Моє бачення освіти в Україні

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

Інститут корекційної педагогіки та психології

Кафедра психокорекційної педагогіки

 

 

 

 

 

 

 

 

Есе на тему:  «Моє бачення освіти в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка групи 5мк

Пархоменко Юлія Анатоліївна

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2013

 

Освіта – це те, що залишиться, коли все визубрене  забуто.

Данило Олександрович  Гранін

 

Розвиток системи освіти не стоїть на місці. З кожним роком  все більше і більше відбувається змін,  пов’язаних з реформуванням  освіти як за кордоном, так і в  Україні. Наша держава прагне приєднатися  до ЄС і тому освітні стандарти  теж повинні відповідати європейським. Саме тому освітній процес України досить складний і перебуває у вирі постійних змін і нововведень, що справляє значний вплив на якість навчання студентів, оскільки будь-які зміни – це стрес, то освітні реформації відображаються на психічному здоров’ї юнаків.

Навіть за бажання покращити  освіту України до європейських стандартів не потрібно забувати про те що студенти у Європі та Україні різні і  наші студенти не зовсім підготовлені до європейської системи освіти (самостійний  вибір предметів, розуміння що освіта потрібна перш за все самому студенту), проте потрібно покращувати в  Україні освіту відповідно до європейського  рівня (щоб дані знання в наших  навчальних закладах були такого ж  високого рівня як і у будь-якому  європейському навчальному закладі).

          Хоча Українська освіта і наука розвивається, та відбувається це досить стрімко та неорганізовано - хаотично. Саме через це створюється низка проблем, що заважають нашій державі наблизитись до Європи. Особливо це стосується проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

• надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.
• плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра.
• загрозлива тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.
• збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.
• нехтування передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки
• зростання чисельності технікумів і коледжів в державі. Їх у чотири рази більше, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.
• погана організація системи підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

       Також гострим є питання хабарництва в українській освіті. Окрім цього на даний момент існує досить розгалужена ланка купівлі - продажу курсових, дипломних та магістерських робіт, що сприяє появі «кваліфікованих фахівців», які після закінчення університетів не лише не володіють необхідними знаннями, вміннями та  навичками, але й не знають як розшифровуються абревіатури, пов’язані зі сферою їх діяльності.

  Що ж стосується безпосередньо навчання в НПУ імені М. П. Драгоманова, то тут можна  виділити ряд таких проблем (можливо вони існують і в інших закладах):

1. Недостатня поінформованість студентів щодо специфіки обраної спеціальності і, як наслідок, після закінчення університету багато з них йдуть здобувати другу вищу освіту, або ж працюють не по спеціальності;
2. Досить великий рівень інформаційно-практичного навантаження, що призводить до фізичного та емоційного виснаження, стресів і, як наслідок, небажання відвідувати університет та навчитися взагалі;
3. Нестача необхідних книжок в бібліотеці – тому більшість з них доводиться купувати;
4. Складність в розумінні як викладачами, так і студентами стобальної системи оцінювання, як наслідок – конфлікти між вищевказаними;
5. Розірваність теорії та практики. Все більше уваги приділяється теоретичній підготовці студентів, тому прийшовши працювати, молоді спеціалісти заново вчаться.
6. Відсутність однієї великої перерви, яка б дозволила відновити  сили, відвідати бібліотеку та нормально похарчуватися
7. Досить велика кількість дисциплін. Крім того з предметів, з яких складаються заліки, викладачі вимагають набагато більше, ніж з предметів, з яких складаються екзамени.

 Отже, система освіти в Україні потребує вдосконалення. І подолання існуючих проблем лежить на плечах студентів, адже саме вони колись стануть політиками, економістами, юристами та науковцями, і можливо, зможуть внести свій вклад в розвиток української освіти, тим самим забезпечивши комфорт своїм дітям та онукам, аби ті не стикались із подібними труднощами, адже прийде новий час, нові покоління і нові перепони, а все старе повинно відійти в минуле і залишитися на сторінках книжок. Тож треба сподіватись у краще і бути готовим до гіршого, лише тоді життя стане набагато легшим і проблеми, пов’язані із здобуттям освіти будуть не так помітні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

Інститут корекційної педагогіки та психології

Кафедра психокорекційної педагогіки

 

 

 

 

 

 

 

 

Есе на тему:  «Діти  – основа національної ідеї»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка групи 5мк

Пархоменко Юлія Анатоліївна

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2013

             Національна ідея – це те, у що вірять особи, які належать  до певної нації, це певний сенс існування того чи іншого народу, держави. Це те, заради чого люди готові жертвувати. Приносити в жертву не обов’язково життя, а частіше всього час, гроші, вкладені зусилля.  Національна ідея може бути  прийнята  керівництвом держави і, через державні інструменти впливу та  спеціальні установи й програми, запроваджена в суспільство, або ж суспільство саме скооперується навколо якоїсь ідеї, і  ця Ідея прийметься керівництвом держави, як основа, та буде підтримана всіма відповідними структурами. 

              Особливо гострим  було питання національної ідеї в період Великої Вітчизняної війни. Оскільки німці були переконані, що йдуть воювати за національну ідею – за краще життя для себе та їх дітей. Їх переконали в тому, що винищення інших народів принесе щастя їх нації. І навіть тепер в наш час національні ідеї є двигунами багатьох  країн світу.

         Що ж стосується України, то перший заповіт української ідеї виконано двома юридичними діями 1991 року: голосуванням Верховної Ради за Акт проголошення незалежності України 24 серпня і голосуванням всього народу за цей документ на референдумі 1 грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомлена леґітимність нашої державності, її демократична правова основа. Такого в нашій історії не було. Вперше не повстання, не зброя, не якась партія, що узурпує собі владу, а мирний волевияв усього народу здобуває національну державність.

              Пройшло 22 роки незалежності і що? На маяк Європейського Союзу ідемо, немов корабель жебраків і піратів. Не вміємо або -  що гірше -  не хочемо працювати з Європою як національна команда. Відсутність при кермі держави національної ідеї робить нас в очах Європи голодними птахами, котрі з'являються в небі, як тільки з багатого корабля кидають у море недоїдки.

        А що ж наші діти? Величезна кількість молодого покоління тиняється без толку, вони ніде не вчаться, не працюють, а, найстрашніше те, що їх все влаштовує. Байдужість та холодносердість охопила український народ, особливо молодь, яка стала безвідповідальною за себе, своє здоров’я,  життя та долю інших. Ми позачинялись в своїх теплих домівках і нам все одно як живуть наші родичі та сусіди. А як ми радіємо чужому горю! Зараз кожен за себе. Кажемо, що людина людині вовк, однак не враховуємо того факту, що у вовчій зграї один за всіх і всі за  одного – нам би повчитись у них.

       То чому ж все так? Бо такий наш менталітет. Це ми – українці. Як ми ставимось до наших дітей та до близьких, таку ж поведінку ми спостерігатимемо по відношенню до себе і у своїх дітей. В цьому випадку спрацьовує прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш». Саме тому основою національної ідеї повинні бути діти, оскільки вони є майбутнім нашої держави, від них залежить добробут та процвітання країни. А що буде, коли нове покоління – це покоління бездушних, самовпевнених, бездарних ледарів. Що вони зможуть дати Україні? Який слід залишать після себе? Тому завданням батьків та навчальних закладів є виховання духовно багатої та всебічно розвиненої особистості, а завданням держави – забезпечення належних умов розвитку майбутніх громадян.

          Гаслами національної ідеї повинні стати наступні:

• «Україна без бідності, алкоголізму та наркоманії!»
• «Якісна освіта – візитівка української держави!»
• «Щаслива дитина – щаслива країна!»

            Тож давайте подбаємо про майбутнє наших дітей, виховуючи в них такі риси як вдячність, працьовитість, наполегливість, стриманість, повагу до себе та оточуючих, порядність, скромність, пунктуальність,  віру в свої сили, розуміння, тактовність, милосердя та відповідальність. Адже головне – це об’єднання  сил сім’ї, навального закладу та держави загалом. Лише за такої умови можна досягти поставленої мети – виховати гідну особистість, що працюватиме на благо своєї країни.

          На сучасному етапі розвитку українського суспільства вже відчутні певні позитивні зміни  в плані фінансової допомоги з боку держави. Так допомога при народженні першої дитини з 1 грудня 2013 року — 30960 гривні, з яких 10320 буде виплачуватись одноразово, а решта рівними частинами протягом 24 місяців. Розмір при народженні другої дитини (при незмінності у законі про бюджет розмірів затверджених прожиткових мінімумів) буде складати  61920 гривень, з яких 10320 буде виплачуватись одноразово, а решта рівними частинами протягом 48 місяців.

            Розмір при народженні третьої і кожної наступної дитини складатиме 123840 гривні, з яких 10320 буде виплачуватись одноразово, а решта рівними частинами протягом 72 місяців.

Отже, тепер вся відповідальність за долю своєї дитини лежить на плечах батьків. Вони повинні стежити за тим з ким вона спілкується, які  місця та заходи відвідує і дбати  про її належний фізичний, інтелектуальний  та культурний розвиток.

            Отже, основою національної ідеї України повинні бути діти, адже це – наше майбутнє, наша опора та підтримка. Тож давайте прикладемо зусилля для того, аби, приїхавши за кордон і почавши спілкуватись з іноземцями, останні сказали: «Одразу видно – Ви з України!». Можливо ця фраза і зараз звучить при зустрічі з громадянами нашої держави, але дещо в іншому розумінні. Тож давайте зробимо так, аби ми, почувши дане висловлювання відчували безмежну гордість за нашу країну та невимовну радість за те, живемо в найкращій державі світу, назва якій – Україна.

 

 

 

 

 

 

 

 

Перші школи у  світовій цивілізації

Найдавніші в історії людської цивілізації школи з'явилися за 7 тис. років до н. е. на території сучасної Мексики. Вони отримали назву піктографічних. У той час там проживали племена інків та майя. Дещо пізніше перші школи з'являються у країнах Сходу: Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаю, Шумерії.

Приблизно у IV тисячолітті до н. е. утворюється рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. У ній започатковують свою роботу два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма, де вивчали читання, письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ.) Вони відкривалися при храмах і називалися ратессеит. Термін навчання сягав 10 років, оскільки тривалого часу потребувало оволодіння чаклунством, магією, народною медициною. Другий тип – це школи писців (школи ієратичного письма). У них готували майбутніх державних чиновників Єгипту, тому навчання тут було більш світським.

Школи у Шумерії (рабовласницька держава на території між річками Тигр і Євфрат) з'явилися у середині III тисячоліття до н. е. Вони готували писарів (система письма нараховувала до 600 знаків). Шумери писали на мокрих глиняних табличках, тому учнів називали "синами будинку глиняних табличок", а вчителя "батьком" цього будинку. У цих школах, окрім письма, вивчали математику, географію, ботаніку, зоологію, граматику, літературу. Навчання було тривалим і платним, тому навчалися лише діти знаті.

У Китаї писемність виникла в II тис. до н. е. Перші школи з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). Вони називалися Сян, Сюй, Сюс. Недарма на вітчизняних теренах побутує термін "китайська грамота". Виявляється, що 10 років учні витрачали на те, щоб лише навчитися читати й писати, оскільки для цього потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків. Окрім цього, в школах вивчали етикет, лічбу, музику, стрільбу з лука, керування колісницею". Загалом навчалися в школах 15 років. Для підготовки чиновників відкривалися спеціалізовані навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. Власну приватну школу близько 551-479 р. до н. е. відкрив у Китаї відомий філософ Конфуцій. Свою філософську мудрість він передав більш як 3 тисячам своїх учнів.

В Індії у III тис. до н. е. виховання мало кастовий характер. Навчання було доступним лише для вихідців двох вищих станів брахманів (служителів Бога) і кшатріїв (шляхетської і військової каст). У школі брахманів готували священнослужителів, які все життя вивчали священні книги -Веди. У школі кшатріїв опановували математику, музику, поетику, етику, танці, гімнастичні вправи, їзду верхи, володіння зброєю.