Рецензія на збірку В.Неборака «Літаюча голова»

Рецензія на збірку В.Неборака «Літаюча голова»

Віктор Володимирович Неборак — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. Живе і працює у Львові. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Неборак є, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезіо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Саме збірка поезій «Літаюча голова» (1990) стала своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму. Це напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Поезія Віктора Неборака стала новаторською завдяки своєму змісту. втор першим виводить на поверхню проблему буття творчої особистості у кризовому суспільстві. На відміну від інших поетів ця проблема міститься у кожному вірші. Віктор Неборак майстерно вводить її в текст, перекидає у підтекст, і майже завжди залишає підняту проблему невирішеною, за постмодерністською традицією, заставляє читача думати і залишає його розгубленим.Його образи чіткі і багатогранні, з багатим внутрішнім світом і з нереалізованими прагненнями. У кожній поезії у більшій чи меншій мірі показане соціальне тло, на якому розвивається дійство, формується той чи інший образ. Іноді це тло стає головним героєм, як от у циклі «Генезис літаючої голови». На поверхню випливають психологічні аспекти людини, про які не прийнято говорити вголос, про які не прийнято зізнаватись навіть самому собі. Більшість його поезій не містить логічного завершення і, як правило, не потребує його. Вони, як життя, тривають і тривають, і ніхто не знає, що буде завтра. Це реальний стан суспільства у час написання цих віршів. Він в однаковій мірі торкається будь-якої особи, яка жила у ньому. Але творчі люди переживали все, що відбувається, найбільш чуттєво. Саме це вдалося відобразити Віктору Небораку у своїх поезіях. Емоції, переживання, намагання осмислити зовнішній світ крізь призму власної душі – головні риси ліричного героя, який не може змінити дійсності, але змушений у ній жити, приймати її такою, якою вона є, сприймати власний дискомфорт як неминучість. Іронія м’яка і майже непомітна. Вона захована десь глибоко в контексті. Щоб її помітити читачеві необхідно проникнути у філософський зміст, проникнутися епохою, про яку ненав’язливо натякає соціальне тло, і тільки після цього перед ним постане цілісна картина авторського бачення життя. Критики справедливо називають цю збірку синтетичною, стильово не одновимірною, не одноманітною, оскільки в її основі – гра на  контрастах – “низьке” змішується з “високим”, “потворне” з “прекрасним”, а поетика книги представлена і бароковими тенденціями, і постфутуристичними, і неоавангардними.

На час виходу “Літаюча голова” була досить популярна, на вірші з неї було написано багато пісень, що підштовхнуло критиків назвати  це явище “рок-поезією”. Ще однією особливістю поезій “Літаючої голови” є її театральність, тому чимало творів В. Неборак називає шоу. Ці тексти призначені для сцени, вони звучать краще, коли їх виконує автор (чудовий декламатор), або взагалі коли вони читаються вголос.

Цикл, що відкриває збірку, має підзаголовок – “віршоване шоу”. Його, як і збірку загалом, складає  низка віршів, які схожі на химерно-незбагненні  сюрреалістичні картини. З поезій постає калейдоскоп ґротескових образів-масок, що виринають “на екрані вагонної шиби”: ціцерон’, шекспір, адольф,Чаплін, сковорода,  людиноворон, ікласта ніч– “ІІІ. Фантазія метро”. У текстах поезій час і простір матеріалізуються – “це автобус № 20”, що не просто, як і метро, уособлює життя (“Тебе цікавить – що в наступному вагоні?  (Може, він порожній?) Чи там усі брати і сестри? Чи ми там є? Чи вже немає нас?”) а є втіленням епохи – “Автобус виє, як увесь двадцятий вік”

Ця збірка- це гра в маскарад, головним персонажем якого і алегорією-маскою водночас є Літаюча голова, що уособлює хаос, розлад зі світом, із природною гармонією, а почасти й демонічність сучасного міста. Це перша книга в новітній українській літературі, просякнута сексуальністю та еротизмом, запахами алкоголю, самоіронічністю, сміхом, грою з традицією.