Водевіль в українській літературі

Еволюціонуючи в системі української драматургії, водевіль доповнюється й іншими жанрово-стильовими домінантами, зокрема завдяки своєрідності виведених персонажів. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме наявність таких персонажів, маркованих яскравою етнохарактерністю, розширює тематичні та ідейно-художні особливості жанру. Саме виведення таких персонажів визначає неповторність, виразну самобутність українського водевілю, хоча характери водевільних персонажів не були складними, насамперед вони відзначалися однією якістю чи властивістю.

Певна річ, переважна більшість тогочасних водевілів своїми естетичними засадами майже не виходить за межі осмислення тез про вибагливість, примхливість долі, недовговічність життя й нетривкість усього існування людини, однак і в цій змістовій сфері показовим видається те, що художнє мислення поєднує предметність думки з абстрагованими узагальненнями, а це вже характеризує рівень як художнього хисту авторів, так і, не менше, колективного досвіду епохи.

Водевіль охоплює не лише родинно-побутові взаємини (що вже само по собі надзвичайно важливо), а й культурні явища (література, драматургія, театр), значущі соціальні теми (суспільне становище героя, зовнішні обставини як чинник, що сприяє або не сприяє його життєвій долі тощо); передає особливості світобачення автора (що в кращих зразках водевілю вбирають елементи народного світовідчуття).

Слід зазначити, що в контексті розвитку української літератури та зокрема драматургії водевіль, як і інші художні явища певної доби, перебуває в загальному річищі тих стильових тенденцій, що характерні для мистецтва цієї доби загалом. Саме тому, як видається, український водевіль ХІХ ст. прагне долати традиції класицизму, що відходять у минуле. Відповідно до потужного особистісного струменя, притаманного добі романтизму, водевіль у цей час тяжіє до імпровізаційної легкості у діалозі, а гра актора – до безпосереднього спілкування з глядачем та до природності його поведінки на сцені.  

Серед ознак водевілю у філософському плані насамперед впадає в око тяжіння до притчевих сюжетів. Значною мірою специфіку водевільного жанру  в системі української драматургії забезпечує й переважання в ньому етичної проблематики.

Автори українського водевіля першої половини ХІХ століття, не вдаючись до зовнішніх чинників розвитку дії, всі художні ресурси твору пов’язують з характером персонажу, його умінням співвіднести дійсність і реальне. Особливі авторські настанови втілюються у дидактичному пафосі, притаманному цьому жанру. Тобто, вельми цілеспрямовано виконується антична настанова:  розважаючи, повчай. Треба зазначити, що пафос у водевілі акцентує позицію головного позитивного героя твору, а також неодмінно наповнює кінцівку твору, прикінцевий піснеспів усіх героїв.

Комічним і смішним у творах такого типу виявляється все: від  дрібних жіночих хитрощів до загальної  картини людських стосунків на рівнв  селянського побуту й гірших ознак  тодішніх селянських звичаїв. Відчувається, що критика гумористично-добродушна, перспективно-виховна – така, що виводить персонажів з будь-яких морально-побутових  та етичних тупиків. Тобто водевіль наскрізь пронизаний народним реалістично-оптимістичним  духом [7, с. 152].

Самобутність українського водевілю постає і в афористичності мови персонажів. Численні прислів’я та приказки дають змогу розкрити і світорозуміння героїв, і комплекс моральних норм, що керує ними у вчинках, і орієнтацію на відповідне сприйняття аудиторії.

Безперечно, однією з особливостей українського водевіля можна вважати і його символіку. Найчастіше в певному символічному світлі постають головні герої; важливу роль відіграє символіка і у світоглядній та морально-етичній орієнтації персонажів. Можна стверджувати, що герої водевілю осягають і прагнуть осмислити сферу буття саме за допомогою нескладної, легко прочитуваної символіки, яка виступала у ХVІІ-ХVІІІ столітті своєрідним замінником абстрактного, узагальненого мислення.

РОЗДІЛ 2

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ  ВОДЕВІЛЯ І ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

2.1. «Москаль-чарівник»   І. Котляревського – перший  український водевіль

Найбільшого розвитку український водевіль набув у XIX ст. А сама історія українського водевіля започаткована «Москалем-чарівником» (1819)   І. Котляревського. В основу сюжету покладено побутову ситуацію анекдотичного характеру (під час відсутності Михайла Чупруна до його дружини залицяється писар Финтик), незначну кількість персонажів, діалоги яких пересипані пісенними куплетами, дотепами, каламбурами.

Провідною ідеєю у водевілі „Москаль-чарівник“, генетично тісно пов’язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці [5, с. 84].

М. Дашкевич указує на мандрівний характер сюжету твору                      І. Котляревського. Як приклад, він наводить французьке фабльо ХІІІ ст. «Бідний клерк», в якому йдеться про зрадливу жінку, її пристаркуватого чоловіка, коханця-священика та студента-злидаря. Пізніше в ХV-ХVІ ст. фабула дещо трансформувалася – з'являється свідок, котрий виступає в ролі чарівника. Сюжет такого типу побутував у фольклорі різних народів.                 М. Дашкевич вважає, що І. Котляревський знав і використав цю фабулу.

Учені М. Возняк, О. Дашкевич, М. Зеров, О. Перетц, П. Рулін,                І. Франко та ін. дослідили певною мірою ґенезу сюжету "Москаль-чарівник" і вказали на його можливі джерела. Серед основних сюжетних мотивів, використаних у п’єсі  "Москаль-чарівник",  варто назвати сюжетний мотив, який полягає в розігруванні солдатом сімейного подружжя.  Так, І. Франко в статті "Галицький "Москаль-чарівник" вказує на можливі джерела походження сюжету п’єси І. Котляревського.

Першим таким джерелом постає французький водевіль "Le soldat magicien". Адаптація п’єси німецькою мовою була зроблена німецьким драматургом Вайдманом. Дослідник зазначає також, що ця п’єса була перекладена чеською й польською мовами.  Національна художня традиція проявилась зокрема й у величезному впливі  фольклорних жанрів і ознак поетики. Жанрові риси народних ліричних пісень та балад із характерним для них драматизмом відбилися у драмі, а риси народних жартівливих пісень, анекдотів, комічних дійств та діалогів – у комедії й водевілі [2, с. 52].

Важливим джерелом для написання п’єси І. Котляревського "Москаль-чарівник" стала фольклорна основа, що виявляється  можливим довести в разі зіставлення кількох народних сюжетів із сюжетом п’єси. Такий варіант походження сюжету п’єси доводив у своїй праці О. Дашкевич.

Основою таких народних сюжетів була типова анекдотична ситуація, що полягала у викритті зради жінкою чоловіка третьою особою, якою міг виступати наймит чи чужинець-солдат. Особливу увагу звертає дослідник на співвіднесення сюжету "Москаля-чарівника" зі схожими за сюжетними конструкціями п’єсами С. Петрушевича "Первописна опера" і Василя Гоголя "Простак". П’єса С. Петрушевича була видана у 30-ті роки ХІХ ст., приблизно в той же час була видана й п’єса І. Котляревського, що може вказувати на досить широке поширення такого типу сюжету  [14, с. 2].

Зав’язкою у п’єсі "Москаль-чарівник" постає діалог Тетяни та Финтика. Протягом розвитку дії в п’єсі з’являється солдат, що розігрує дружину з метою викрити її ймовірну зраду. Розв’язка: господиня визнає свою провину. Розігрування солдатом подружжя достатньо чітко співвідноситься з водевільними  й фарсовими сюжетами кінця XVIII ст., що їх часто використовували в своїх п´єсах відомі західноєвропейські драматурги. Схожі сюжетні елементи синтезуються з інтермедійним началом, що виступає як основа народної української традиції. В основі фарсу, як відомо, розігрування "крутієм" (тип персонажу) головного героя чи подружжя. Досить часто подібну сюжетну основу використовували у водевілі.

Незважаючи на деяку спорідненість із зразками попередньої літератури, «Москаль-чарівник» є самобутнім, оригінальним твором. Автор виводить переконливі постаті, породжені українською дійсністю ХІХ ст. (чумак Михайло Чупрун та його жінка Тетяна, винахідливий солдат, зарозумілий писар). Найбільш привабливою в творі є Тетяна – розумна чесна селянка, яка не піддається вмовлянням Финтика й не зраджує своєму чоловікові. Простакувата постать Михайла – Тетяниного чоловіка – викликає лише посмішку. Він щиро вірить «чарам» солдата, але у фіналі твору також повчає писаря.

Бравий москаль спочатку намагається хазяйнувати в ужій хаті, та згодом стає «чарівником», який допомагає розплутати інтригу. Власне, дії солдата Лихого рухають сюжет п'єси. Писар Финтик протиставляється всім персонажам. Автор висміює його негідні вчинки, засуджує спосіб життя канцеляриста. Важливим засобом характеристики Финтика є його мова, пересипана канцеляризмами, тавтологіями ( «хіба-разві», «трохи-немного», «добре-хорошо», «очень-весьма»). У фіналі твору селяни та солдат перевиховують Финтика і всі співають пісню згоди    [12, с. 20].

У водевілі письменник вживає багато фразеологізмів, які увиразнюють і збагачують мову персонажів: «баляси точити» [8, с. 277], «викинути з голови» [8, с. 280], «сгореть со стыда» [8, с. 280], «до розуму довести»          [8, с. 281],  «совість купоросом підправлена»» [8, с. 284], багато забирати в голову» [8, с. 284],  «збити бучу» [8, с. 286], «хіба птичого молока нема»        [8, с. 288], «той, що живе в болоті»  [8, с. 288], «той, що не при хаті згадуючи» [8, с. 289], «і на умі не було» [8, с. 297], «підняти на зуби»             [8, с. 298], «ворсу нам'яти» [8, с. 298], «той, що греблі рве»  [8, с. 300], «піднімати на глуз» [8, с. 302], «підняти веремію» [8, с. 302], «обходити за тридевять земель» [8, с. 304], «дати березової припарки» [8, с. 304].

Багато в творі використано і приказок, примовок, прислів'їв: «Язиком що хочеш, роби, а рукам волі не давай» [8, с.277]; «Далеко куцому до зайця»    [8, с. 281];  «Под чужой монастырь со своим уставом не суйся» [8, с. 281]; «Для одної душі небагато треба» [8, с. 285]; «Злого ласкою більше улагодиш, як сваром» [8, с. 286]; «З москалем знайся , а камінь за пазухою держи»        [8, с. 294]; «У каждова есть свои блохи»  [8, с. 298]; «Шутка, кстати сделанная, больше делает иногда пользы, чем строгие наставления»              [8, с. 305].

Також водевіль багатий на пісні: «Тобою восхищенный», «Ой, не відтіль вітер віє», «Меня зовут Лихой», «Ой служивий, ой служивий, не тобі питати», «Ой, був та нема, та поїхав до млина», «Больно сердцу мила друга не иметь», «З того часу, як женився», «Був у мене мужичок з кулачок», «Треба дружно з людьми жити».

Щодо “Москаля-чарівника” та найближчих до нього в часі творів цього жанру можемо констатувати наявність “естетики тотожності” (термін            Ю. Лотмана), тобто співзвучності як у тематичному плані, так і в ліпленні образів-персонажів. Це дає змогу співвідносити систему образів і тем українських водевілів XIX ст., маючи за орієнтир закладений у “Москалеві-чарівнику” своєрідний естетичний вимір, найбільш вивірений і виважений у цьому жанровому гнізді української драматургії.

Водевіль І.Котляревського дає змогу розкрити глибинні пласти моральних якостей, збагнути – відповідно до естетичних та етичних норм першої половини XIX ст. – причини і суть несподіваних поворотів у трактуванні поведінки персонажів, а також пафос у їхніх характеристиках. Незважаючи на сміхову природу твору тут знайдемо виразні думки автора про українську національність – у формі змагання між українцем і великоросом [3, с. 287].

Хист І. Котляревського-драматурга у водевілі “Москаль-чарівник” виявився не так в оригінальності колізій та інтриги (з огляду на їх “універсальність”), як у вибудові системи образів твору. В центрі уваги високохудожнього водевілю – питання моралі, етики і побуту. Уже з перших реплік персонажів автор чітко означує їх діаметрально протилежні життєві позиції, підкріплені, з одного боку, мовною простотою і чіткістю, а з другого – словесною еквілібристикою та намаганням приховати нею справжній сенс того, що відбувається.

Тетяна  відчуває свою правоту – тож їй не потрібно ховатись, Финтик жонглює словами, бо не має рації. Тетяна усвідомлює закони моралі й етики не як насильство над собою, а як правило, що йому вона осмислено, свідомо підкоряється.

Финтик звично силкується приховати власні вади за словесними прикрасами, творячи  мораль лише для себе. Він сприймає тільки зовнішні й, по суті, другорядні риси людини. Його почування – поверхові, не зігріті родинним теплом, тут немає внутрішнього зв’язку, що існує між рідними. І річ зовсім не в самодостатності Финтика, а в атрофованості у нього певних морально-етичних якостей, у відсутності діапазону почуття любові. Так автор дає читачеві й глядачеві серйозний сигнал до прочитання цього образу під знаком застереження.

І. Котляревський ставить перед собою й успішно розв’язує завдання вибудувати колізію за участю переважної більшості протагоністів (Тетяна, Михайло Чупрун, москаль) та незначної кількості антагоністів – у “Москалі-чарівнику” ця кількість сягає мінімуму.

У І. Котляревського маємо справу з класичним, жорстким “трикутником”. “Жорсткий” трикутник дуже зручний для посиленої роботи драматурга над характерами, в його межах значно легше досягти композиційної зібраності, що забезпечує художній ефект твору загалом.

 Водевіль "Москаль-чарівник" характеризується стильовим синкретизмом. В основі твору  лежить випробування шлюбних взаємин у родині. Однак Котляревський-драматург у водевілі "Москаль-чарівник" утілив не специфіку інтриги, враховуючи її "універсальність", а особливості системи образів.

Водевіль “Москаль-чарівник” – твір, що ґрунтується на естетичних засадах класицизму, чималою мірою, притаманних і тодішній українській літературі. Ці засади є в даному разі провідними, хоч і доповнюються та переплітаються з іншими стильовими принципами. Розв'язка п'єси морально-дидактична, витримана в дусі настанов просвітительства. Водночас тут ми знаходимо і риси сентименталізму, що виявляється в ідеалізації селян, їхнього селянського життя і побуту, наголошенні на їхній природності на противагу чиновництву. За словами Є. Нахліка, у водевілі І. Котляревського «сентиментальні та реалістичні риси переплетені між собою, а часом і злиті воєдино», оскільки п'єса створена «в силовому полі просвітительської естетики» [11, с. 65].