Психоаналіз

Побутує уявлення, що психоаналіз - це новий глибинний метод дослідження та лікування нервових і душевних недуг людини, в основі якого лежить поняття про «несвідоме психічне», що вперше науково обґрунтував і ввів у медицину австрійський учений і лікар Зиґмунд Фройд. Згодом ідеї цього вчення стали оазисом всесвітньої популярності. Тому сьогодні прийнято поділяти психоаналіз на клінічний, пов’язаний із психотерапевтичною діяльністю, і прикладний, який застосовують у різних галузях науки: економіці, політології, педагогіці, мовознавстві, філософії, культурології, історії, літературознавстві та ін.

Якщо  говорити про зародження методики психоаналітичної літературної інтерпретації в Україні, то, звісна річ, першовідкривачем і  новатором був Іван Франко, який опублікував свою працю «Із секретів поетичної творчості» (1898), де висвітлив  психологічні закони «вільних асоціацій», що мають несвідомий вплив на світогляд  митця, співвідношення «сонної» і «поетичної»  фантазій, зображувальні, емотивні та сугестивні функції поетичного образу, зв’язок і метаморфозу психічних  вад людини із поетикою її творчості  тощо. На той час у Західній Європі основні роботи З.Фройда ще не вийшли в світ, але ідеї про несвідоме уже давно замешкували в філософській думці Г. Сковороди, І. Канта, Ґ. Ляйбніца, Ґ. Геґеля, Ф.Ніцше, а особливо в працях А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» (1819) й Едуарда фон Гартмана «Філософія несвідомого» (1869). Зрештою, І. Франко у розвідці «Із секретів поетичної творчості» невипадково звернув увагу на те, що більшість естетичних категорій у мистецтві пов’язані із смислами сприйняттями зору, слуху, відчуття і т. д. Відтак чи не вперше письменник окреслив психолінгвістичні проблеми й нові перспективи аналітичної інтерпретації текстів в українській літературі, зауважуючи, що «наша мова найбагатша на означення вражень зору, менше багата, але все-таки досить багата на означення вражень слуху і дотику, а найбідніша на означення вражень смаку і запаху».

Отже, такий  методологічний підхід до дослідження  творчості митця передбачає співіснування  елементів двох різних наукових дисциплін  ^__ літературознавства і психоаналізу. Неодноразово І. Франко вказував на проблематику певного синкретизму, вважаючи, що «літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія». На жаль, намічені І. Франком перспективи методики психоаналітичної літературної інтерпретації не вплинули на розвиток українського літературознавства, як і те, що батьки засновника психоаналізу Якоб й Амалія Фройд, котрі мали значний вплив на інтелектуально-психічний розвиток сина, були родом із галицьких земель західної України (Тисмениці і Бродів).

Усе ж  відголоси психоаналізу в інтелектуальному середовищі України на початку ХХ ст., а особливо в 20-х роках, знайшли своїх прихильників. Тоді вийшли друком україномовні й російськомовні праці та статті Е.Берглера «Психоаналіз. Суть та значення науки проф. З. Фройда», В.Підмогильного «Іван Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізи творчості)», В. Гаккебуша «Історія психоаналізу в Україні», А. Халецького «Психоаналіз особистості в творчості Шевченка», Є. Перліна «Знов про фройдизм та мистецтво», В. Петрова «Романи Куліша» та «Аліна й Костомаров», С.Гаєвського «Фройдизм у літературознавстві», а також публікації С. Балея, Я. Яреми, І. Кутька, Я. Когана та ін. Більшість із них застосовували у своїх працях психобіографічний метод як аналіз едіпової ситуації митця. Вони беззастережно визнавали, що психоаналітичні концепції Фройда, Юнга, Адлера, Ференчі, Джонса мали спільне ядро визнання того, що основою психічного невротичного розвитку людини є внутрішні переживання дитячого віку. Отож, вихідний пункт для аналізу творчості митця був поставлений у контекст інфантильної психології геніальних особистостей. У цих роках професори медицини, колишні учні З. Фройда, перекладали й популяризували його вчення, а також, тікаючи від репресій, переїхали працювати в Україну (переважно в Одесу і Харків) чимало московських лікарів. Соломія Павличко подає відомості, що «на базі психіатричної клініки “Сабурова дача”, заснованої ще наприкінці ХVІІІ ст., розвинувся серйозний психіатричний центр. (Тут лікувався Сосюра, її згадує в одному з оповідань Хвильовий)». Цінною З. Фройд вважав співпрацю аналітиків і митців, бо останні, на його думку, почерпують художній матеріал із тих внутрішньо-духовних джерел, що досі залишаються загадкою для науки. Власне, саме тому засновник психоаналізу так часто звертався до шедеврів світової культури і за їх допомогою створював наочну ілюстрацію до клінічних матеріалів, отриманих у процесі терапевтичної практики. Яскравим прикладом цього є літературне і міфологічне походження психоаналітичних термінів: ерос, едіпів комплекс, венеричні хвороби, лібідо, метод вільних асоціацій, комплекс Електри, гіпноз, танатос, мазохізм, нарцисизм і т. д. Немає нічого дивного і в тому, що З. Фройд використовував розроблені ним психоаналітичні ідеї для відповідної інтерпретації художніх творів і трактування художньої творчості як такої. Н. Зборовська зауважує, що «психоаналітична теорія, яка складалася згідно з духом часу, була не лише складовою модерністської культури, а й інструментом її тлумачення.

Уже в  середині 20-х років ХХ ст. в Україні відбулися радянські антифройдівські реформи як у сфері медицини, так і в літературознавстві. Мабуть, найкраще відображає сучасний стан клінічного й прикладного психоаналізу в Україні назва літературознавчої статті С. Павличко «Сто років без Фройда», яка чи не вперше так гостро порушила цю проблематику в українському літературознавстві, оскільки, як зауважував німецький психоаналітик А. Гамбургер, «методика психоаналітичної літературної інтерпретації залежить від орієнтації критика на особистість автора, змісту тексту, його форми чи сприйняття». Враховуючи відповідний інтерес деяких сучасних літературознавців-психоаналітиків до семіотичних форм національного характеру української літератури, спостерігається тенденція до логоцентризму. Адже, як зазначав Чарльз Пірс, семіотика ^__ це троїста система зі знаком, його об’єктом та інтерпретантом. Інтерпретант для американського лінгвіста ^__ це не просто особа, а її концепція про знак, що заступає і перекладає його «первісне значення», яке має стосунок до способів вираження певного людського досвіду та емоцій, що містять у собі жести, інтонацію, сльози тощо.

Психоаналіз як психотерапевтичний метод і наука  завжди скеровує свій процес пізнання на повторне відкриття об’єкта, який оживає, зцілюється в момент інсайту  осяяння за допомогою тлумачення певних його внутрішніх проблем. Підтверджуються слова Геракліта про те, що неможливо двічі увійти в одну й ту саму річку: це не тільки повторне відкриття об’єкта, але й нове відкриття. Щось подібне відбувається тоді, коли ми читаємо художній твір у десятирічному віці, а потім заново його перечитуємо уже в тридцятилітньому, а пізніше в шістдесят років.

Один  із засновників рецептивної естетики в літературознавстві В. Ізер писав: «Сходження в одній площині тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно передбачити, але воно завжди повинне залишатися можливим для здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача. Ця можливість реалізації твору динамізує його природу, що є передумовою ефектів, які викликає твір. Якщо читач використовує різні перспективи, запропоновані йому текстом, для того, щоб визначити зв’язок між зразками і «схематизованими думками», він надає творові руху, і цей процес завершується пробудженням зворотньої реакції у читача.

 Отже, читання примушує літературний твір розгортати притаманний йому динамічний характер». Мабуть, жодна наука не дає такого чіткого усвідомлення наслідків ізоляції України в часи радянського тоталітаризму від загальноєвропейського інтелектуального простору, як психоаналіз. Тому, згідно із цією ситуацією, можна окреслити низку проблем, що стосуються методики психоаналітичної літературної інтерпретації в нашому літературознавстві. Актуальними є, зокрема:

1. радикалізація зарубіжних психоаналітичних ідей та моделей до національного характеру й досвіду української літератури;
2. термінологічна диференціація в літературознавстві й психоаналізі;
3. структуралізація відповідних меж практичного застосування психоаналізу до літературознавчої інтерпретації текстів;
4. реконструкція літературно-історичної й авторської суб’єктивної правди;
5. чіткі засади і критерії відповідного співіснування клінічного «психобіографічного методу» з естетичними підвалинами художніх творів;
6. синтез різних теоретичних та світоглядних підходів у літературознавстві, зокрема герменевтичних, що передбачають історичність розуміння текстів, та психоаналітичних методів, які виявляють приховані несвідомі смисли автора.

Звісна  річ, подана проблематика не охоплює  усього спектру питань, залишаючи  їх відкритими, тим паче, що в нашому літературознавстві немає відповідного теоретичного підґрунтя й чіткого  методологічного стрижня щодо застосування глибинної психології до своїх потреб. А ці завдання уже стосуються сфери перекладачів, видавців і певного рівня медичного й літературознавчого мислення. Щоправда, окреслюються й нові перспективи психоаналітичної думки в інтелектуальних колах України. Так, обнадійливим є те, що у 2000 році в Києві на базі Східно-Європейського інституту психоаналізу міста Санкт-Петербурга був заснований Міжнародний інститут глибинної психології, а у 2003 році ^__ Українська асоціація психоаналізу. Цього ж року почав виходити у світ часопис «Психоаналіз».

 Звідси  випливає і дихотомія «помилки»  та «істини суб’єкта» (його  історія життя, нереалізовані  бажання, внутрішні конфлікти,  сновидіння, симптоматичні дії, забування,  обмовки і т. д.), що є основним  стрижнем методології цієї науки.   Як не парадоксально, але саме внутрішнє протиріччя, виявлене в аналітичному дискурсі, віддзеркалює істину. Воно прокладає глибоку борозну разом із фундаментальною «помилкою суб’єкта» стосовно самого себе. Як слушно зауважував Ж. Лакан, «загалом кажучи, помилка є звичайним втіленням істини, і якщо ми хочемо бути взагалі скрупульозними, тоді скажемо: доки істина ніколи не буде повністю розкрита, найвірогідніше, поки світить сонце, вона за своєю природою буде поширюватися у вигляді помилки. Не потрібно іти далі, щоб побачити тут структуру, яка лежить в основі відкриття самого буття як такого». Методика психоаналітичної літературної інтерпретації тісно пов’язана з науково-філософським виміром «суб’єктивної істини», яка конституюється у мовленні і стосується буття суб’єкта. Отож, постає необхідність переведення в слово первинного несвідомого сприйняття людини, що містить у собі терапевтичну цінність. У цьому аспекті важливим є гайдеґґерівський аналіз слова «істина» - Wahrheit, яке, на думку філософа, походить від давньогерманського War, що означає «захист», «охорона». Слова Мартина Гайдеґґера, що містять суб’єктивну істину, стосуються як поетичного, так і психоаналітичного мислення. Перше характеризує своєрідне «овнутрішнення» митця, відчуття свого істиного «Я», а друге - захисні функції опору пацієнта в терапевтичному альянсі. Істина в психоаналітичному методі знову й знову народжується та конструюється на межі теорії й практики. Бо тільки демонстрацією практичних змін можна зробити висновки про походження психічних і психосоматичних недуг митця й пояснити смисл їхнього взаємозв’язку із художньою творчістю у певній ситуації.

Із процесом літературної модернізації початку  ХХ ст., де на передній план усе більше виступали елементи абстрактного (в  експресіонізмі, дадаїзмі, сюрреалізмі, «театрі абсурду», акмеїзмі та ін.), виникала нова «художня реальність», яка знаходила дивовижні паралелі внутрішній «психічній реальності» в психоаналізі.

Схематика логосу, певні конструкції за допомогою доповнення і з’єднання в праці З. Фройда «Ваблення і їхня доля» (1915) значно випереджували свій час. Пізніше це стане надбанням психоаналітичної методології 60 -70-х років. Згодом стало зрозуміло, що наука не створюється «на базі раціональних і точно визначених вихідних положень», підкріплених фактами. Ці положення лише видаються такими точними; «смисл їх визначається постійним посиланням на матеріал досвіду, на основі якого вони начебто створюються, тоді як насправді цей матеріал підпорядковується їм». З цього приводу на думку спадає знаменита фраза Ґ. Геґеля: «Якщо факти суперечать моїй теорії, тим гірше для фактів». Наприклад, астрономи помічають спалах на Сонці, не в реальному часі, а з деяким запізненням: світлові від спалаху потрібно 8 хвилин, щоб дійти до Землі. Тому дослідники спостерігають те, що відбувалось на Сонці 8 хвилин тому. Цілком можливо, що деякі великі зірки із далеких галактик, які ми бачимо на небі, більше не існують, бо «тривалість життя» деяких зірок тільки 10 - 20 мільйонів років. І якщо вони знаходяться в галактиці, що відстає від нас на 50 мільйонів світлових років, найвірогідніше, те, що ми бачимо - це тільки спогади про ці планети. Вони більше не освітлюють свою галактику, вони мертві.

Відповідні  міркування метафорично знаходять  аналогію і в нашому літературознавстві, яке, вийшовши із колоніального становища  та інформаційного голоду, опинилося  перед багатющою світовою духовною скарбницею, зокрема перед різноманітними методами психоаналізу, і замість  того, щоб максимально збагатитися  ними, ми знову почали дбати про  своє самозбереження. Насамперед у цьому комплексі варто шукати причини всіляких теоретично-наукових обмежень українського літературознавства чи певного його психологічного дисбалансу. Повернення до розуміння художньої творчості без психоаналізу неможливе. Нехай упадуть наші ідеали, культи, розвіються ілюзії, фантазії, але відкриється серце для істини, яка згодом поєднає нас у розумі й любові. Вслухаймося у Франкові слова: «Порівняння поетичної фантазії з сонними привидами, а в дальшій лінії з галюцинаціями, тобто з привидами наявні, не є пуста забавка. Се явища одної категорії. Творячи свої постаті, поет в значній мірі чинить те саме, що природа, викликаючи в людській нервовій системі сонні візії та галюцинації. Значить, кожний чоловік у сні або в горячці є до певної міри поет; студіюючи психологію сонних візій та галюцинацій, ми будемо мати важні причинки до пізнання поетичної фантазії і поетичної творчості».