Роздуми над твором Анни Гавальди "35 кіло надії""

     Анна Гавальда своїм твором «35 кілограм щастя» дає нам змогу поринути у світ дитини та через призму її почуттів і думок по-новому глянути на часом забуті речі. Ми, дорослі, дуже часто забуваєм, що кожна дитина це в першу чергу індивідуальність із дуже чуттєвою і вразливою психікою та робимо непоправимі помилки.

    Увесь сюжет книги розвивається навколо хлопчика по імені Грегуар Дюбоск і постає він перед нами звичайнісінькою дитиною. В силу свого віку він мало, що знає і розуміє, і так як годиться усім дітям часто плаче та вередує. Грегуар погано пам’ятає своє раннє дитинство, але глибоко переконаний, що саме тоді він був абсолютно щасливим. Але тут у його житті «з’явилась” школа і все пішло шкереберть. Грегуар настільки не любив школу, щоця неприязнь проявлялась навіть на фізичному рівні – зранку Грегуара частенько нудило і зовсім пропадав апетит. У хлопчика не складались відносини ні з учителями, ні з ровесниками. Єдиною, з ким Грегуар ладив у школі була мадемуазель Марі, ось, що вона написала у його характеристиці: «Голова как решето, золотые руки и огромное сердце». Вчителі зовсім не стараються зрозуміти Грегуара та не замічають жодних плюсів у його поведінці, що мене як майбутнього педагога дуже обурювало під час прочитання твору. Проте ще більше мене дивував той факт, що батьки хлопчини теж стають на сторону вчителів. Грегуар стає ізгоєм та невдахою не лише в школі, але й вдома. Батьки не помічають, що у їхнього сина явний талант – незважаючи на свій юний вік, Грегуар може будь що зремонтувати та змайструвати.

    Грегуар росте у сім’ї, де йому на кожному кроці дорікають за погану поведінку та оцінки, а батьки по черзі виясняють стосунки і, хто ж винен у тому, що їхній син росте невдахою. У постійних криках вони зовсім забувають, що їхньому сину просто потрібна увага та гідний приклад. Я переконана, що батьки повинні винити саме себе у тому, якщо їхні діти ростуть неслухняними і вередливими. Адже саме такою крикливою поведінкою дитина вимагає до себе уваги, якої їй бракує.

    Анна Гавальда  пише свій твір від імені  хлопчика-підлітка, і пише його  дуже простою, зрозумілою мовою,  так як би це зробила дитина. Цей прийом створює ефект сильного емоційного впливу на читача. Читаючи про проблеми виховання очима дитини замислюєшся про їхню важливість набагато глибше.

    Справжнім прикладом  для наслідування постає дідусь  Гругуара Леон – єдиний, хто  здатний прийняти хлопця таким,  яким він є. Своєю любов’ю та теплотою він допомагає внуку у навчанні та майструванні речей. І в критичний момент для кожного з героїв, Грегуар і Леон протягують руку допомоги один одному. Леон, якого важка хвороба довела до коми, подумки дарує свої знання внукові, коли той збирається вступити до коледжу своєї мрії. Грегуар ж в свою чергу ділиться з дідусем своєю життєвою енергією та рятує його.

    «35 кілограм надії» - це для мене книга-притча, хоча і дещо гіперболізована. У ній розказано про особистість, що своїми життєвими поглядами не вписалась у прийняті та нав’язані суспільством рамки. І батьки, і діти повинні зрозуміти, що бути іншим це не бич і не прокляття , а дар, який варто розгледіти і ні в якому разі не втратити. Ця книга вчить нас бути милосердними і показує вірний шлях до виховання і розуміння дітей, адже так важливо циглина за циглиною будувати міцний фундамент в їхнє самостійне життя.