Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

4. Блез Паскаль:  “мислячий очерет”, доводи серця  та аргумент-парі

Блез Паскаль (1623-1662 р.) –  знаменитий фізик, математик і релігійний філософ, що представляє некласичний  тип філософування: його головною філософською працею є збірник під назвою “Думки”, написаний у афористичному стилі. Паскаля часто називають предтечею  філософського напрямку релігійного  екзистенціалізму, про який ми будемо говорити в подальших лекціях. Поки що відзначимо лише характерне для  нього намагання зрозуміти й  виразити драматизм людського буття  та глибоке переживання кризи  релігійної свідомості.

Наука, видатним представником  якої був Паскаль, підірвала традиційну віру в Бога й вчення Церкви –  віру без сумнівів і роздумів. Паскаль  висловлював жаль за цією наївною  “вірою вугляра”, проте усвідомлював, що вже не може до неї повернутися. Він намагався осмислити цю ситуацію і знайти в ній місце для  релігійної віри. Окреслимо, деякі найбільш важливі напрямки цього осмислення.

1) Людина як “мислячий  очерет”

Наукове мислення, всупереч спротиву і репресіям Церкви, зруйнувало стару систему космологічних  уявлень, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля – місце життя  людей. В новій картині Всесвіту Земля – лише одна з планет, що, разом з іншими планетами, обертається  навколо однієї з нескінченної кількості  зірок у нескінченному Всесвіті. Така картина підкреслює мізерність людини у Всесвіті і утворює вражаючий  контраст з картиною творення Всесвіту Богом, що змальована в Біблії, де людина є вінцем творіння (Бог спочатку створює небо і Землю, потім розділяє сушу й води, потім – створює  всі види рослин і тварин, і –  нарешті, в останній день творення –  людину.) Людина вже не відчуває світ як власну домівку, він стає для неї  чужим:

“Мене жахає вічна мовчанка цих безмежних просторів.”

А проте залишається дещо – що вивищує людину над цим  безмежним світом і повертає їй гідність:

“Людина – усього лише очерет, найслабше з творінь природи, але вона – очерет мислячий. Щоб  її знищити, зовсім не потрібно усього Всесвіту: достатньо подуву вітру, краплини води. Але хай навіть її знищить  Всесвіт, людина усе одно є вищою  за нього, бо усвідомлює, що розлучається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює.”¹

2) Заклик усвідомити й  прийняти непевність:

“Якби потрібно було б працювати  тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість...

Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне  підґрунтя, щоб на них спорудити  вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля  розверзнеться до самих надр своїх. Перестанемо ж шукати впевненість  і міцність...

Я схвалюю тільки тих, хто  зі стогоном шукає істину...”

3) Доводи серця

“Серце має власні доводи, про які розум не знає…

Серце, а не розум, відчуває Бога…

Ми знаємо істину не лише розумом, а й серцем, і саме в  цей спосіб ми знаємо перші принципи, і розум, що до цього непричетний, даремно намагається їх заперечувати...

Розум має довіряти цім  інтуїціям серця...

Для розуму марно й абсурдно вимагати від серця доказів його перших принципів...

Розум даремно кричить, він  не може оцінити речі... ”

В цих міркуваннях Паскаля  можемо побачити слушне заперечення  претензій розуму на всемогутність  і певність. Також є слушним  намагання відновити цінність емоційного життя і світовідношення –  “серця”: людина не є і не може бути чистим інтелектом (≈комп’ютером); її духовність має інший, позаінтелектуальний  вимір, що надає сенсу і повноти  людському буттю.

Чимало інтерпретаторів  знаходять в думках Паскаля більше: ірраціоналістичний бунт проти розуму. Справді, деякі висловлювання дають  для цього підстави. Наприклад, рекомендація людині, яка хоче, але не може увірувати  в Бога, – слідувати за людьми які “знають дорогу”, “в тому, з  чого вони почали”:

“Вони почали з того, що чинили так, ніби вірили, – кропили себе святою водою, ходили до меси і т.д. Зрозуміло, це допоможе вам увірувати і зробить  вас глупшим.”

Ця зв’язка “увірувати”-“поглупшати”, а також те, що Паскаль часто  ставить за взірець “простодушних  людей, які вірують, не розмірковуючи  про це”, і деякі інші висловлювання  Паскаля надають правдоподібності тлумаченню його позиції як ірраціоналізму, відкидання доводів розуму. А проте, позиція Паскаля більш складна: на його думку, розум інколи має “підкорятися”, але лише тоді, коли сам визнає це за потрібне:

“Розум ніколи б не скорився, якби не розсудив, що бувають обставини, коли йому слід скоритися. Отже, справедливо, щоб він корився, коли вважатиме  потрібним...

Якщо нехтувати доводами розуму, наша релігія буде безглуздою і сміховинною...”

Отже, розум залишається  у Паскаля верховним суддею; він  може “підкоритися”, тобто повірити релігійному авторитету, лише якщо знайде для цього вагомі раціональні  підстави.

4) Аргумент-парі

Паскаль порівнював вибір  між вірою в Бога та атеїзмом з  парі, ставкою в азартній грі: розумно обрати ту позицію, яка обіцяє виграш, і відкинути ту, яка веде до програшу.

У випадку питання про  віру в Бога очевидно, яка “ставка” є виграшною, а отже, раціональною. Якщо ви триматимете парі за те, що Бог  є, то в будь-якому разі нічого не програєте, але можете виграти вічне  життя. Якщо ж ви триматимете парі за те, що Бога немає, то в будь-якому  разі нічого не виграєте, але можете програти вічне життя.

Аргумент-парі містить в  собі досить важливу правильну ідею, яку можна абстрагувати (відокремити) від конкретного змісту парі та питання, якого воно стосується. Можна сформулювати цю ідею так: намагаючись оцінити  ту або іншу філософську позицію, ми маємо приймати до уваги не лише теоретичні міркування (відомі факти  й свідчення на корить і проти  цієї позиції та її альтернатив), але  й практичні: чи є прийнятними  ті наслідки, які логічно слідують з даної позиції? Наприклад, розглядаючи  проблему морального релятивізму ми прийшли до висновку, що хоча й неможливо  довести хибність цієї позиції, вона є практично неприйнятною, оскільки позбавляє сенсу будь-які моральні судження

Проте, на мою думку, в  даному конкретному випадку аргумент-парі “не працює”. Можна висунути серйозні контраргументи, які показують хибність аргументу Паскаля.

Аргумент Паскаля ґрунтується  на припущенні: той, хто вірить в  Бога, отримає вічне життя, а той, хто не вірить – загине.

Якби проблема релігійного  спасіння справді зводилася лише до двох альтернатив: вірити в Бога і спастися або не вірити в Бога і загинути, то аргумент Паскаля  справді можна було б визнати  слушним. Але ж це не так! Гіпотетичних альтернатив набагато більше. Жодна  релігія не говорить про те, що для  спасіння достатньо просто вірити в  Бога.

Більшість найвпливовіших релігій  говорять про те, що для спасіння потрібно не просто вірити в Бога, а  дотримуватися певного релігійного  віровчення – а саме, віровчення даної релігії. В межах великих  релігій – християнства, ісламу та ін. існують різні напрямки (конфесії), кожна з яких вважає, що лише її віровчення веде до спасіння. Таких релігій  і релігійних напрямків у світі  існує величезна кількість. На який же з них розумно зробити ставку? І яка ймовірність, що ця ставка буде виграшною?

Можливо, шанси виграти  збільшаться, якщо ми зробимо ставку на найбільшу релігію. Можна припустити, що істинна релігія, завдяки сприянню Бога, має найбільше послідовників. У сучасному світі найбільшою релігією є християнство. За кількістю  послідовників йому трохи поступається іслам. Але якби ми обрали християнство, то нам довелося б обирати між  кількома напрямками. Але найбільший християнський напрямок – католицизм, за чисельністю своїх прибічників  значно поступається найбільшому мусульманському  напрямку – суннізму. До того ж, релігійність більшості сучасних людей, які називають  себе християнами, є доволі млявою і  невпевненою у собі; протягом останніх століть вона йде на спад. В той  час як мусульманська віра у сучасному  світі є активною, динамічною, наступальною. Тож, щоб виграти парі, переходимо усі в мусульманство!

Проти аргументу-парі Паскаля  можна висунути й іншу, моральну аргументацію. Адже вихідне припущення, на якому воно ґрунтується (вічне  життя отримають тільки віруючі), суперечить ідеї Бога як досконалої, справедливої, всеблагої істоти.

Уявімо собі суддю, який, виносячи присуд, приймає до уваги  не те, що вчинив підсудний і не його особисті якості, а відношення підсудного до судді: “Ось цей підсудний вбив людину, але він поважає мене, тому я його виправдаю. А ось цей  не вчинив нічого поганого, але мене не поважає, тому його треба присудити  до повішення.” Очевидно, цей суддя  несправедливий. Справедливий суддя  повинен приймати до уваги виключно вчинки та/або особисті якості підсудного, і його вирок не повинен анітрохи залежати від ставлення підсудного до нього самого.

Якщо якась вища, могутня  істота після земної смерті судить людину і призначає їй вирок –  вічне життя або смерть, виходячи з того, чи ця людина вірила в неї  і вшановувала її як Бога, то таку істоту не можна визнати справедливою і доброю. Її не можна визнати  гідною вшанування. Поклоніння і підкорення такій істоті буде аморальним. Чи не виходить, що люди, які вірять у те, що присуд Бога залежить від віри у  нього, насправді вшановують не доброго  справедливого Бога, а злого несправедливого  демона?

Отже, з моральної точки  зору проти аргументу-парі Паскаля  можна заперечити:

Якщо Бог як абсолютно  досконала, справедлива, всеблага істота (або просто як істота, гідна вшанування) існує, то його присуд не може залежати від віри/невіри в нього.

А отже, яку б ставку ми не зробили у запропонованому  парі, ми нічого ані виграємо, ані  програємо.

 

******

Цікаву варіацію на мотив  аргументу-парі Паскаля пропонує американський  психолог Чарльз Тарт, вказуючи на психологічні переваги “ставки” на існування посмертного  життя:

“Думка про те, що після  смерті станеться щось цікаве, робить це життя більш цікавим і послаблює  мій страх смерті. Але якщо я  помиляюся і смерть насправді  є кінцем свідомості, я ніколи не зазнаю неприємності знання того, що я  помилявся.”²

5. Філософська  антропологія і концепція релігійного  відчуження Людвіга Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був  матеріалістом, хоча йому й не подобалася ця назва, оскільки вона була сильно дискредитована. Він наголошував, що в центрі уваги  філософії повинна бути людина як тілесно-чуттєва істота. Тому його вчення належить до філософської антропології³.

Фейєрбах був учнем  Геґеля, хоча й дуже несхожим – як за стилем, так і за головними  поглядами – на свого вчителя. Він, мабуть, міг би сказати про  себе те ж саме, що пізніше говорили Маркс і Енґельс, – що він “поставив  діалектику Геґеля з голови на ноги”.

Фейєрбах гостро переживав  духовний вакуум, який утворився внаслідок  секуляризації (звільнення від впливу релігії) європейського суспільства. Він був переконаний, що християнство відживає свій вік:

“Християнство відкинуто  – відкинуто в духові і в  серці, в науці й житті, в мистецтві  та індустрії, відкинуто остаточно, безнадійно і незворотно”.

Але який світогляд має  зайняти його місце?

Спочатку Фейєрбах вбачав відповідь на духовні потреби  сучасності в філософському вченні Геґеля, що замінювало Бога на Абсолютний Дух (він же Абсолютний Розум), який формує і розвиває сам себе в логіці, природі й людській історії. Проте  незабаром він критично переоцінив вчення Геґеля і запропонував своє власне.

В філософії Геґеля є поняття “відчуження”: Абсолютний Дух спочатку розвивається у сфері  чистої логіки, а потім “відчужує” себе у природу – створює з  самого себе природу, матеріальний світ як своє “інобуття”, “своє інше”, а ще пізніше – повертається до самого себе через самоусвідомлення в людині (в історичному процесі).

Фейєрбах “перевернув” цю концепцію  відчуження: він побачив в релігії, а також в раціоналістично-ідеалістичній (зокрема, геґелівській) філософії відчуження людини від власної родової сутності. В релігії людина переносить свої найкращі якості на вимишлену істоту – Бога. Раціоналістично-ідеалістична філософія замість розуму людини говорить про якийсь “розум у собі, ...абсолютний, безіменний, невідомо кому належний”.

У своїй головній праці, “Сутність  християнства”, Фейєрбах яскраво і  різнобічно розкриває ідею про те, що сутністю християнства є родова сутність людини, перенесена на уявну  істоту – Бога. Фейєрбах показує, як в релігійних уявленнях про Бога відтворюються і трансформуються  найважливіші людські потреби, схильності, почуття, якості, обставини людського  життя. Таке перенесення, “відчуження”, з одного боку, робить релігію вираженням того найкращого, що є в людині –  розуму, волі, любові; з іншого –  спотворює ці людські якості.

Найяскравішим прикладом може служити  ідея любові у християнстві.

З одного боку, християнство, як ніяка  інша релігія, підносить ідею любові, звеличує любов як найвище, найбільш священне, божественне в людині.

Але, з іншого боку, ідея любові спотворюється  у християнстві тим, що втрачає свою сутнісну властивість загальності, універсальності і  стає “партійною”, виключною, особливою – такою, що застосовується лише до “своїх”, християн, і виключає усіх інших: