Іван Франко – дослідник польської літератури

 

ВСТУП……………………………………………………………………………2

Розділ І. Іван Франко – дослідник польської літератури………………………4

Розділ ІІ. Юліуш Словацький очима каменяра………………………………………………………………………….14

Розділ ІІІ. Українська школа романтиків в польській літературі…………….18

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 ВСТУП 

Франко був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася «українській школі». Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича «Ogniem i mieczem» чи «політичної філософії Міцкевича», яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав.

Актуальність теми дослідження

Питання дослідження польської літератури Іваном Франком не нове і досліджується не вперше, проте деякі аспекти залишилися поза увагою або вимагають ще доповнень, уточнень і додаткових пошуків.

 І. Франко як до 1887, так і після 1897 активно співпрацював з прогресивною Польщею, і якщо оцінювати його участь в «чужій» культурі, то треба розпочинати з її перших виступів в польській пресі 1878 – 1879 років («Tydzien», «Praca») і закінчувати публікацією драми «Вєлька утрата» (1914). Що над польською він працював більше, ніж над іншими, то для цього було досить багато важливих причин. Познайомившись з матеріалами, пов’язаними з діяльністю Івана Франка в галузі польської фольклористики, можемо відзначити важливу участь вченого у справі об’єднання наукових сил Польщі і України для вивчення фольклору та етнографії обох народів. Значну цінність становлять Франкові статті й рецензії, надруковані у польських виданнях і присвячені питанням польської фольклористики, етнографії та літературознавства, а також листування Франка з видатними польськими дослідниками.

Об’єкт дослідження – дослідницька робота І. Франка.

Предмет дослідження – статті, рецензії І. Франка про польську літературу, критика польських письменників.

Мета дослідження – різнобічно проаналізувати дослідницьку роботу І.Франка та оцінити її значення для польської та української літератури.

Завдання дослідження

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

• з’ясувати роль Івана Франка у розвитку польсько-українських літературних взаємин;
• проаналізувати сучасні наукові погляди на І.Франка як на дослідника польської літератури;
• дослідити критичні відгуки українського генія про польських автор письменників.

Український учений завжди висловлював цікаві думки з питань фольклорно-літературних зв’язків, використовував народну поезію поляків у своїх дослідженнях. Важливою сторінкою творчої і популяризаторської діяльності Франка є його прагнення ознайомити польських читачів з фольклором України, для чого він перекладає ряд українських ліричних пісень на польську мову. Ці факти яскраво свідчать про значну роль Івана Франка в розвитку польсько-українських фольклористичних взаємин.

Багаторічна діяльність Івана Франка як пропагандиста, критика й перекладача польської літератури на Україні, а також його численні статті в польській пресі про українську культуру сприяли посиленню українсько-польських літературних зв’язків.

Методи дослідження

Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дослідження як основний використовувався культурно-історичний метод, з допомогою якого можна вивчити дослідницьку діяльність Франка, та біографічний для реконструкції окремих фактів біографії польських митців.

Наукова новизна

У роботі розширюються відомості про дослідницьку діяльність Івана Франка, зокрема, польської літератури, розглядається вплив української літератури на образи у польських творах і на всю польську літературу загалом.

Практичне значення дослідження визначається можливістю використання її результатів за основу більш глибокого вивчення творчості та дослідницької діяльності І.Франка. матеріали та висновки цієї роботи можуть бути використані для лекцій з української літератури, на факультативних заняттях та під час проведення гурткової роботи.

Структура роботи

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів (Ір. – «Іван Франко – дослідник польської літератури», ІІр. – «Юліуш Словацький очима каменяра» та ІІІр. – «Українська школа романтиків у польській літературі»), висновку, списку використаної літератури .

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗІЛ І.  Іван Франко – дослідник польської літератури

Кінець XIX – початок XX ст. – це ще період творчої діяльності старшого покоління видатних українських і польських письменників таких як: Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Іван Франко, Болеслав Прус, Еліза Орешко, Генрік Сенкевич. Однак саме в цей час починає уже діяти і молодша генерація митців – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Владислав Оркан і цілий ряд інших.

Все більший і більший вплив мають на них революційно–визвольні ідеї і вони, тобто українсько – польське письменництво шукають нових форм і засобів їх вираження, зростає питома вага слова, збільшується роль контактів на всіх рівнях літературного розвитку.

Однак кожна література, тобто література кожного народу є специфічною, вирізняється своїми ідейно – естетичними домінантами, ідейно–художньою специфікою, обумовленою як соціально–історичним розвитком суспільства, так і значенням національних традицій.

Польська література цього періоду характеризується зіткненням реалістичних і модерністських тенденцій, адже, з одного боку, ще продовжується діяльність письменників – реалістів старшого покоління, а з другого, вже десь з кінця 90-х рр., на перше місце висувається модерна течія “Молода Польща”. Але серед так званих “молодополяків” повної єдності не було, бо, скажімо, Станіслав Пшибишевський, Станіслав Виспянський, Cтефан Жеромський – це постаті досить таки різні за їх світоглядно–естетичною орієнтацією, бо з точки зору загальних жанрово–стильових особливостей, поглиблення психологічного аналізу дійсно ці письменники мали багато спільного.  Але на цьому спільність і уривається і маємо, з одного боку,  реалізм і демократизм творчості Реймонта, С. Жеромського і В. Оркана, дещо затуманений громадський філософізм К. Тетмайєра і С. Виспянського, активний гуманізм Т. Боя – Желенського,  а з другого – поза суспільний, споглядальний, холодний парнасизм Міріама і відвертий ніцшеанський культ “оголеної душі” Пшибишевського.

Для української літератури цієї доби модернізм не відігравав такої великої ролі як для польської. Такі українські письменники як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський сприйняли філософізм і психологізм, а також всесвітній розмах як неодмінну новаторську умову справжньої “новітньої” творчості. Ці риси і притаманні їхнім художнім творам.

Отже, кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це не лише період зіткнення різних тенденцій, але і період інтенсивного зближення національних літератур, виявлення не лише спільного, а й відмінного між ними, бо взагалі, поки народ замикається у своїй історії, він не відчуває великої потреби у тому, щоб розкрити свою відмінність від інших. Така потреба виникає уже в процесі спілкування з іншими народами, тобто внаслідок входження його літератури в ширші літературні утворення.

Український читач цього часу знайомився з польською літературою вже в досить численних художніх перекладах, що друкуються на сторінках таких українських видань: “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Українська хата”, “Літературно–науковий вісник”, що відігравав виняткову роль саме завдяки Франкові і його перекладам українською мовою.

Українсько–польські літературні взаємини кінця XIX – початок XX століття розвивалися взагалі в умовах, коли ламалися національні перегородки, зникало поняття регіональної літератури, а зв’язки між окремими письменниками все частіше поступаються місцем перед зв’язками між окремими літературними групами й напрямами, що базувалися на глибинних суспільно–естетичних факторах.

Дослідником польської літератури в українській літературі вважається Іван Франко, який пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримував у ній усе передове і прогресивне.

Полоністика Івана Франка, скажемо ширше – його участь в суспільно–політичному й культурному житті Польщі, плідно досліджується. Йому вдалося створити чітку і послідовну концепцію шляхів розвитку польської літератури ХІХ ст. і причин, які обумовили появу в ній нового героя, який пішов з народу.

Природно, що статтю Івана Франка про польську літературу можна глибше зрозуміти, якщо брати до уваги його інші статті з питань, наприклад, української, російської та зарубіжної літератури. Переважна більшість статей його про польську літературу відносяться до 80–90-х років ХІХ ст. Це є також період дослідження вищезгаданих літератур. І. Франко особливо досліджує питання про появу в літературі нового героя–трудівника. Роман С. Золя  “Пастка” викликав у І. Франка виняткову зацікавленість саме тому, що там зображується “життя робітників без примітки всяких вищих верств”. Так на основі цих статей І. Франко почав розбирати те одностайне, темне життя робочого люду, почав шукати глибших причин здеморалізування і упадку особистості.А основним було саме те, що І.Франко бачив причини цього важливого літературного явища. Він бачив як загострюється соціальне питання, як зубожіють трудящі маси. Остаточно І.Франко сформулював цю думку в статті “Тарас Шевченко”. Отже, в літературі появився мужик, простий сільськогосподарський мужик.

Досліджуючи польську літературу, Франко шукає там ті ж закономірності. “Польська література донедавна була вбогою на селянські типи і постаті [31, 66] ”  - констатує він у 1887р. Переломним моментом щодо цього І.Франко вважає час з 1848р, бо пануючий до 1848 року романтизм лише декларував принцип народності, “та проте швидко забули про се і пішли там, де їх кликало перенатужене патріотичне чуття. Навіть у великій епопеї А. Міцкевича “Пан Тадеуш” є все... тільки нема мужика [39, 387]”. Цей погляд митця гостро заперечував М.Т. Рильський в роботі “А. Міцкевич – великий польський поет [К., 1955] ”. Ні Міцкевич, ні Словацький, на думку І.Франка, не створили тип селянина, не зробили цього і представники “української школи”. Простий народ тільки зрідка з’являється в творах романтиків, причому “звичайно як сіра, одноманітна маса“. А між тим народ “займав дуже важливе становище в еміграційній історіографі, ним оперували, мов якимсь математичним невідомим, на нього покладали свої надії [31, 66]”. Франко глибоко вірно вказує на помилки польського визвольного руху – фатальний відрив шляхетських революціонерів від народу. “Тому й не дивно, - пише він, - що під впливом тієї літератури ціла польська громадськість довгі роки жила чуть не в переконанні про те, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, а шукати народного життя і народної свідомості поза нею – це те саме, що шукати сонця вночі [31, 67]”. Саме тому в статті “Поезія Яна Каспровича” Іван Франко приходить до висновку, що “великий скарб мотивів, картин і форм романтичної поезії вже давно вичерпаний. Шляхетський елемент висловив уже чи не все, що мав сказати [32, 257]”.Чи означає все це, що І. Франко не бачив спадкоємності між різними етапами польського визвольного руху і польської літератури? Ні, звичайно. Відомо, що ще К.Маркс в статті “Польське питання в німецькій революції” писав про те, що стара Польща дворянської демократії давно померла і похована, і нікому не дано припинити “справжню трагедію” цієї Польщі. Але “герой” цієї трагедії породив здорового сина – Польщу селянської демократії.

Іван Франко розумів це по-своєму. В цьому плані великий методологічний інтерес має стаття І. Франка “Переднє слово”. В ній він розвиває тему “поет і суспільство”, “поет і народ” у світовій літературі.

Протиставлення поета і суспільства, вважає І. Франко, виникає тоді, коли “суспільність людська значно вже розвинулася і розпалася на різко відмінні від себе верстви суспільні [33, 288]”. Саме в  XVIII ст. виникає рішучий поворот у ставленні поета до суспільства. Трактати Руссо про виховання особи, проголошення прав людини – основи суспільного життя, безмірно підняли значення індивідуума. Особа бере на себе завдання боротьби зі старими порядками не лише в політиці, а й в літературі. Аналіз переживань, думок, прощень особи стає предметом багатьох літературних творів. У цих умовах з’являється новий погляд на завдання поета і його ставлення до народу. Поезія стає “просвітителькою умів і серця тої самої товпи, котра стала братами поета [33, 289]”. Яскравим вираженням цієї ідеї Франко вважає слова Гетте: “Для інших росте у мене благо, я не можу і не хочу більше закопувати скарб у землю. Пощо ж я шукав із такою тугою шляху, якби я його не мав показати братам? [33, 289]”.

Отже, в літературі  XVIII ст. виникає у своєрідній єдності дві ідеї: увага до особи і зображення особи – борця за інтереси суспільства.

Як пояснює Іван Франко виникнення романтизму в літературі і якобінства в політиці?

І.Франко приходить до висновку, що революційний політик і поет, діяч і мислитель мріють служити “товпі”, але не привертати їх до боротьби за щастя, бо це завдання посильне і одній особі.

Зближення І.Франком романтизму і якобінства потребує пояснення. Тут простежується якесь недовір’я до творчих сил народних мас. Але, наприклад, французькі якобінці зуміли підняти народ проти монархічної коаліції, зорганізувати його і спертися на його силу. То яких же якобінців, що діяли в повному відриві від народу, мав на увазі І.Франко? Очевидно, він мав на увазі польських прихильників Франції 1789-1793 рр. Польським патріотам якраз властива була політична непослідовність, хитання між народолюбством і недовір’ям до народних мас. Це і називає Франко якобінством і ставить перед собою мету звільнити польський суспільний рух від цих “якобінських” помилок.

Прояви цього “якобінства в поезії”  І.Франко саме і знаходить у польському романтизмі. Типовим виявом такої поезії він вважає “Велику імпровізацію” Конрада з третьої частини “Дядів” Міцкевича. Особливість героя-поета А.Міцкевича в тому, що він ставить себе вище юрби, яка не може його зрозуміти. “Він, - пише І.Франко, - нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, він доступник народу, терпить за весь народ [33, 290]”.