Поняття соціальної структури суспільства

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни

Філософські проблем  державного управління

 «Поняття  соціальної структури суспільства»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Соціологію завжди цікавило суспільство  як складне утворення, яке має  певну будову. Суспільство представляє  собою складне утворення, яке має свою структуру, з точки зору предмету соціології цю структуру прийнято розглядати як соціальну.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм  характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з’являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347рр. до н.е) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об’єднати їх в одне органічне ціле. Аристотель (384-322рр. до н.е) так само акцентує увагу на  державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей – істот політичних, соціальних. Для нього держава – це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.

В подальшому у філософській та соціологічній  думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр  класичну теорію механізму: поняття  механізму-системи. Відповідно до основних ідей мехініцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також його інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносять ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі – механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів – людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство – система, що знаходиться у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. Те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна  гетерогенність, тобто, неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів – атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі  з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якаю деградують і опускаються до низу у міси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо з стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім – ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібрім». Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками  для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про  суспільство розвиваються також  засновниками  соціології – О.Контом і Г.Спенсером. Для них суспільний організм – складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, - це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних процесів наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі.

Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним (синтезованим), оскільки виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьоннісв і Е.Дюркгейма. У Тьонніса «органічна» община (гемайншафт) протистоїть «механічному» суспільству (гезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин типу «гемайншафт» до стану з перевагою відносин «гезельшафт», які мають утворити універсальне суспільство і універсальну державу.

Натомість Дюркгейм описує протилежне співвідношення «органічного» і «механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом солідарності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці – це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний зв’язок  і стає фундаментальною силою, перетворюючи суспільство на  гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі «колективних уявлень»і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка  забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.

Така відмінність у розумінні  понять «органічне» і «механічне»  у двох мислителів зустрічається, очевидно тому, що вони вживають їх відповідно до різних феноменів: Тьонніс – що спільнот і суспільства як великої спільної, а Дюркгейм – щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках у діалектичному взаємозв’язку одне з одним, що  і дає підставу зарахувати цих соціологів до третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним сказати, що Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв’язки, хоч і не в такій мірі, як у спільнотах, а Дюркгейм, навпаки, переоцінює суспільство, де органічна солідарність є вимушеною, зумовленою розподілом праці, а також виступає радше бажаним, ніж реальним, широко розповсюдженим станом у відносинах між людьми.

У марксистській соціологічній  концепції суспільство також трактується як живий організм, що перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності і обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) економічною підсистемою з основою на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Канта, Спенсера, Дюркгейма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Персон сом, будь-яка соціальна система має дві основні вісі орієнтації: 1) зовнішня – внутрішня, тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми; 2) «інструментальне – консумоторне» - орієнтація системи на теперішні чи довготривалі  потенційні потреби й цілі. Тому, чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та ціле досягнення(довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації – економічною, ціле досягнення – політичною, інтеграції – підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення – підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.

  Таким чином, системні  соціологічні уявлення про суспільство  мають довгу історію розвитку  і широкий спектр течій та  напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку тощо. З огляду на це, можна дати загальне визначення суспільства з точки зору соціології. В широкому значенні цього слова, суспільство – це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного, що склалися історично. У більш вузькому сенсі суспільство виступає структурно або генетично визначеним типом спілкування людей, що постають як певна історична цілісність або система.

Найбільш характерними ознаками суспільства є:

• спільність території, на якій проживають люди, взаємодіють і спілкуються між собою;
• цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;
• автономність і самодостатність, само відтворення, саморегуляція і саморозвиток;
• здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків;
• певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що виділяються  більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему. Соціальна система  – це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодія і відносини. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не  являє собою простої суми чи сукупності людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями, яких немає  у жодного із її складових елементів окремо. В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняють і спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є  системний підхід, що визначає структуру суспільства (макро – і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою). Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Уетич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, що спираються на традиційно кібернетичний підхід з його мікро –та макрорівнями. Сучасна західна теоретична соціологія власне побудована на засадах макро-  та мікрорівневих інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого(макрорівень), а в другому – на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).

Введення особливої, проміжної  ланки – мезорівня – дозволяє соціологам скерувати науковий пошук  насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза  держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і загострюється також криза індивідуалізму, який разом із збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуття ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів США Р.Смелзер зазначає, що у зв’язку з тим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявлення про не значимість і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Інакше кажучи, сучасна людина однаково незатишно себе почуває як у величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушено і захищено.

Стосовно цих міркувань можна уявити, що суспільство як система складається із людства в цілому (макро рівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її ключовими складовими розглядається економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотної дії.

Російські соціологи  до числа соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, включають  соціальні дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності і норми тощо.

Вказані підходи можна  поєднати, якщо дотримуватися наступних  процедур:

• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро -, мезо – та мікрорівнях;
• наповнити цю піраміду об’ємністю із доданням чотирьох бічних сторін відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціальної, політичної  та культурної.

Отже, відповіді на питання, що являє собою суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об’єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх груп. Разом з тим, слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, що його складають. Надмірне наголошення на тому, що суспільство – це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, - все це зміщує організаційну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е.Дюркгейма.

 

 

Використана література

 

1. Смелзер Н.Социология. – М.:1994.
2. Современная западная социология: Словарь. – М.:1990.
3. Социологія: Учебное пособие. – М.:1995.
4. Соціологія: Наука об обществе. – Харьков: 1996.
5. Устич С.І. Системне дослідження суспільства. – Львів:1992.