Внесок Івана Франка в розвиток українського літературознавства

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний  університет ім. Петра Могили

 

 

Кафедра української філології,

теорії та історії літератури

 

 

Реферат на тему: «Внесок Івана Франка в розвиток українського літературознавства»

 

 

 

Виконала:

студентка  541-М групи

Шмакова Ганна

Перевірила:

доктор філологічних наук

Даниленко І. І.

Миколаїв

2013

План

Вступ

1. Літературно-естетичні погляди автора

2. Питання національної ідентичності літератури в роботах І.Франка

3. Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Іванові Яковичу  Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста,перекладача та літературознавця.

Особливу увагу слід приділити  літературознавчій діяльності Івана  Франка, адже саме він, будучи послідовником наукових підходів М. Драгоманова, спричинив становлення нового етапу в розвитку науки про літературу. У своїх роботах Франко аналізує тенденції розвитку літератури та приділяє особливу увагу проблемі національної ідентичності. Ще одним з широко досліджуваних ним аспектів стає феміністична традиція.

 

1. Літературно-естетичні погляди І. Франка

В своїх літературно-естетичних поглядах І. Франко пройшов певну  еволюцію. В ранніх своїх статтях він утверджував перемогу життя над мистецтвом і водночас вважав, що поезія повинна підносити людину в ідеальний світ, а не займатися брудними сторонами буденного життя, бо вона «є іскра божества в дійсності» без суспільних тенденцій. Некритично сприйнявши формулу молодого В. Бєлінського «суб’єктивність – то смерть поезії», молодий І. Франко зілком заперечує тенденційність мистецтва і вимагає насамперед – об’єктивності. 

Швидко зростаючи як літературний критик насамперед під впливом творчості Т. Шевченка, І. Франко вже в 1878 році в статті «Література, її завдання найважніші ціхи» з іронією згадує ці свої «гріхи молодості».  
В названій статті І. Франко виступив як зрілий борець за естетичні принципи революційної демократичної критики [9]. 

Спираючись на матеріалістичну  естетику Бєлінського і Чернишевського, він включився в полеміку про реалізм, народність, ідейність і тенденційність художньої літератури. «Література, стояча понад партіями, – се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи», – писав молодий автор. Він заперечував псевдо аполітичну буржуазно-націоналістичну критику «правдян», вимагав від літератури служіння народові, бути «робітницею на полі людського поступу», «будити силу і охотув читателях до усунення тих хиб». Це і називає автор «поступовою тенденцією літератури». Методом художньої літератури Франко вважав «науковий реалізм», який полягає в тому, що література не лише нагромаджує і описує факти щоденноо життя, а й аналізує їх, робить з них певні висновки, вказує на хиби суспільного ладу. Обстоюючи нові принципи народності літератури, І. Франко головни героєм своїх творів обрав народ, як найактивнішу головну силу суспільного розвитку [3]. 

Критикуючи упереджене ставлення  Нечуя-Левицького до російської літератури, І. Франко вказує на роль російської революційно-демократичної літератури в демократизації української літератури. Критикуючи теорію чистого мистецтва, Франко продовжує обстоювати принципи соціального аналізу художніх творів та образів. 

Зв`язок літератури з життям він вважав основоположним в її прогресивному історичному розвитку, доводячи, що зміни в суспільному житті неминуче відбиваються в літературі не лише в тематиці і образах, а й на її стильових засобах, на самому методі художнього зображення. Так, у статті «З чужих літератур» (1898 р.) Франко писав, що «великий зміст позитивізму і матеріалізму в науці в 40-х і 50-х роках викликав у французькій літературі реалізм Бальзака, Стендаля та Флобера. Зріст дарвінізму і еволюціонізму відбився в літературі гігантською фігурою Еміля Золя, дав почин до його теорії натуралізму» [8].

В численних працях про  творчість Т.Г. Шевченка І. Франко категорично відкидає абстрактне поняття краси як категорії поза суспільної. Зокрема, в статті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) І. Франко пише: «Ніколи ніякий поет, ані артист не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним ідеал краси, а коли які й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генія, були мертвим товаром, а не живими творами штуки» [6]. 

Виходячи з матеріалістичного визначення природи мистецтва, І. Франко вважав, що реалізм існував у літературі і мистецтві завжди, але це був мимовільний, несвідомий реалізм. На зміну цьому стихійному, несвідомому реалізму, за твердженням Франка, з`явився реалізм як творчий метод, зв`язаний з світоглядом, з суспільною свідомістю письменника.  
«…новіший реалізм літературний, зведений в певну науку, оброблений і уформований зовсім свідомо», – заявляє І. Франко. Такий творчий метод він називає науковим реалізмом, а його ознаками він вважає свідомий аналіз явищ і фактів, обумовлений світоглядними позиціями письменників. Найхарактернішими представниками накового реалізму І. Франко вважає представників російської революційно-демократичної літератури, які зробили цілий переворот у російській літературі і навіяли їй «більш демократичного духу, більше охоти до пізнаваня народу, ніж деінде, цілі довгі періоди ідеальних та сентиментальних літератур». Наголошуючи на тому, що саме світогляд є основою естетичних принципів нового реалістичного мистецтва, Франко підкреслює і елементи свідомої тенденційності в творчості російських революційних демократів. 

Аналізуючи явища української  літератури, Франко розкриває історичні  умови її розвитку, підкреслює її прогресивні народні і революційні тенденції, виступає проти псевдонародності і стилізаторства та епігонства, проти викривлення і спотворення історії українського народу та його літератури.

Користуючись соціологічним методом літературного дослідження, порівняльно-історичним вивченням художніх творів, Франко в статтях про Т. Шевченка розкрив не тільки багатство його творчості, а й показав її як своєрідне і неповторне виявлення суспільного життя всієї російської кріпосницької імперії. Водночас з принципом соціологізації Франко висуває принцип психологізації при літературному аналізі [5]. 

Отже, питання розвитку літератури Франко розглядає не тільки на тлі соціально-економічних і політичних умов, а і у взаємозв`язках з літературами братніх народів, насамперед російського і польського. Питання народності літератури Франко зв`язує з завданнями суспільної боротьби, з завданнями утвердження передових суспільних ідеалів в літературі, з войовничим реалізмом. Ці принципи він проголошує в своїх художніх творах. 

 

 

 

2. Питання національної ідентичності літератури в роботах І. Франка

Багато літературознавчих  творів І.Франка присвячені проблемі національної ідентичності письменства.Час, на який припадає його активна наукова діяльність, окреслюють як перелом різних епох: доби романтизму і позитивізму, позитивізму і модернізму. Українській літературі (і не тільки їй – і мові, і нації загалом) потрібно було утверджувати своє право на існування, відкидаючи звинувачення у вторинності та провінціалізмі. Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї цінності. Сучасні франкознавці (зокрема, І.Денисюк), високо оцінюють Франкову концепцію національної літератури: "У ній найповніше виявилося пізніше гасло Є.Маланюка – національного генія треба оцінювати з національних позицій, тобто студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалася в певних умовах і яка виконує свою національну місію" [4; с.286].

Порівняльно-історичний метод надавав дослідникові великих можливостей у вивченні способів поширення у світі літературних напрямів, чи "мод", як їх називав Франко. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у "Теорії і розвої історії літератури" (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. Перш ніж говорити про корисність чи шкідливість чужих впливів, дослідник повинен зрозуміти їх зародки, розвиток, життєздатність на певнім національнім ґрунті.

Франко визнавав роль "моди" в літературному процесі і  одночасно застерігав від позаісторичного  її трактування. Отже, вироблення літературних стилів і форм не було чимось раптовим та "самостійним. Сама зміна стилів чи навіть літературних епох у літературному житті відбувалася від давнини до сучасності.

У "Теорії і розвої історії  літератури" (1909) вчений з позиції  культурно-історичної школи трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, "збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові" [7; т.40; с.7].

Для І.Франка принципове значення мало питання про генезу і повний склад літературної спадщини українського народу, бо воно зачіпало, за висловом ученого, самі основи літературного розвитку; без його вирішення не можна було уявити еволюцію письменства, наступність та нерозривність літературних традицій.

У статті "Українсько-руська (малоруська) література" (1898), написаній  для одного з чеських видань, вчений називає однобічними і далекими від об'єктивності погляди тих, хто  бачив в українській літературі дочасний патологічний прояв, збочення з прямої природної дороги розвитку, порушення тисячолітньої еволюційної  традиції руського племені. Крок за кроком І.Франко спростував твердження, за яким "нова українсько-руська література є штучним витвором, насадженим з чужини, якоюсь негацією єдності, що буцімто існувала ще перед 1798 роком, що вона є, так би мовити, прокрустовим ложем, на якому має бути обкраяна велика, тисячолітня руська цивілізація, яка існувала аж до часів Котляревського" [7; т.41; с.76].

Аналізуючи новочасне  українське письменство кінця ХІХ– поч. ХХст., дослідник пише про "розмивання географічних кордонів між державами" і процеси "універсалізації" в літературі, панування "мод". Крім того, ознаками ХІХ ст. були величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність літературного смаку у певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі.

Отже, праці Івана Франка свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з'ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції. Він вірив, що українське письменство займе належне йому місце в європейському літературному контексті і ширше – у світовій літературі. Саме з таких позицій він аналізував кожне помітне літературне явище, застосовуючи історичний та порівняльний методи дослідження.

3. Літературознавча практика Івана Франка і проблеми феміністичної критики

Аналіз робіт Івана  Франка дає нам змогу казати про  зацікавленість його феміністичними проблемами. Звичайно, на кінець ХІХ ст. Франкове розуміння їх не можна накладати на матрицю сучасної феміністичної критики – галузі літературознавства, міждисциплінарної у своїй методології, але слід зазначити, що проблема „Іван Франко і феміністична традиція в літературі” залишається багатоаспектною.

Зокрема у статті „Задачі  і метод історії літератури”  вчений спирається на досвід німецького літературознавця В. Шерера, який говорив про потребу аналізувати літературний твір з урахуванням статі досліджуваних авторів. Цю проблему І. Франко трактує цілком у дусі європейських представників культурно-історичної школи. Спираючись на австрійського літературознавця В. Шерера, він пише: „Історик літератури слідить також становище жінок у літературі, тямуючи, що в часах розцвіту літератури значення жінок підноситься , вони стають провідницями, а часто  й самі визначаються писательськими талантами; в часах упадку натомість упадає і значення жінок. ” [7; т.41; с.13].

Ідеї, закладені в цьому  теоретичному постулаті І. Франка, визрівали в нього поступово ще з 70-х років ХІХ ст. Вони знайшли своє втілення у літературно-критичних, фольклористичних та історико-літературних статтях. Ще в статті „Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883) І. Франко пише про невідрадне становище жіноцтва Галичини та й усієї України, коли нові обставини життя, бідність, що постійно зростає, свідчать про потребу змінити становище нашого жіноцтва на краще „Правда, в самих піснях, обіч сього непотішного факту, ми побачимо ще й друге, противне явище – реакцію жіноцтва проти більшаючого світу” [7; т.26; с. 211].

Спостерігаючи за жіночим  рухом кінця ХІХ ст., І. Франко у статті „З останніх десятиліть ХІХ віку”наголошує, що голоси жінок – галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію: почуття дружності й духовної близькості, незважаючи на політичні межі, виявляється досить виразно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок.