Философия как наука: антична філософія

…Отже, якщо ми здобули це знання до народження і з ним прийшли на світ, то, очевидно, ми знали й до народження, і зразу після народження не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не однієї тільки рівності, як однаковою мірою і пристрастю як такою, й доброго як такого, і справедливого, й священного; одним слово, як я вже зазначив, усього, що ми в своїх розмовах, і ставлячи питання, й відповідаючи на них, немов позначаємо печаткою буття як такого. Так що ми повинні були одержати звідкись знання це все ще до народження.

- Очевидно так.

- І якби ми одержали  знання, не забували його в  будь-якому випадку, то ми не  тільки приходили б із ним  на світ, а й зберігали б  його протягом усього життя. Бо  що таке «знати»? Здобути знання  і вже не втратити його. А  що таке забуття? Під ним розуміємо, Сіммію, втрату знання. Хіба не так?

- Так, без сумніву.

- Отож, якщо, народжуючись, ми  втрачаємо те, чим володіли до  народження, а потім за посередництвом  чуттів відновлюємо знання, яким  володіли раніше, то хіба те, що  ми називаємо пізнанням, не є  відновленням знання, як уже колись  нам належало? І, називаючи це  «пригадуванням», ми, очевидно, вжили  б правильної назви.

Платон. Федон.

- Тож коли філософ спілкується  з чимось божественним і впорядкованим, він, наскільки це можливе для  людини, сам стає впорядкованим  і божественним. А звести наклеп  можна на нього завжди.

- То правда.

- Однак, якби філософ, - сказав  я, - був змушений спробувати внести  до громадського й приватного  побуту людей, окремо до їх  звичаїв і характерів щось  із того, що, на його думку, є  вкрай необхідним, щоб удосконалюватись  не лише самому; як ти гадаєш, був би з нього непоганий  творець розсудливості, справедливості  і загалом громадської доброчесності?

- Навіть дуже непоганий, - сказав він.

- ………

- Тож вони все ще  гнівалися б, коли б ми й  далі наполягали, що поки рід  філософів не стане володарями  у державі, а державний устрій, який ми змалювали словами, набере  реальних обрисів, доти ні для  держави, ні для її громадян  не буде спокою від нещасть.

Платон. Держава. .

Арістотель

Так як природа двояка, вона є форма і матерія, то питання треба розглядати так само, як ми стали б вивчати кирпатість, що вона таке. Отже, подібні предмети не можна брати ні без матерії, ні з одного матеріального боку. Проте ускладнення може виникнути і відносно наступного: раз існують дві природи, з якою з двох повинен мати справу фізик, чи, може бути, з тим, що складається з них обох? Але якщо з тим, що складено з них обох, то і з кожної з них. Повинна пізнавати ту й іншу одна і та сама наука, чи різні? Хто зверне увагу на стародавніх, тому буде здаватися, що справа фізики – матерія: і Емпедокл, і Демокрит лише незначною мірою торкнулись форми і суті буття. Але якщо мистецтво наслідує природу, то до однієї і тої ж самої науки відноситься пізнання форми й матерії у визначених межах: наприклад, лікар має знати і здоровий стан, і жовч, і флегму з якими пов’язане здоров'я, так само й будівельнику і вигляд будинку, і матеріал – цеглу і дерево, те ж саме стосується й інших. Отже, справа фізики – пізнавати ту й іншу природу, крім того, тій же самій науці належить пізнавати “заради чого” і мету, а також те, що відбувається заради цього. Природа є мета і “заради чого”: там, де при безперервному русі є кінцева зупинка, вона є й мета, і “заради чого”.

Арістотель. Фізика.

Епікур

…Вір, що бог є істотою безсмертною й блаженною, бо таке загальне окреслення поняття про бога… Так, боги існують, бо знання про них – очевидність…

…Насолода є початок і кінець блаженного життя; його ми пізнали як найперше благо, споріднене нам, з нього починаємо всілякі воління й уникання і до нього повертаємось…

…Самодостатність ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задовольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве – досягається важко.

…Коли ми говоримо, що найсолодшою є кінцева мета, то ми розуміємо зовсім не насолоду розпусти і хтивості, як вважають ті, хто не знають, не поділяють або погано розуміють наше вчення, - ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від збентеження душі.

…Найвеличнішим із благ є розуміння, воно цінніше, ніж сама філософія, і від нього походить решта доброчесностей. Це воно вчить, що не можна жити солодко, коли не живеш розумно, добре і праведно і (не можна жити розумно, добре й праведно), коли не живеш солодко, адже всі доброчесності споріднені солодкому життю і солодке життя не відокремлюється від них. Хто, на твою думку, вище за людину, яка й про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю цілком вільна, котра збагнула кінцеву мету природи, зрозуміла, що найвище благо легко здійснюється і досягається, а вище зло або недовговічне, або неважке, яка сміється над долею, кимсь іменованою володаркою всього, і замість цього стверджує, що одне чиниться неминуче, інше - з нагоди, а щось залежить і від нас…

Епікур. Лист до Менекея.

.

Сенека Луцій Антей

Сенека вітає Луцилія!

Я знаю, Луцилій, для тебе є очевидним, що, не вивчаючи мудрості, не можна жити не тільки щасливо, але й стерпне, бо щасливим робить життя досконала мудрість, а стерпним її початки. Але й очевидне потребує того, щоб його глибше засвоїли і закріпили постійним розмірковуванням. Складніше зберегти чесні наміри, аніж узяти намір їх набути. Треба бути наполегливим ї множити сили старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі справи. Проте вже не маю потреби зміцнювати тебе довгими повчаннями; адже я знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти мені пишеш: у ньому немає ані удавання. Ані прикрас. І все ж скажу тобі те, що відчуваю: я на тебе сподіваюсь, але в тобі не є впевненим. І від тебе прагне того ж: адже і в тебе немає причин так швидко і легко повірити у себе. Розберись у собі, з усіх боків поглянь на себе і перевір, і перш за все – у чому ти досягнув успіхів: у філософії чи у житті?(3) Філософія не лицедійство, придатне тільки для показу натовпу; філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона – не для того, щоб приємно провести день і без нудьги вбити час. Ні, вона виковує і гартує душу, підкорює життя порядку, керує вчинками, вказує, що треба робити, а від чого краще втриматися, стоїть біля керма й спрямовує серед пучин шлях тих, кого гонять хвилі. Без неї немає в житті мужності і впевненості: адже кожну годину відбувається стільки, що потребуємо ради, якої можна запитати тільки у неї.

Хтось скаже: ”Яка мені користь із філософії, якщо є рок? Що в ній корисного, якщо править божество? Яка в ній користь, якщо панує випадок? Адже неминуче не можна змінити, а проти невідомого не знайти засобів. Мої задуми або випереджені божеством, яке вирішило за мене. Що мені робити, або фортуна не дозволить їм здійснитись”-/5/ Хай одне з цих тверджень і є вірним, Луцилію, хай усі вони вірні – треба бути філософом. Чи зв’язує нас непорушним законом фатум чи божество встановило все в світі за своїм свавіллям. Чи випадок без усякого порядку жбурляє й мече, як кості, людські справи – нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні. вона навчить слідувати велінням божества і зносити мінливі випадки.

Сенека. Моральні листи до Луцилія.

Марк Аврелій

ІІ, 17. Час людського життя – мить, її сутність – вічне спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілу, схоже на потік, а що належить душі – на сновидіння і дим. Життя – боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава – забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії.

ІІІ, 16. Тіло, душа, дух. Тілу властиві почуття, душі – прагнення, духу – основоположення.

ІV, 4. Якщо духовний початок у нас спільний, то спільним буде й розум, за допомогою якого ми є істотами розумними. Коли ж так, то й розум, який велить, що робити і чого не робити, теж буде спільним; якщо так, то й закон спільний; якщо так, то ми громадяни. Отже, ми належимо якомусь державному устрою, а світ подібний до Града.

IV, 48. Слід сприймати все людське як скороминуще і короткочасне: те, що було вчора ще в зародку, завтра є вже мумією або прахом. Отже, проживи цей період часу в злагоді з природою, а потім піди з життя так само легко, як падає зріла олива: славословлячи природу, що її породила, і з вдячністю до дерева, що її виростило.

ІХ, 9. Усе, причетне будь-чому загальному, тяжіє до єдинородного з ним.

Усе земне тяжіє до землі, все вологе зливається воєдино, так само як і повітряне, отож потрібні перешкоди й зусилля, щоб роз’єднати їх… і тому все причетне до загальної розумної природи однаково прагне до собі спорідненого або навіть більшою мірою. Адже оскільки воно досконаліше, порівняно з іншим, у ньому сильніша схильність до зближення з собі подібним і злиття з ним докупи. Навіть у нерозумних істот можна знайти вулики, стада, вигодовування потомства, деяку подобу любові. Це пояснюється тим, що у них є душі, схильність до спільного життя у відносно досконалих істот виявляється більшою мірою, аніж у рослин, каміння чи дерев. У розумних же істот існують держави, співдружності, домогосподарства, збори, а на війні – союзи і перемир’я. У істот ще більш досконалих єднання здійснюється навіть всупереч простору, що їх роз’єднує, таке, наприклад, єднання зірок. Отже, певний ступінь досконалості може породити згоду навіть поміж віддаленими істотами. Поглянь же тепер на те, що діється. Тільки розумні істоти й забувають тепер про тяжіння та прихильність одна до одної, тільки серед них не позначається злиття воєдино. Але як люди не намагаються уникнути єднання, все ж їм не вдається уникнути його, оскільки природа сильніша від них. Візьми це до уваги і ти переконаєшся в правдивості моїх слів. Тому легше знайти дещо земне, яке не стикується ні з чим земним, аніж людину, що не спілкується з іншою людиною.

Марк Аврелій. Наодинці із собою. Роздуми.

Скептицизм

(86)…Оскільки у живих  істот потяг у надлишку з’являється  слідом за тим, чим вони користуються, для того щоб досягти належного  їм, то потяг керується тим, що  відповідає природі. Але оскільки  розум даний розумним для більш  досконалого керівництва, то жити  відповідно до розуму насправді  означає для них жити у згоді  з природою. Саме розум стає  творцем ваблення. (87) Ось чому  Зенон у книзі про природу  людини першим говорить, що [вища] ціль – це жити у згоді  з природою, а це значить жити  добродійно: адже саме до чесноти  веде нас природа. Схоже [висловлюються] Клеанф у книзі про задоволення, Посідоній, Гекатон у книгах про цілі. Хрісіпп же в першій книзі про цілі говорить, що жити добродійно – це те ж саме, що жити, виходячи із знання, яке отримується внаслідок досвіду, того що відбувається в природі, оскільки наша природа є частиною загальної природи. (88) Тому [вища] мета – жити у згоді з природою – у згоді зі своєю природою і загальною природою, нічого не роблячи такого, що забороняється загальним законом, а саме правильним розумом, що проникає всюди; він же притаманний і Зевсу, улаштовувачу та управителю всього сущого. Сама чеснота щасливої людини і повнота життя бувають тоді, коли всі вчинки здійснюються у згоді кожної людини з волею того, хто керує всім. Діоген ясно говорить, що [вища] ціль полягає в тому, щоб проявляти розсудливість при виборі того, що відповідає природі; (89) за Архедемом, це означає жити, виконуючи всі обов’язки. Під природою, у згоді з якою треба жити, Хрісіпп розуміє і загальну природу, й особливо природу людську. Клеанф же вважає, що наслідувати треба лише загальну природу, а не одиничну.                                                              Діоген Лаертський. Етика

Джерела

 

http://sophia.nau.edu.ua

http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi2.html

http://uk.wikipedia.org

http://readbookz.com/book/179/6154.html