Людина як природне,соціалне і духовне явище

У ході історичного становлення  відносна роль соціальних чинників безперервно  зростала в міру їх формування в  процесі становлення людини, а  роль біологічних факторів поступово  знижувалася.

Соціальне виникає з біологічного, біологічне передує соціальному, створює  для нього історичні природні передумови. Соціальне буття не заперечує  біологічне. Навпаки, біологічне в людському  розвитку під впливом соціального  змінюється, трансформується на вищий  рівень розвитку, завдяки чому і  існує взаємозв’язок, взаємообумовленість  і єдність біологічного та соціального. Природно-біологічний бік існування  людини опосередковується й «олюднюється»  соціокультурними чинниками. За будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного  проходження певного періоду  соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Тобто людина підпорядкована як законам живої  природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але  її немає і без особливого роду природних якостей. Біологічне і  соціальне в людині нерозривно пов'язані.

Праця постає як засіб перетворення людиною природи. Людина впливає  на природу та використовує її з  метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення  своїх потреб. Вона має предметний і духовний характер. Її результат - матеріальні предмети і у цих  предметах людина втілює своє розуміння  світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття.

Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. Використовуючи знаряддя праці, які виготовлені  знаряддями праці людина розриває залежність людських (біологічних) властивостей від  наявної ситуації, вона отримує можливість діяти вибірково, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. З часом  коло і розмаїття цих предметів  дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, "надприродний" світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною. Вона може побудувати і житло, і греблю. Людина модулює майбутній результат  творення в мозку, а потім завдяки  праці переносить його в реальність. Вона ставить собі цілі, змінює їх згідно зі своїми новими уявленнями, домагається  втілення їх у життя. Цілеспрямованість  притаманна лише людині. Саме в процесі  праці людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього  середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього  світу.

В результаті її трудової діяльності і соціальних форм життя, взаємної підтримки  для людини втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору і набувають основного  значення соціальні закономірності, розвиток і наступність у сфері  матеріальної і духовної культури, тобто того людського світу, який творимо ми самі.

Над біологічною спадковістю  надбудовується і стає специфічною, визначальною для людини культурна  наступність, яка здійснюється через  передачу від покоління до покоління  створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання. Вже з моменту свого народження людина не залишається наодинці із самим собою, у чотирьох стінах свого  індивідуального кругозору, вона стає невід’ємною частиною соціального  середовища, долучається до всіх звершень минулого і сьогодення, до думок  і почуттів всього людства. Кожне  нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід. Це свідчить, що соціальність має  історичний характер.

Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й  хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними  інститутами і організаціями, з  суспільством загалом. Все це дає  змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Соціалізація є найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Найвищими  принципами життя людини і суспільства  стають зростання, оновлення, розвиток.

Праця i надалі розвиватиме  людину, дасть можливість нагромадити  знання, сформувати найтонші технології, дозволить оволодіти силами природи, але лише за однієї умови: працю треба  спрямувати на саму людину. Але можливості лише праці, самої праці в людинотворчому процесі якісно вичерпались. Праця  не можлива в одиночному прояві, і з самого початку виступає як колективна, соціальна. У процесі  освоєння природи і соціальної історії  з метою організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин у  людей виникає потреба у визначенні суспільної свідомості (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), у формуванні духовних потреб людей.

Процес духовного виробництва  як процес формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя  — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких  явищ культури, як виховання, освіта стають основою самоорганізації і самозбереження суспільства.

Духовність і моральність  виникли як результат реалізації потреби розвитку людства. Їх значення як норм і критеріїв оцінки та регулятора людей дедалі більше зростали у подальшому розвитку людини. Моральність та духовність не випливають з праці, не є її наслідком. В цьому відношенні ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній  системі. Мораль виникає там, тоді i настільки, де, людство включає механізми  самообмеження для регуляції  стосунків на новій основі, які  потрібні для подальшого розвитку. Перші моральні норми в діяльності кожного окремого індивіда підтримуються  зовнішнім соціальним примусом. Але  поступово нові норми стосунків  стають традицією, стереотипом поведінки. Новосформований стереотип, нова традиція стають законом функціонування, i з  власної ініціативи окремий індивід  добровільно цей закон не порушить. Моральні заборони стали базою подальшого розвитку духовності людини.

Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі  цінностей, норм, ідеалів Принципи і  норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими  певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин.

У сучасних умовах духовного  розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які  суттєвим чином активізують процеси  моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому.

У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Єдність біологічного і  соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці три  форми буття лише в єдності  можуть розкрити її сутність. Розуміння  людини як біосоціальної істоти з  неминучістю потребує визнання певного  рівня цінності людини, але підставою  такої цінності не є наявність  біологічних ознак і не є можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовність, яка  є специфічною ознакою людини і властивою лише людині формою буття.

 

 

 

4. Визначення людини в сучасній філософії

За сучасними науковими  поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначенні.

Сучасна наука при визначенні природи, сутності людини вимагає виходити з наступних посилок: по-перше, визнати, що стійка природа людини як даність  існує, по-друге, вона характеризується як мінливістю, так і сталістю, по-третє, вона проявляє себе через поведінку, дії людини в соціокультурних  феноменах, створених людиною, по-четверте, вона виявляється у певних стійких, типових характеристиках, по-п'яте, вона являє собою єдність біологічного і соціального, фізіологічного і  духовного.

Розвиток зазначених ідей в даний час здійснюється за допомогою  подолання двох основних крайнощів  у трактуванні сутності людини: перша  полягає в тому, що сутність людини бачиться в індивідуальності, неповторності, специфічності кожної конкретної людини, друга - в тому, що людина розуміється  або як частина природи, або як частина суспільства, чи як і частина  природи, й частина суспільства (у  першому випадку сутнісне в людині витягується з внутрішньої її природи, у другому - з зовнішнього, навколишнього її світу).

Зараз виникає системна теорія людини, яка синтезує всі переваги попередніх теорій і розвиває їх далі. У ній людина розуміється як складноорганізована  істота, в якій є всі провідні якості. Вона вважає, що основними, сутнісними якостями людини є:

природність (вона показує  зв'язок людини з навколишнім світом, наявність у нього цілісної системи  біологічних якостей, зближують  його з будь-яким живою істотою);

соціальність (вона означає  зв'язок людини з навколишнім суспільним середовищем, наявність у нього  цілісної системи соціальних якостей, що відрізняють його від будь-якого  іншого живої істоти),

духовність (вона означає  зв'язок людини з духовною культурою  суспільства, наявність у нього  цілісної системи духовних якостей, що додають йому неповторності, індивідуальність, унікальність).

Всі ці якості дозволяють характеризувати  людину як істоту:

високорозвинуту (вона є  вищою стадією розвитку живих  організмів (матерії) на землі);

діяльну (вона здійснює доцільну життєдіяльність по перетворенню навколишнього  світу);

громадську (вона формує відносини  з іншими людьми, будучи їх продуктом);

свідому (вона володіє мисленням, понятійною промовою, самосвідомістю);

колективну (вона може з'явиться  тільки в колективі і реалізує зв'язок через нього);

складноорганізовану (вона є складною самоорганізованою і  самоврядною системою різних якостей, здібностей і потреб, обумовлених  як природою, так і соціальним середовищем);

духовну (вона має здатність  цілеспрямовано усвідомлювати сутність світу, своє місце і роль в цьому  світі, здатна до самопізнання і самореалізації).

Сьогодні людина розуміється  як тотальна цілісність, в якій біологічне і соціальне, тілесне і духовне, типове й неповторне, взаємопов'язані  і взаємообумовлені.

 

Висновок

У дослідженні ми підійшли до суті людини за трьома різними вимірами: біологічним, соціальним, духовним. Проаналізувавши  характер взаємозв'язку і взаємодії  природного, соціального і духовного  в людському існуванні, можна  зробити висновок, що людина являє  собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня, включає в себе усю множину  взаємопов’язаних характеристик і  елементів.

Вона є поєднанням природного і соціального, спадкового і прижиттєвого придбаного, фізичного і духовного, але і володіє особливою свідомою, активно-діяльною, нормативно-програмованою  поведінкою, тобто культурою.

Як живий організм вона включена у природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним  закономірностям, як особистість вона звернена до соціального світу (суспільства) і підпорядковується суспільним закономірностям.

Включеність людини в два  світи обумовлює формування у  нього комплексу як біологічних (природних), так і соціальних (громадських) якостей, потреб і здібностей. У процесі  становлення і розвитку людина набула психологічних (характер, темперамент, психічні властивості) і соціально-психологічних (колективізм, індивідуалізм, егоїзм, альтруїзм, конформізм) якостей. Вони забезпечують оптимальність взаємовідносин людини з природою, навколишнім світом, а також з іншими людьми (групами  людей).

Людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і  варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності. Життя людини обумовлюється  єдиною системою природних та соціальних умов, де природні фактори становлять природну, необхідну основу його життєдіяльності, а соціальні чинники виступають активною, рушійною силою у розвитку людини.

Саме освоєння соціальних, історично сформованих форм діяльності є головною умовою особистісного, індивідуального  розвитку людини.

Список використаної літератури

Філософія: Підручник / Бичко  І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. - 408 с ...

Філософія. Підручник / За загальною  редакцією Горлача М. І., Кременя  В.Г., Рибалка В. К. — Харків: Консум, 2000. — 672 с Причепій Є.М. та інші. Філософія. - К., 2001.

Філософія // За ред. Петрушенка В.Л. - К.-Львів.,-2001.

Андрущенко В.П., Михальченко  М.І. Сучасна соціальна філософія. - К. Генеза, 1996,-368с.

Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін. За ред. І.Ф. надольного - К.: Вікар. 1997 - 584с.

Філософія: короткий виклад. Щерба СП., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. — Навч. посібник. — К.: «Кондор». -2003.-352 с.