Григорій Сковорода – філософ зі світовим ім’ям

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Г. Сковорода збагатив пісенний жанр філософської, громадянської, сатиричної тематики. Він висміював кріпосницький лад, панські примхи, недоладні закони і безглузді порядки, жадібність, дурість, лінощі. Серед творів поета було чимало пісень, слова і музика яких належали йому ж. Пісні Г. Сковороди, особливо сатиричні, швидко розповсюджувалися по Україні, виконувалися кобзарями й лірниками, переспівувалися по містах і селах як народні. Найвідомішими з них є цикл “Сад божественних пісень” і особливо – кант “Всякому городу – нрав і права”. Кант (лат. – пісня) – старовинна 3-голосна куплетна пісня для виконання ансамблем або хором без супроводу. У ній автор викриває потворність прислужництва, висміюється жадібність, пристрасть до наживи та інші вади людини і суспільства. Мелодія пісні наспівна, з розмовними інтонаціями і чіткими ритмічними фразами:

Всякому городу – нрав і права!

Всяка іміє свій ум голова!

Всякого прихоти водють за ніс,

Всякого к наживі манить свій біс!

Григорій брав участь у конкурсі по відбору співаків до придворної капели і успішно витримавши конкурс напередодні 1743 р. приїжджає разом з іншими майбутніми співаками до столиці, де його чекала виснажлива праця в капелі : кількагодинні репетиції давали змогу досягти вершин співу кращих колективів Європи. Влітку 1744 р. цариця здійснює поїздку до Києва. Серед співаків придворної капели, яка супроводжувала царицю до Києва Г. Сковороди не було, він приїхав до Києва в той час, коли цариця збиралася повертатися назад. Григорій Сковорода залишився в Києві.

 

 

 

 

ВИСНОВКИ.

У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи і ніде не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

Український любомудр, поет-мислитель Григорій Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу "живи за природою". Цю тезу мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за "сродністю", яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже "сродна" праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозвязків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

Г.Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як

частину природи, а як особливий маленький світик – мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Г.Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства.

Мета людини – не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно "сродності".

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів "Пізнай самого себе" став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури.

1. Багалій Д. Український мандрований філософ – Григорій Сковорода. Київ. АТ “Обереги”, 1993.

2. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. / І.В. Бойченко. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 723 с.

3. Григорій Сковорода [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-553E4009757C9/list-BD57D40B26

4. Костенко О.О. В саду божественних пісень Сковороди / О.О. Костенко. - Х.: Основа, 1994. – 256 с.

5. Поліщук Ф. Григорій Сковорода. Життя і творчість. / Ф. Поліщук. – К.: Дніпро, 1978. – 261-262 с.