Німецька класична філософія

Німецька  класична філософія була останньою  формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку

новоєвропейської  філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:

· німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки

новоєвропейської філософії  загалом;

· мало того, вона ввібрала в  себе важливі досягнення усієї попередньої  європейської

філософії, починаючи з  античної;

· вона піднесла на новий  рівень формулювання та вирішення основних проблем

попередньої філософії (тобто  по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове

трактування).

Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:

- принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить

людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки  увійшло в контекст

нашої діяльності.

- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування,

достовірності та виправдання  лише в системі знань.

- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується

єдиним результатом –  розвитком.

- принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що

кожен крок у процесах буття  входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і

збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від

неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково –  до усвідомленого

повніше та ін.

2.Іммануїл Кант  — творець німецької класичної  філософії.

Основні ідеї І. Канта

Початок німецької  класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724

—1804).У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди:

Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити"походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань,до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?".

Антропологічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"

У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші  ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант"перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції.

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням

реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є  діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона

активніша, тим розгалуженіші  будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання.

“Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта),виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. І.Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І.Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не втому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоби через це вже отримати знання. Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні"— перед досвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні

оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими  розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

За Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід — це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду — предметний зміст нашого пізнання,

побудований категоріями  розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту — розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій.

Філософія,ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань  філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї.

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними  були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає спрямування історії до справедливого, розумного організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем

філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та

обгрунтування.

3. Філософські  ідеї Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґа

Ідеї І. Канта із захопленням  сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше

підсилив ідею активності людини у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я. За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово - часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — об'єм. Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода.

Фрідріх Вільгельм  Йозеф Шеллінґ

(1775—1854), поділяючи думки  Канта й Фіхте, по-своєму змінив  в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення,бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі.

Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та

об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).

4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

Георг Вільгельм  Фрідріх Геґель (1770—1831). До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності.

У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії

прусського  уряду. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідея – це єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:

• принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути

зведеним до нього);

• принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);
• принцип розвитку.

 

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух — це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне неіснує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя — єдність та взаємовідштовхування (боротьба)протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей)постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також