Теоретичні засади зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття

Символізм

СЛОВОМ «симболон» (тобто «знак визнання») у Давній Греції називали розламану навпіл паличку.

У новий час теоретики  і критики мистецтва активно  користувалися терміном символ, називаючи  ним певний художній засіб. В художній літературі, де, як відомо, знаряддям  митця є слово, символом почали називати один з різновидів тропу (слова в  непрямому значенні). На відміну  від метафори (засіб перенесення  значення з одного предмета чи явища  на інший за схожістю ознак), метонімії (перенесення за суміжністю), си некдохи (перенесення за кількістю), іронії (перенесення за протилежністю), символ має розширене, абстраговане значення (порівняно з його прямим значенням).

Від алегорії (однозначного інакомовлення) символ відрізняється  багатозначністю. І все ж межі тлумачення символу більш-менш визначені: як у пластичних мистецтвах (живопис, скульптура, архітектура), так і в  літературі символи зберігають асоціативний зв'язок із зображуваним (наприклад, у Бодлера альбатрос — вільний, красивий птах — символ волі і краси). Саме тому глядач або читач в принципі може зрозуміти, що саме символізує той або інший символічний образ. Щоправда, те ж саме можна сказати і про алегорію. Проте, на відміну від алегорії, не призначеної для естетичного задоволення, оскільки розгадується надто швидко, уміння розкривати образне значення символу вже само по собі має давати глядачеві або читачеві певне естетичне задоволення. «Назвати предмет, — говорив французький поет-символіст Стефан Малларме (1842-1898), — це значить знищити три чверті того поетичного зачарування, що дає нам поступове відгадування. Навіювати — ось ідеал. Ось досконалий метод використання таємниці, що утворює символ».

Символізм як художній напрям Новітнього часу почав зароджуватися  у надрах пізнього романтизму і спочатку спирався на суто художню єдність. Однак  на початку 80-х років XIX століття у  французькій літературі виникла  потреба в теоретичному визначенні (насамперед — самовизначенні) ряду письменників (насамперед — поетів-ліриків), які належали до одного покоління  і при цьому не тільки в творчості, а й у повсякденному побуті й моралі відрізнялися неприйняттям «нормального», «буржуазного» способу  життя.

1883 року Поль Верлен  виступив у пресі зі статтею  «Прокляті поети ». Йшлося про  те, що деякі поети «прокляті»  сучасним буржуазним суспільством (яке спочатку було прокляте  ними ж самими). Так чи інакше, йшлося про цілу поетичну школу. 1886 року критик і поет Жан  Мореас видав теоретичний маніфест цієї художньої школи під назвою «Маніфест символістів». Мореас стверджував, що «пряме зображення життя» не сягає глибше його поверхні. Тільки такий погляд на дійсність, що допомагає надати наочного виразу абстрактній ідеї, можна, за Мореасом, вважати справжнім — символістичним — мистецтвом.

Так не лише оформився новий  напрям у французькій літературі, а й народився новий термін, який миттєво був підхоплений  в багатьох країнах Європи й Америки.

У 1894 —1895 роках у Москві вийшло три поетичні збірки «Російські символісти», складені здебільшого  з віршів молодого поета Валерія  Брюсова (1873—1924). У передмові він  так формулював мету поезії: «Висловити тонкі, ледве вловимі настрої... Низкою зіставлених образів ніби загіпнотизувати  читача».

Власне, декаданс — це теж  символ, створений самими символістами. «Я — римський світ періоду упадку...» — цей рядок з поезії Поля Верлена випадково став і самоназвою його поетичної школи. До речі, самого Верлена як великого поета доцільно розглядати окремо від його школи (що й буде зроблено в наступному розділі). Тут лише слід сказати про дивну долю його вірша «Поетичне мистецтво».

Написаний ще 1874 року, тобто  задовго до суперечок про символізм  і декаданс, цей вірш був надрукований у журналі «Парі модерн» 1882 року, тобто в очах читача безпосередньо  передував статті «Прокляті поети» і тому сприймався в контексті  дискусії, що виникла після публікації статті. Однак у передмові до поетичної  збірки 1890 року сам Верлен писав, що його «Поетичне мистецтво» — «зрештою, просто пісня: я не створив теорії» (виділено самим Верленом). Власне, таким  своєрідним способом, як написання  цих віршів, поет відзначив 200-річчя  «Поетичного мистецтва» — віршованого  трактату Ніколя Буало, теоретика французького класицизму. Отже, «Поетичне мистецтво» Верлена — радше пародія на теорії, і єдине, що пов'язує вірш із «маніфестом», — це думка про  те, що епоха Буало, коли література була слухняною ученицею «теорії», давно минула.

Тим не менш ця поезія Верлена  знаменувала собою свідоме прагнення  до нового мистецтва. Якого саме?.. Цитатою  з «По етичного мистецтва» Верлена  ми ілюстрували розмову про імпресіонізм, оскільки побачили в цьому вірші  прагнення поета завжди і всюди, без теорій та ідеологій, виражати свої справжні, безпосередні враження від  життя.

Саме у творчості Поля Верлена і його молодшого колеги і друга Артюра Рембо можемо знайти найяскравіші приклади новаторської поезії: у Верлена — здебільшого імпресіоністичної, у Рембо — здебільшого символістичної.

Висновки

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в  першій половині XX ст. можна віднести:

1. Докорінну переорієнтацію  принципів відображення літературою  життя.

2. Суттєві зміни у внутрішній  організації самої літератури.

3. Більш тісний взаємозв'язок  літератури з проблемами наукового,  суспільно-політичного, культурного  розвитку цивілізації.

4. Вихід на міжнародну  арену великої кількості молодих  національних літератур.

5. Розширення літературних  контактів.

Література ХХ ст. - одне з  найскладніших явищ в історії  світової культури. По-перше, це пояснюється  великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які  витиснули духовні цінності на периферію  людської свідомості і дали поштовх  розвитку примітивних націонал-шовіністських  ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки  та засобів виробництва. Поглиблюється  індустріалізація, руйнується традиційний  сільський устрій життя. Маси людей  відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства  на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "я", втрати індивідуальності.

     Літературний процес кінця XIX - поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побудували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психологічна новела, жанрово збагатилася лірика.

Список використаних джерел:

1. Література ХХ ст. (1871-1917). Хрестоматія. Частина І. Підруч.// За редакцією Михальської Н.П., Пуришева Б.І. Москва, «Просвіта»,1980.
2. http://pidruchniki.ws/13790423/literatura/osoblivosti_rozvitku_literaturi_kintsya_hih_pochatku_stolittya
3. http://www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printout.php?id=315
4. http://school.xvatit.com/index.php
5. http://ebooktime.net/book_396_glava_25_ЛЕКЦІЯ_20_ОСОБЛИВ.html