про Сігурда”, “Першій пісні Гудрун”, “Короткій пісні про Сігурда” та ін. Зігфрид - є центральним героєм першої частини німецької “Пісні про Нібелунгів”, його ім'я зустрічається середньоверхнєнімецькій епічній поезії. Однак в жодній з цих пісень не ставиться ясною послідовність подій його життя.

Міфи і сказання, які складають сюжет епосу, виникли на континенті, а тільки потім потрапили на північ, де були перероблені. Тому скандинавські і німецькі епічні твори дають різні варіанти легенди про Сігурда і відображають різні етапи її формування в усній традиції при зміні культурних і соціальних умов [16,c.10]. Між окремими версіями існують розбіжності. Але все ж, на думку М.І. Стебліна-Каменського, - його життя - це досить визначений період - від народження до смерті [16,с.54]. Сігурд і всі інші основні персонажі героїчних пісень об'єднані в один генеалогічний ланцюжок.

Неодноразово вченими були зроблені спроби знайти історичну основу сказань про Сігурда (шляхом ідентифікації його з древньонімецьким героєм Армінієм), але це, на думку А.Я. Гуревича, непереконливо [5,с.17].

Характерним для міфологічного героя є вже неясність його походження. В більшості версій він називається сином Сигмунда, сина Вьольсунга. Але в “Речах Фавніра”, Сігурд, на питання переможеного ним чудовиська, відповідає: “Я звір благородний, був я все життя сином без матері; немає в мене і батька, як у людей, завжди самітній я”. Правда потім він зізнається, що батьком його є Сигмунд. Однак, як показав Є.М. Мелетинський, який досліджував це питання за багатьма джерелами, в заяві Сігурда про свою самітність можна бачити релікт уявлень про богатиря, який став засновником роду людського, першої людини, він походить від [12,с.255].

Характерним для Пісень про Сігурда є однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя та його суперника, зачини та кінцівки, розгорнуті описові моменти.

В героїчних піснях, слава героя, дуже часто, не є набутою їм у результаті тих чи інших подвигів, а є чимось внутрішнім, що закладено в нього з народження. Тому розповідається в героїчних піснях про героя, іноді у деякому протиріччі з його славою.

Так, герой, про якого більш за інших розповідається в Піснях (Сігурд) отримав свою славу ще до того, як він що-небудь героїчного здійснив. Свою славу він набув у пророцтві Грипира. Виходячи з того, що Сігурд мам прізвисько Фавни-бійця, вбивство Дракона було його самим славним подвигом. Але як це видно з “Речей Фавнира”, це вбивство вимагало тільки фізичної сили, а не потребувало сили духу: Сігурд вбив дракона не в бою, а із засади, сховавшись у ямі, де повинен був проповзати, нічого не підозрюючий дракон. Єдиним мотивом Сігурда при вбивстві дракона, було бажання заволодіти його золотом. При цьому вбивство дракона супроводжувалося зрадництвом: після того, як Сігурд вбив дракона, він вбив Регина, з яким обіцяв поділитися золотом.