Своєрідність фантастичного у казкових новелах Е.Т.А. Гофмана («Крихітка Цахес», «Золотий горнець», «Піщана людини»)

Тема: Своєрідність фантастичного у казкових новелах Е.Т.А. Гофмана («Крихітка Цахес», «Золотий горнець», «Піщана людини»).

1. Життя та творчість Е.Т.А. Гофмана.

Юність

Народився Ернст Теодор Амадей Гофманн 24 січня 1776 р. у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі. Шлюб батьків був дивним. Батько — Крістоф Людвіґ Гофман (1736–1797) — служив адвокатом при прусському верховному суді в Кенігсберзі. Біографи зазначають, що він був людиною настрою, не цурався муз, але був схильний до пиятики. Матір — Ловіза Альбертина Дерфер (1747–1796) — була жінкою надзвичайно побожною, відлюдькуватою, зі схильністю до пієтизму. Подружнє життя цих цілковито різних людей супроводжувалося частими сімейними скандалами, які призвели врешті-решт до того, що через декілька років після народження сина вони розірвали шлюб. Ернст Теодор Амадей разом з матір'ю переїхав у будинок Дерферів, де й проминули його дитячі та юнацькі роки. Матеріалів, котрі свідчили би про те, як жилося хлопчикові у бабусиному будинку, збереглося обмаль. Відомо, що ні матір, ні дядько — Отто Вільгельм Дерфер — не дуже піклувалася про виховання хлопця. Єдиною людиною, від котрої хлопчик отримував хоч трохи любові і піклування, була тітка — Йоганна Софі Дерфер. Обстановка дерферівського дому позначилася на характері Гофмана. Він виростав досить замкнутою дитиною, важко сходився з людьми. Часто полишений на самого себе, він багато часу приділяв заняттям із музики. У 12 років Гофман вільно імпровізував на клавірі, органі, грав на скрипці і гамбі, вивчав теорію музики. Домашні заняття були доповненням до основної освіти, яку Гофман здобув, відвідуючи лютеранську школу, куди вступив у 1781 р. (за ін. джерелами — у 1782 р.).

У Кенігсберзі Гофман зустрів і перше кохання. Об'єктом його поклоніння стала Дора Хатт, котра була старша від нього на 10 років. Гофман давав їй уроки музики і боготворив свою кохану. Саме образ Дори Хатт вгадується у героїні-баронесі із новели «Майорат», написаної значно пізніше. Перше кохання принесло Гофману більше страждань, аніж радості. Скандал, що вибухнув у кенігсберзькому товаристві, змусив Гофмана прийняти пропозицію з Ґлоґау. У 1796 р. він покинув Кенігсберг і до 1798 р. працював у суді міста Ґлоґау. Заняття юриспруденцією не приносили Гофману радості, перебування в товаристві дядька Йоганна Людвіга не відповідали його духовним запитам. Єдиним порятунком залишалися заняття мистецтвом. Саме у Ґлоґау відбулися важливі для Гофмана зустрічі. Тут він познайомився з Йоганном Самуелем Хампе, обдарованим музикантом, котрий, як і Гофман, змушений був служити чиновником. Дружба з Хампе пов'язувала Гофмана усе життя. Не менш важливою була й зустріч з художником Алоїзом Молінарі. Разом з ним Гофман розписував церкву єзуїтів у Ґлоґау, а через декілька років закарбував образ художника в новелі «Церква єзуїтів», яка з'явилася у збірці «Нічні оповідання». Склавши у червні 1798 р. іспит на референтарія, Гофман поїхав у Берлін. Шлях його пролягав через Дрезден.

Перший берлінський період

Перший берлінський період життя Гофмана припав на 1798–1800 pp. Він, як і колись, працює в суді, але виконання чиновницьких обов'язків обтяжує його менше, ніж у Ґлоґау, оскільки молода прусська столиця намагалася не відставати від своїх старих європейських сестер. Взірцем для наслідування став Париж. У Берліні були театри, шуміли багатолюдні салони, в яких бурхливо обговорювали питання політики, події французької революції, велися розмови про мистецтво. Так, предметом обговорення у 1799 р. став роман Фр. Шлегеля «Люцинда», романтична історія про кохання. Бурхливе життя Берліна подобалося Гофману. Не полишав він і музичних занять, удосконалюючи своє вміння у Й. Ф. Рейхардта. Тут був написаний зінґшпіль «Маска» (1800). Гофман спробував домогтися постановки свого твору на сцені Національного театру, але керівник А. В. Іффпанд відхилив пропозицію молодого композитора. Але Гофман не полишив занять мистецтвом. Він копіював твори античних майстрів, удосконалювався в портретному живописі, відточував свою майстерність як розписувальник і… склав у 1800 р. іспит на чин асесора, після чого отримав направлення у м. Познань. Берлін Гофман покидав з небажанням, але переведення у Польщу визволяло його з-під ґніту дерферівської сім'ї.

Познань

1800–1802 pp. Гофман провів у Познані. У порівнянні з Берліном, це було тихе місто. Змушений займатися юриспруденцією, Гофман уважав обтяжливими ці обов'язки. Спостережлива людина, він не міг не помітити ставлення поляків до прусських чиновників, які заполонили Познань. Гофману, серед предків котрого були люди різних національностей, був чужий пруссацький націоналізм, тому коли доля звела його з чарівною полькою Михалиною Рорер-Тищинською, голубоокою і темноволосою Мішею, він, не вагаючись, повінчався з нею 26 липня 1802 р. Відтоді м'яка і терпляча Михалина стала вірним другом і опорою для Гофмана, розділивши з ним до кінця усі важкі випробування, яких у їхньому житті було чимало.

Шлюб з полькою, дочкою міського писаря, позбавленого місця через погане знання німецької мови, призвів до остаточного розриву із сім'єю Дерферів. Гофман не міг більше розраховувати на підтримку впливового дядька. Непросте становище, в якому опинився Гофман, ускладнилося тим, що на бал-маскараді в 1802 р. він поширював карикатури, позначені дивовижною портретною схожістю з відомими у місті людьми. Автора карикатур виявили без особливих зусиль, і розправа з людиною, котра зважилася підірвати суспільну думку, не забарилася. Разом з юною дружиною Гофман змушений був покинути Познань.

Так вони опинилися у глухому містечку на березі Вісли — Плоцьку. «Ув'язнення» тривало з 1802 по 1804 pp. Найважчою у цей час була для нього відсутність культурної атмосфери.

Розквіт як композитора

1804–1807 pp. він провів у Варшаві. Службові обов'язки, як і раніше, забирали чимало часу, але Гофман міг впоратися з ними швидко, тому цілком присвячував своє дозвілля заняттям музикою. Наприкінці 1804 р. він закінчив двохактний зінгшпіль «Веселі музиканти», поклавши в основу текст романтика К. Брентано, а 6 квітня 1805 р. відбулася прем'єра. Через рік на сцені Варшавського театру був поставлений ще один зінгшпіль — «Непрохані гості, або Канонік з Мілана». У Варшаві побачили світ і п'ять сонат Гофмана. Із «місцевого музичного дилетанта» Гофман саме тут перетворився в одну з помітних постатей у музичному світі, здобув визнання широкої публіки. У Варшаві розкрилися не лише композиторські здібності Гофмана, а й його співацький талант, диригентський дар. Уперше за диригентським пультом варшавська публіка побачила Гофмана 3 серпня 1806 р. під час відкриття палацу Мнішків.

1 вересня 1808 р. Гофман прибув у Бамберг, де йому судилося пробути до 1815 р. Посівши місце капельмейстера в театрі, що перебував у досить жалюгідному стані, з притаманним йому ентузіазмом Гофман взявся до справи. Тут він закінчив і поставив опери «Кохання та ревнощі», «Напій безсмертя», написав музику до трагедії З. Вернера «Хрест над Балтикою», розпочав роботу над оперою «Ундіна». Всього у бамберзький період він створив близько 32 великих і малих творів. У Бамберзі Гофман відкрив школу співу, як критик співпрацював зі «Всезагальною музичною газетою», опублікувавши в ній у 1809 р. новелу «Кавалер Глюк».

25 серпня 1813 р. Гофман «зустрівся» з Наполеоном, котрий після поразки під Дрезденом переїжджав міст. Могутнім поштовхом до творчості для Гофмана стала перемога над французами. 26 листопада 1813 р. Гофман розпочав працювати над «дрезденською казкою» «Золотий горнець».

3 серпня 1816 р. у Берліні з великим успіхом була здійснена постановка опери Гофмана «Ундіна». Розкішні декорації до опери були виготовлені Шинкелем, головну партію виконувала чарівна Йоганна Еуніке, останнє кохання маестро. Публіка нагородила автора першої німецької романтичної опери бурхливими оваціями, Гофман був безмежно щасливий і розчулений. Визнання як композитор було однією з поодиноких його «зоряних годин».

Літературна спадщина

Але зростала й кількість літературних творів. У Берліні він написав роман «Еліксир диявола» («Die Elexiere des Teufels»), новели «Піщана людина», «Церква єзуїтів», які увійшли у збірку «Нічні оповідання» («Nachtstucke», 1817). У 1819 році написав повість-казку "Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер". Поетичне слово стало для Гофмана основним способом вираження власного «я», єдиним засобом втілення свого ставлення до навколишнього світу та його мешканців. У Берліні Гофман опинився на вершині літературної слави. Його твори публікували в альманахах «Уранія» і «Нотатник кохання та дружби», він писав для «Берлінського кишенькового календаря» і «Нотатника компанійських розваг». Прибутки зростали, але їх ледве вистачало на відвідини винарні у Лютера і Вагнера, де, починаючи з осені 1817 р., Гофман став завсідником.

Творча спадщина Гофмана обширна і різноманітна, власне літературна її частина представлена творами різних жанрів: це романи, новели, казки, лібрето, які маестро писав до своїх музичних творів, есе, критичні статті. Перші спроби пера дослідники датують 1795 роком. Є свідчення, що того ж року Гофман працював над втраченими романами «Корнаро, мемуари графа Юліуса фон С.» і «Таємнича».

2. Сутність романтичного двоєсвіту Гофмана (на прикладі вказаних новел).

Специфічною для романтичного мистецтва є проблема двосвіття, тобто зіставлення і протиставлення реального і уявлюваного світів, що організує і конструює принципи романтичної художньо-образної моделі. Причому реальна дійсність, «проза життя» з її утилітарністю і бездуховністю розцінюється як не заслуговуча уваги людини порожня «видимість», що протистоїть справжньому ціннісному світові. Ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, здійснюваної хоча б у мріях, — сутнісна сторона романтизму.

Відкидаючи сучасну йому дійсність, як вмістище всіх пороків, романтизм «втікає» від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі буржуазного суспільства виступала в трьох основних формах, а саме: відхід у природу, що була або камертоном бурхливих душевних переживань, або інобуттям ідеалу свободи і чистоти (звідси — критика міста, ідеалізація простих трудівників, особливо сільських, інтерес до їх духовності, вираженої у фольклорі); романтизм заглядає в інші регіони, екзотичні країни, тим більше що епоха Великих географічних відкриттів створила для цього самі сприятливі можливості (східна тема в поезії Байрона, у полотнах Делакруа). У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі, вона видумується з голови, конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Гейне, Вагнера).

3. «Ентузіасти» та «філістери» у творах Гофмана
1. Світ «ентузіастів» та його образне втілення;
2. Способи репрезентації світу «філістерів»;

Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини — філістерів та ентузіастів. Філістери — бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про «вищі світи» і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди «корисних професій», які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.

Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

4. Своєрідність гофманівської фантастики. Гротеск, символ та алегорія у його творах. 
5. Своєрідність комічного у вказаних творах письменника.