Типы авторской эмоциональности

 

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

 

Кафедра історії російської літератури

 

 

Реферат

Типи авторської емоційності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

студентки 5 курсу

відділення «російська мова і література»

Солнцевої Ольги

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

Вступ

Поняття автора у сфері мистецтвознавства  має декілька значень. Це 1)творець  художнього твору як реальна особа  з певною біографією, 2) образ автора, локалізований в художньому тексті (тобто мистець зображує себе сам), 3) художник-творець, присутній у  своєму творі як цілому, іманентний  йому. В останньому значенні цього  поняття автор певним чином зображує і осмислює дійсність, проявляючи себе як суб’єкта художньої діяльності. Суб’єктивність автора організує твір, породжує його художню цілісність.

На різних стадіях культури художня  суб’єктивність виявляє себе у неоднакових  обрисах (індивідуально-авторське начало може заявляти себе відкрито або бути обмеженим канонами жанрів, стилів). Протягом останніх століть під впливом естетики сентименталізму й Романтизму характер авторства змінився. Центральним «героєм» літературного процесу стає не твір, підлеглий канону, а його створювач, центральною категорією поетики – не стиль або жанр, а автор, що демонструє власну творчу свободу. Художня творчість віднині усвідомлюється тепер передусім як втілення «духу авторства».

Форми присутності автора у творі  дуже різноманітні. Автор перш за все  дає про себе знати як носій  певного уявлення про реальність. Художня ідея (концепція автора) пов’язана з тим, що автор не просто «наслідує» природу і пасивно споглядає сутності, що осягаються розумом, але й виражає певне коло думок і почуттів. Художня ідея включає в себе інтерпретацію і оцінку автором певних життєвих явищ через призму філософського погляду на світ у його цілісності, що поєднується з духовним саморозкриттям автора.

Думка, що виражається у творі, завжди має емоційне забарвлення. Художня  ідея – це свого роду сплав узагальнень  і почуттів (що Бєлінський називає  пафосом). Саме це відрізняє мистецтво  від науки.

Згідно з думкою Д.С. Ліхачова, до складу авторської суб’єктивності відносяться  два найголовніші компоненти: пласт  «активного впливу на читача», тобто  свідомі й направлені ствердження, і «пасивний» пласт, що надходить до твору як вкорінені у суспільстві уявлення мимоволі, ніби оминаючи авторську свідомість.

Нерефлективна суб’єктивність багатопланова (вірування, психоідеологія суспільної групи, комплекси художника, надепохальне). До цієї сфери входить і авторська емоційність.

 

 

 

 

Типи авторської емоційності

У художніх творах є «сплавлення» узагальнень і емоцій, що мають  деяку сталість. Це певні типи висвітлення життя. До них належать героїка, трагічне, романтика та ін. Вчені сучасності називають їх естетичними категоріями або категоріями метафізичними (Р.Інгарден), видами пафосу (Г.Н. Поспєлов), «модусами художності», що втілюють авторську концепцію особистості і характеризують твір як ціле (В.І. Тюпа). У термінах наукової психології ці феномени можна назвати світоглядними (або світоспоглядально значимими) емоціями, котрі присутні у мистецтві у якості «надбання» й «власності» або авторів або персонажів (зображених осіб). Подібні емоції поєднані з ціннісними орієнтаціями окремих людей та їх груп. Вони породжуються цими орієнтаціями і їх втілюють.

Героїка є переважаючим емоційно-смисловим началом історично ранніх високих жанрів, насамперед епопей. Тут поетизуються вчинки людей, що є свідоцтвом їх безстрашності і здібності до великих звершень, їх готовність подолати інстинкт самозбереження, ризикнути, піти на втрати, небезпеку, достойно зустріти смерть. Героїчне діяння у традиційному його розумінні (незалежно від перемоги чи загибелі його вершителя) – це вірний шлях людини до посмертної слави. За словами С.Авєрінцева, героїв не жаліють, ними захоплюються та їх оспівують.

Героїчні вчинки нерідко є самоцільним  демонструванням енергії та сили. «У світі героїчної етики, - відмічає С.Авєрінцев, - не мета освячує засоби, а тільки засіб – подвиг –  може освятити будь-яку мету». Прикладом  до певної міри є Тарас Бульба, невгамовний  у войовничому розгулі.

Від самоцільної героїки ранніх історичних епох тягнуться нитки  до індивідуалістичного самоствердження  людини Нового часу, вершиною котрого  є ніцшеанська ідея «надлюдини», втілена у книзі «Так казав Заратустра».

Етично незаперечною є героїка  іншого роду: одухотворена над особистісною ціллю, альтруїстична, жертовна, вона знаменує служіння у самому високому смислі слова. Її коріння для європейців також сягає античності (образи Гектора, захисника рідної Трої, добувача вогню Прометея у інтерпретаціях після Есхіла). Ця героїка беззаперечно істинна у випадках, коли вона знаменує захист людиною власної гідності в обставинах, де зневажаються права на незалежність і свободу. Вона є спротивом беззаконню, котре возвели у ранг загальної і неухильної норми.

Героїчний імпульс нерідко суміщає  в собі свавільне самоствердження  людини з ї бажанням служити суспільству  і людству (Байрон).

Героїчне у серйозному сенсі  – домінанта культури і мистецтва  ранніх історичних етапів. Гегель вважав «епохою героїв» «додержавні», «до  законні» часи. Він вважав, що долею  людини наступних століть є згадки про героїчні часи. З іншого боку, кризові ситуації, що спонукають людей до героїчно-жертовних звершень, виникають протягом усієї багатовікової історії народів і людства. Тому героїчне у художній творчості завжди значиме.

Вдячне прийняття  світу і сердечний жаль. Даний тип авторської емоційності присутній у тональності високих жанрів мистецтва, які зміцніли у руслі християнської традиції. Атмосфера святобливого споглядання світу у його глибинній впорядкованості і прийняття життя як безцінного дару з неба. Це сповнене вдячності світоприйняття нерозривними узами пов’язане з християнською культурною традицією, з сердечним жалем і просвітлюючим покаянням, і найголовніше – зі співчуттям, що простирається на все і всіх. Причому останнє розуміється не як тимчасовий афект, але як неперехідний стан душі, шлях боротьби, уподібнення до Бога.

Емоційна атмосфера домінує  в житіях, споріднена з темою праведності  в літературі («Війна і мир» Л.Толстого, «Брати Карамазови» Ф.Достоєвського).

Ідилічне, сентиментальність, романтика. Ідилічним у мистецтві називають радісну зворушеність мирним, врівноваженим і гармонійним у житті, де знаходять своє місце спокійне сімейне буття і щасливе кохання («Герман і Доротея» Гете), єднання людини з природою, його жива, творча праця. Ідилічний світ далекий від бурхливих пристрастей, всілякої незгоди, будь-яких перетворюючих життя дій. При цьому ідилічне буття незахищене, вразливе, підвладне вторгненням ворожих йому сил. Тому актуалізується тема руйнування ідилічних домашніх вогнищ («Старосвітські поміщики» М.Гоголя, історія кохання Майстра і Маргарити в романі М. Булгакова).

Сентиментальність – це чутливість, породжена симпатією і співчуттям до насамперед низьких прошарків  суспільства. Тут поетизується відкрите, безхитрісно-довірливе людське почуття. Цей вид емоційності був широко розповсюджений у другій половині XVIII ст., породивши сентименталізм.

Романтичний умонастрій, пов'язаний з  почуттям підйому особистості, повнотою душевного буття, вірою людини у  власні безмежні можливості, з радісним передчуттям появи найвищих, заповітних бажань і намірів.

У свідомості суспільства романтичні умонастрої активізуються в моменти  культурно-історичних зрушень, в періоди  очікувань і надій. Вони часто  сполучені з рефлексією, зажуреністю  людини в себе і її ізольованістю  від різноманіття і протиріч світу. Такі умонастрої нестійкі, за ними тягнеться  шлейф розчарувань, драматичної  гіркоти і трагічної іронії. Пізній Романтизм це культура відібраних цілей, знищених ілюзій, культура майбутнього, яке не відбулося.

Трагічне. У якості умонастрою – це скорбота і співчуття. В основі трагічного – конфлікти (колізії) у житті людини (або групи людей), котрі не можуть бути вирішені, але з якими не можна примиритися. Класичне розуміння трагічного веде походження від Арістотеля, а теоретична розробка поняття – від естетики Романтизму і Гегеля. Трагічний герой розглядається як сильна і цілісна особистість, що потрапила у ситуацію розладу з життям (іноді й із собою), не здатна зігнутися й відступити, а тому приречена на страждання й гибель.

Трагічне в літературі фіксує уявлення про непоправну втрату людських цінностей і одночасно – віру в людину, що має мужність і залишається вірною собі навіть у ситуації неминучої поразки.

Поняття трагічної вини є універсальним  у Гегеля, на думку якого трагічний  герой винен вже тому, що порушує  установлений порядок.

У другій половині XIX ст. трагічне почали розуміти розширено – як усе, що здатне викликати журливе почуття, співчуття, страх, як жахливе у людському житті (М.Чернишевський). Пізніше (від Шопенгауера і Ніцше до екзистенціалізму) трагічному було надано універсальне значення. Згідно з таким поглядом (пантрагічним) катастрофічність людського буття складає його головну, сутнісну властивість, а життя безпросвітне й не має сенсу внаслідок смертності індивідуальних створінь.

Поряд з трагічним у мистецтві  й літературі присутні такі форми  висвітлення життєвих протиріч, як драматизм і елегійне.

Сміх. Комічне. Іронія. Сміх як грань свідомості й поведінки людини є вираженням життєвих сил і енергії й при цьому – невід’ємною ланкою доброзичливого спілкування. Також сміх це форма неприйняття і осуду людьми того, що їх оточує, насмішка над чимось, безпосередньо-емоційне осягнення певних протиріч, нерідко пов’язане з відчуждженням людини від того, що ним сприймається. Цією стороною сміх пов'язаний з комічним. Про комічне як джерело сміху писали багато (Арістотель, І.Кант, М.Чернишевський, А.Бергсон), розуміючи під ним деяке відхилення від норми, нісенітність, безглуздість, відразливе, що не спричиняє страждань, внутрішню пустку й нікчемність, млявість і автоматизм там, де потрібні моторність і гнучкість.

На ранніх етапах культури людства сміх присутній головним чином у складі святкових ритуалів (описав М.Бахтін про Ф.Рабле і карнавальний сміх як грань культури різних стран і епох). Вчений схарактеризував цей сміх як всенародний, універсальний (направлений на світ в цілому, у його постійному вмиранні і відродженні), амбівалентний (складаюч.ий єдність утвердження невичерпних сил народу й заперечення всього офіційного).

З плином часу виростає культурно-художня  значимість сміху, що виходить за рамки  масової там ритуалізованої святковості. Сміх сиає невід’ємною частиною повсякденності, індивідуально-ініціативним, пов’язаним з довірливою бесідою (діалоги Платона, особливо «Федон», де Сократ перед стратою «з усмішкою» розмовляє і жартує зі своїми учнями, «Життя і погляди Трістама Шенді, джентльмена» Л.Стерна, «Євгеній Онєгін» Пушкіна).

Індивідуально-ініціативний сміх може мати відчужджуюче-насмішливий характер. Для його характеристики використовується термін іронія. Іронічний настрій до всього оточуючого був властивий давньогрецьким кінікам (5-4 ст. до н.е.). Він був попередником іронічного настрою творів Ніцше («Так казав Заратустра»: «Я велел людям смеяться над их великими учителями добродетели, над их святыми и поэтами, над их избавителями мира»). З такого сміху пізніше виник чорний гумор.

Романтична іронія. На думку Ф.Шлегеля, здатність до іронії підносить людину над протиріччями буття, над прозою повсякденності. Говорячи про іронію, він стверджував, що «в ній все має бути жартом і серйозно, все щиросердо відвертим і все глибоко прихованим», що «іронія – це ясне усвідомлення вічної рухливості, безкінечно повного хаосу».

Апологія тотального філософського  сміху притаманна сучасним гуманітаріям структуралістської і постструктуралістської орієнтації. М.Фуко стверджував, що нині «мислити можна лише у пустому  просторі, де вже нема людини», що бажання  думати й казати про людину є безглуздою рефлексією, якій можна протиставити лише філософський сміх». Іронічний  погляд на світ здатен звільнити людини від вузькості мислення, однобокості, фанатизму, зневажання живого життя  заради абстрактного принципу. Але  поряд із цим «іронія без краю»  може вести у глухий кут нігілізму, не людяності, знеособлювання. Така безмежна іронія може обернутися запереченням людського у людині.

Існує іронія, що породжена сприйняттям  і осмисленням конкретних, локальних  і одночасно глибоко значимих протиріч життя людей та їх історичного  буття. саме такого роду іронічна настроєність присутня у творах гумористичних  і сатиричних.

Висновок

Отже, як бачимо, незважаючи на індивідуальні  риси прояву кожного автора у творі  мистецтва, особливо з XIX – XX ст., існують певні сталі типи висвітлення життя у творі. Вони певним чином виконують узагальнюючу функцію та є носіями окремих емоцій. Хоча термін до кінця не обґрунтований теоретично, проте багато вчених виділяють наступний ряд типів авторської емоційності: героїчне, вдячне прийняття світу і сердечний жаль, ідилічне, сентиментальність, романтика, трагічне, сміх, комічне, іронія. В залежності від епохи та пануючих у ній умонастроїв, у творах домінує і найяскравіше себе проявляє певний тип з названих вище.