Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Марта 2014 в 22:05, реферат
Побудова оповіді від першої особи в романі ХХ століття виникає як реакція на навколишню жорстоку реальність, прагнення розповісти про себе та зробити читача співучасником описуваних подій. Жанр автооповіді виходить на перший план у 70-х роках ХХ століття, коли пам’ять поколінь почала відтворювати в літературі ретроспективне зображення пережитих людством змін. Все частіше письменники вдаються до залучення форм “чужого голосу” та експериментів зі своєрідним “перевдяганням” оповідача, яке маскує власну персоналію автора, допомагаючи в такий спосіб висловити свою позицію щодо глобальних мутаційних процесів. Зміна класичних кодів традиційного жанру автобіографії стає об’єктом вивчення багатьох літературних дослідників, зокрема Р. Барта, Ж. Женетта, М. Бахтіна, П. Рікера.
Нашарування різних пластів оповіді, прийоми мнемотичної нарації, інтертекстуальність романів У. Еко спричиняють перехід від одного типу наратора до іншого. Перехід від гомодієгетичного до метадієгетичного наратора забезпечує характерна гіпертекстуальність творів Еко. Елементи прочитаних книг, власні дитячі записи, щоденники та вставні розповіді зміщують фокус оповіді на елементи “паперової пам’яті” в структурі оповіді.
Рамкова оповідь, тобто оповідь в оповіді, в романі “Ім’я рози” спричиняє вихід дієтетичного наративу на рівень псевдодієгетичного. Перечитування записок протагоніста-наратора робить його учасником первинного дієгезису.Такий прийом У. Еко застосовує майже у всіх романах, вводячи вставні новели, оповіді від інших осіб, безособові книжкові цитати. Наявність псевдодієгетичного наративу спричиняє появу гетеродієгетичного наратора, який не є частиною дієгезису, який він наратує (“Маятник Фуко”, “Загадкове полум’я королеви Лоани”).
Своєрідна темпоральна організація романів У. Еко та відповідний вибір типу наратора щодо форми оповіді зумовлена також наявністю концепту смерті. Смерть у оповідній структурі романів У. Еко є точковою, а не процесуальною. Нарація впродовж роману не спрямовується до точки її закінчення, тобто смерті героя, а навпаки, обривається раптово (“Острів напередодні”, “Загадкове полум’я королеви Лоани”), що спричиняє певне відродження реалізованої автором ідеї, але вже безпосередньо в імпліцитного читача, за рахунок прийому відкритого твору. Тілесна смерть наратора-оповідача наприкінці роману формує точку відліку культурної пам’яті, до якої
долучається черговий роман італійського постмодерніста.
Свідома зміна типів наратора свідчить про навмисну гру автора з читачем, яка стає так чи інакше елементом пастишизованих романів У. Еко.
ВИСНОВКИ
Поєднання кількох варіантів оповідача відповідає “екоефекту” чи “екоманії”, – так в інтелектуальних колах називають феномен письма італійського постмодерніста, – допомагає краще поєднати в одному тексті історію, науку, філософію, кіномистецтво, музику.
Наявність форм автобіографічного письма у художній творчості У. Еко порушує проблему авторської ідентичності в образах нараторів, створених італійським письменником. Риси, які притаманні автобіографічній нарації У. Еко, не дозволяють нам достовірно стверджувати, що за образами фіктивного наратора ховається власне сам автор. Стратегії так званого автофікціонального письма, засади якого в історії літератури розробив С. Дубровські, у текстах У. Еко проявляються лише частково. На прикладі романів У. Еко можна проілюструвати твердження, яке підтримали майже усі дослідники автобіографічного письма, що елемент автофікціоналізації присутній в кожній оповіді про власне життя. Саме елементи, уривкові спогади, а не тотальний самоопис присутній в наративній структурі романів У. Еко.
Женеттівський гомодієгетичний тип нарації як різновид автофікціональної оповіді більш характерний для організації викладення автобіографічного письма італійського постмодерніста. Саме такі характеристики автонаративної субстанції У. Еко зумовлені унікальністю його текстів, основаних на інтертекстуальності, пастиші постулатів різних наук,гіпердійсності. Гіпердійсність – це реальний світ, що гротескно наслідує
інший дійсний об’єкт, який віддаляє читача від справжнього світу. Феномен гомодієгетичного наратора У. Еко варто розглядати через призму специфіки його художніх стратегій, які не притаманні майже нікому в літературі ХХ століття. Використання автором маски, зміщення наративної ідентичності оповідача, вкраплення власної історії як елемента певної історичної епохи
виступають формуючим ферментом романного сюжету.
Перевтілюючись лише частково в образ створеного наратора у величезній космогенній структурі власного тексту, У. Еко залишає слід як інтерпретатор теперішньої та минулої дійсності та ретранслятор проекції майбутньої. Створюючи щоразу гіпердійсність текстуального простору роману-енциклопедії, він намагається зайняти чільне місце поруч з іншими творцями культурної пам’яті італійської нації.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Барт Р. Введение в
структурный анализ
2. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики / М. Бахтин. – М. : Худож. лит., 1975. – С. 407.
3. Женетт Ж. Фигуры: в 2 Т. / Ж. Женетт. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 1998. – Т.1., 944 с.
4. Рікер П. Сам як інший / П. Рікер. – К. : Дух і Літера, 2000. – 458 с.
5. Ямпольский М. Б. Беспамятство как исток (Читая Хармса) / М. Б. Ямпольский. – М. : Новое литературное обозрение, 1998. – 384 с.
6. Эко У. Заметки на полях имени розы / У. Эко. – М. : Книжная палата, 1989. – 480 с.
7. Catroneo R. Eco in fabula // Atti del convegno internazionale Lovanio (Belgio) / R. Eco Catroneo. – Leuven: Leuven University Press, 1999. – P. 373-378.
8. Eco U. Sulla letteratura / U. Eco. – Milano: Bompiani, 2007. – 575 p.
9. Jenny L. L’autofiction http//www.xiti.com/xiti.asp?s=
10. Lejeune Ph. L’autobiographie en France. – P. : Armand Colin, 1998. – 192 p.