Особливості індивідуального стилю Івана Нечуй-Левицького: синтаксичний аспект (на прикладі повісті «Кайдашева сім'я»)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра журналістики та філології

 

 

 

ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО  СТИЛЮ ІВАНА НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО: СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ ПОВІСТІ «КАЙДАШЕВА СІМ'Я») 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суми, 2011 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ  ЛЕКСИЧНОЇ СТИЛІСТИКИ

 

1. Загальна теорія про стилістику та стиль
2. Визначення поняття індивідуального стилю та його основних лексичних засобів.

 

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ  ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО

 

2.1. Іван Нечуй-Левицький  – визначна постать в історії  української культури другої  половини XIX – початку XXст

2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.

2.3 Фразеологізми, як одна  із провідних ознак ідіостилю  письменника (на прикладі повісті  «Кайдашева сім'я»).

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Художня творчість явище індивідуальне. І тому ми відрізняємо твори різних письменників, кожний із яких має свій власний стиль. Стиль письменника — це сукупність основних ідейно-художніх особливостей його творчості, те неповторне й самобутнє, що властиве тільки його художній манері. Індивідуальний стиль письменника виявляється в його улюблених темах і проблемах, ідейній спрямованості творів, його манерах, своєрідній композиції творів, засобах творення образів, характерах, неповторності мови, особливих способах викладу матеріалу. А особливості стилю зумовлюються світоглядом, естетичними позиціями, характером таланту та життєвим досвідом письменника.

Своєрідним і неповторним  є авторський стиль відомого українського письменника, драматурга, автора етнографічних, літературознавчих і мовознавчих праць, перекладача Біблії – Івана Семеновича Нечуй-Левицького. Іван Огієнко називає І. Нечуй-Левицького письменником з широким мовним розмахом європейського зразка. Оцінюючи індивідуальну стильову манеру автора, дослідник зазначає: «…його [Нечуй-Левицького] мова сильно збагатилася й він однаково вільно веде й розмову дієвих осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання» [13, 241].

Творчість І. Нечуй-Левицького була об’єктом наукових розвідок багатьох літературознавців: М. Бернштейна, О. Білецького, В. Власенка, М. Грицюти, Н. Калениченко, Є. Кирилюка, Н. Крутікової, П. Лісового, М. Походзіла, М. Тараненка, Л. Федосова, Я. Поліщука, І. Приходько. У численних розвідках проаналізовано спадщину І. Нечуй-Левицького та розкрито художні досягнення прозаїка. Особливості творчої індивідуальності письменника вивчав С. Єфремов, а психоаналіз його творчості здійснював В. Підмогильний.

Та все ж таки можна  сказати, що сьогодні цілісного дослідження  про індивідуальний стиль цього  письменника з вичерпною характеристикою  мови його творів у проекції на історію української літературної мови немає. Тому багатогранна мовна діяльність І. Нечуя-Левицького потребує подальшого вивчення. В цьому і полягає актуальність нашої роботи.

Мета роботи: дослідити твори І. Нечуй-Левицького та відслідкувати основні лексичні засоби, що виражають його індивідуальну творчу манеру. Визначити їх роль та функції.

Для реалізації мети ми поставили такі завдання:

1. визначити суть понять «стилістика» та «індивідуальний стиль»;
2. визначити основні елементи, що відрізняють індивідуальний стиль письменника та їх стилістичні функції;
3. дослідити значення лексичних засобів у повісті «Кайдашева сім'я»;
4. з'ясувати основні ознаки індивідуального стилю І. Нечуй-Левицького.

 Об’єктом дослідження є лексична складова авторського стилю І. Нечуй-Левицького.

Предмет дослідження: повість «Кайдашева сім'я».

Для досягнення мети і виконання поставлених завдань ми використали такі методи наукових досліджень: описовий, структурний, аналіз документальної інформації та метод дослідження художнього тексту.

Ключові поняття: індивідуальний стиль, художні засоби, метафора, епітет, фразеологізм, стилістична роль, тощо.

Структура і обсяг  роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, п'ятьох підрозділів, загальних висновків і списку використаних джерел із 21 найменування. Основний текст роботи викладено на 20 сторінках, повний обсяг роботи – 27 сторінок.

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ЛЕКСИЧНОЇ СТИЛІСТИКИ

 

1. Загальна теорія про стилістику та стиль.

 

Термін «стиль» походить від латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку  для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем почали називати саме письмо, почерк, а пізніше  — індивідуальні особливості  творчості письменника загалом.

 Поняття «стилістика»  з'явилося в середині ХІХ ст., але й сьогодні воно не має  однозначного тлумачення. Одні вчені  ототожнюють стилістику з культурою  мови, інші відносять до літературознавчих  дисциплін, а ще інші намагаються  поєднати лінгвостилістику з  текстологією.

Стилістика – це мовознавча дисципліна, яка вивчає стиль і  на основі аналізу окремих текстів  узагальнює закономірності мовних проявів. Як кожна мовознавча дисципліна, стилістика має свою синтагматику та парадигматику. Парадигматику стилістики творить  сукупність стильових властивостей виражальних засобів, а синтагматику – сполучуваність виражальних засобів, які вибудовують стильовий аспект тексту [1, 5].

Ґрунтовні знання названих рівнів мовної структури дає можливість визначити стилістично марковані  чи потенційно значущі з цього  погляду одиниці. У курсі стилістики розглядається їх функціональний аспект, реалізації в усному та писемному  мовленні.

 Стилістика вивчає  мовні засоби не лише емоційно-експресивного,  а й інтелектуального та художньо-естетичного  змісту. Стилістика (і лінгвостилістика) – це розділ мовознавства, що  вивчає:

• закономірності існування і структурну організацію функціональних стилів;
• мовні одиниці з погляду додаткового експресивно-стилістичного забарвлення;
• цілеспрямований вибір мовних засобів, який відповідає стильовим і стилістичним нормам [18].

Розходяться думки вчених і щодо визначення змісту й обсягу центрального поняття цієї мовознавчої  дисципліни – стилю мови. Відносячи  до стилістики питання лексичної  і граматичної синонімії, інших  змістових і зображувальних засобів  мови, дослідники ще не знайшли переконливих критеріїв їх стилістичної диференціації.

Відомий дослідник В. Виноградов пропонує таке визначення стилю: «Стиль – це суспільно усвідомлена і  функціонально зумовлена внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів  мовного спілкування у сфері  тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвіднесена з іншими такими ж способами вираження, що служать  для інших цілей, виконують іншу функцію у мовній суспільній практиці даного народу» [4, 73].

У цього вченого є і  інше визначення: «Стиль – це семантично замкнена, експресивно обмежена і  доцільно організована система засобів  вираження, яка відповідає тому чи іншому жанрові літератури або писемності (напр., офіційно-діловий стиль, канцелярський  стиль, телеграфний і т.ін.), тій  чи іншій соціальній ситуації (напр., стиль урочистий, стиль підкреслено  ввічливий і т.ін.), тому чи іншому характерові мовних взаємин між  різними членами або прошарками суспільства» [5, 25].

Сучасний тлумачний словник  української мови дає таке визначення стилю: «Стиль – це сукупність ознак, які характеризують мистецтво певного  часу та напрямку або індивідуальну  манеру художника щодо змісту та художньої  форми його творів; сукупність у  використанні засобів мови та їх поєднання, властива якому-небудь письменнику  або літературному твору, напрямку, жанру; сукупність прийомів, ознак діяльності, поведінки, методи роботи тощо» [21, 236].

Відомий стиліст, теоретик і  практик С.Єрмоленко рекомендує при визначенні стилів звертати увагу  на:

1. роль оцінки у класифікації мовних засобів;
2. співвідношення об’єктивних і суб’єктивних стилетворчих чинників;
3. розрізнення стилістично маркованих і немаркованих мовних засобів;
4. зумовленість стилістичної оцінки соціокультурними, естетичними, структурно-мовними параметрами [7, 28]. 

В українській літературній мові традиційно виділяють шість  основних стилів:

• розмовний;
• публіцистичний;
• офіційно-діловий;
• науковий;
• художній;
• конфесійний

Найбільше дискусій викликає художній стиль. Одні вчені, загалом  не заперечуючи такого стилю, рекомендують не включати його до функціональних, інші – навпаки, бачать у ньому особливі функції: духовну, естетичну, а також  своєрідне поєднання основних функцій [1, 11-12]. 

Стилістика співвідноситься  з усіма розділами мови – фонетикою, лексикою, морфологією і синтаксисом, оскільки вона розглядає особливості  вживання мовних одиниць у тих  чи інших мовленнєвих умовах. Предметом  її дослідження є стилістично  забарвлені мовні засоби, виражальні можливості і слів, і речень.

Стилістика мовлення вивчає також специфічні особливості функціональних стилів, жанрові, ситуативні та інші різновиди  мовлення. Вона визначає стилістичні  можливості мови залежно від мети і завдань спілкування, змісту, типу, ситуації мовлення [15, 100].

Найпоширенішим і традиційним  у стилістиці є метод семантико-стилістичного  аналізу, який полягає у виявленні  співвідношення використаних експресивних мовних засобів до змісту інформації.

 Як окремий стилістичний  метод виділяють зіставлення.  Навіть маючи постійні стилістичні  значення чи відтінки, мовні одиниці  досягають стилістичного ефекту  тільки в зіставленні з іншими. Зіставлення є по суті ядром  методу семантико-стилістичного  аналізу.

Ще одним методом є  метод стилістичного експерименту. Він полягає у тому, що на місце  вжитих автором слів або виразів  вставлять за стилістичною метою  нові. У процесі мовлення ми постійно користуємося прийомами добору зіставлення, заміни і знову зіставлення мовних одиниць, поки, нарешті, здійснено остаточний вибір[18].

 

 

1. 2.  Визначення поняття індивідуального стилю та його основних лексичних засобів.

 

Найпоширенішим у науці  про літературу є розуміння стилю  як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Олександр Блок говорив, що поети  цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються  один від одного. Стиль письменника  пов'язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, «стиль — це людина».

Індивідуальний стиль  — явище неповторне. Він є свідченням мистецького таланту автора. В  індивідуальному стилі письменника  знаходить своє вираження авторська  позиція щодо вибору певних виражальних  засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності.

Завдяки стилю митець творчо відтворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події  набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони проходять через особистість митця. Стиль, «стилос» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Франца Кафки, не просто «інструментом», але «органом письменника».

Від майстерності письменника, від  його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних  елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський  стверджує: "Художній стиль письменника  являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними  засобами" [3, 200].

Стиль автора — це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори  від творів інших письменників. Авторський стиль може видозмінюватися у  зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Визначення особливостей індивідуального  стилю митця залежить і від  врахування певного художнього методу (літературного напряму).

В енциклопедії "Українська мова" індивідуальний стиль трактується  як "сукупність мовно-виражальних  засобів, які виконують естетичну  функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших" [19, 604].