Улас Самчук (1905-1987)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Улас Самчук

(1905-1987)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кудлай Анна, 11-А

 

Улас Олексійович  Самчук (20.2.1905 – 9.7.1987) – визначний український письменник, одна з найпомітніших постатей української прози ХХ століття. Він народився у с. Дермані Рівненської області у селянській родині. Закінчив гімназію у Кременці, продовжував навчання у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі. Перше оповідання “На старих стежках” (1926) опублікував у варшавському журналі “Наша бесіда”. Письменник співпрацював з українськими періодичними виданнями – “Літературно-науковим вісником”, “Дзвонами” (Львів), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (Берлін – Каунас). У 1941–1943 рр. – редагував газету “Волинь”, що виходила у Рівному.Улас Самчук протягом кількох десятиріч силою обставин знаходився в епіцентрі українського та європейського громадсько-політичних процесів.

 

В 1917–1920 рр. У.Самчук навчався в Дерманській вищепочатковій школі, а в 1921–1925 рр. – в Українській мішаній приватній гімназії ім. Івана Стешенка в Крем’янці. В 1927 р., відбуваючи службу у польському війську (гарнізон міста Тарнава), дезертував до Німеччини. Після дворічного перебування у тодішній Веймарській республіці, що включило в себе епізодичні студії в Бреславському університеті, оселився з 1929 р.  у Празі. “Празький період”, що тривав до 1941 р., виявився досить насиченим у творчій та громадсько-політичній біографії У. Самчука: студії в Українському Вільному Університеті, написання всіх значних довоєних творів, початок серйозної роботи в УВО-ОУН. В 1938–1939 рр. У.Самчук бере участь у подіях на Закарпатті, а з початком в 1941 р. німецько-радянської війни опиняється в Україні. Тут він редагує газету “Волинь” (1941–1942), згодом працює в Німецькому іформаційному бюро – ДНБ (1942–1943). Пройшовши в 1945–1948 рр. через табори переміщених осіб – Ді-Пі, У. Самчук переїжджає до Канади (Торонто), де проводить другу половину життя (1948–1987) і створює більшість своїх повоєнних творів.

Восени 1945 р. Самчук спільно з І.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Косачем, І.Майстренком, Ю.Шерехом виступив ініціатором створення Літературно-мистецького об’єднання українських письменників еміграції – Мистецького українського руху і був обраний його першим головою. МУР об’єднав кращі інтелектуальні, в першу чергу письменницькі, українські сили на еміграції. Завдання МУРу визначено  коротко: “Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високо-мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві…”

 

 

 

 

 

 

У літературній творчості  Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Понад 20 книжок, серед яких дві трилогії – “Волинь”, “Ост”, і факт висунення  його в 1982 р. на здобуття Нобелівської премії ставлять Уласа Самчука в ряд найзначніших українських прозаїків. “Найвизначнішим творчим досягненням Самчука став роман-епопея “Волинь”. У цьому творі Самчук відтворив психологію українського господаря, його сімейний уклад, гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм селянської вдачі.”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ідейним продовженням “Волині” є повість “Кулак” (1932).

 У “Марії” (1934) відтворена трагедія голодомору 1932-33 рр.

У повоєнний  період творчості Самчука сюжетним продовженням “Волині” є його роман-хроніка “Юність Василя Шеремети”. У незакінченій трилогії “Ост”: “Морозів хутір” (1948) і “Темнота” (1957), зображена українська людина і її роль в незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині і життя українських емігрантів у Канаді. Переживанням Другої світової війни присвячені спогади У.Самчука “П’ять по дванацятій” (1954) і “На білому коні” (1956)”.

Значну частину  свого життя Улас Самчук провів у  Торонто. У.Самчук був одружений  з пані Тетяною, її він зустрів  під час війни у Києві, вона там працювала в кіностудії під  керівництвом славного скульптора і  кінорежисера Івана Кавалерідзе. Дітей подружжя не мало.

 

 

 

 

 

По переїзді до Канади (1948) У. Самчук став засновником Організації українських письменників “Слово” (1954).

 

Справами письменницької організації “Слово” Улас Самчук опікувався до самої смерті. Зі свого  матеріального спадку заповів для “Слова” 10 000 $, на Комітет Українців Канади таку ж суму, 50000 $ залишив для Музею Уласа Самчука.

Спочатку цей  музей знаходився в Торонто, а  потім був перевезений до України. У 1941 р. Улас Самчук писав: “Вічним, незмінним і найсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина… Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Маємо. Чи чуємо її? Чи розуміємо її? Не завжди! Це є основна причина тої розгубленості, в яку попало безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто її чує, любить, той має для чого жити. Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і для своїх нащадків.” “Ці слова – мов заповіт нам, сучасникам вільної України.”.