Шпаргалка по "Философии"

Незважаючи на те що кожен з різновидів руху є відносно самостійним явищем, всі вони взаємозв'язані. Більш висока форма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціальна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) містить біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає якісно новою його формою.

Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об'єктів та їх нових якостей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття потенціалу старих матеріальних форм називають динамічним рухом. Істотну зміну структури об'єкта, що зумовлює створення якісно нового об'єкта, перехід від однієї форми матерії до іншої називають популяційним рухом. Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є саморухом. Саморух — це наслідок вирішення суперечності між старим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії, супроводжується переходом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).

Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про самоорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції лежать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення) і дисипативна структура новий стійкий стан матерії, що виникає у результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії припливу енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвивається за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури (або її знищення) внаслідок внутрішньо слабких нових зв"язків або через відсутність ентропії.

 

69.Простір і час, основні  характеристики

Невід”ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матерією (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, простором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у взаємодії з матеріальними об'єктами, простір і час є формами існування матеріальних об'єктів. Реляційну теорію було взято за головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії простору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об'єктивний та суб'єктивний час. Об'єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування матерії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв'язку, послідовності зміни стану об'єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціальний та інший час. Суб'єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: теперішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності перебігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні висновки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, теперішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безперспективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьогодення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об'єктів. Простір характеризує структурну організацію єдності світу: протяжність об'єктів, їх взаємні кордони, місце, яке вони посідають серед інших об'єктів. Властивості простору залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості матеріального руху. Загальною властивістю простору є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальної форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія відносності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними тілами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної теорії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.

 

70. Свідомість, як вища форма відображення дійсності. Рівні відображення

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить  поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

Рівні відображення: 1) рівень неживої природи (фізико-хімічне відображення)-відображення проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взаємодія між матеріальними об”єктами в неживій природі спричинює зміни фізичних властивостей, появу певних хімічних якостей. Наслідки зберігаються певний час. 2) рівень живої природи (біологічне)-відображення виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Таке відображення дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього середовища. 3) найвищий рівень живої природи – з”являється психічне відображення, формується нервова система. Формою відображення стає відчуття. Виникає цнс, умовні рефлекси тощо. Найскладніший і найвищий рівень відображення у формі свідомості належить людині.

 

 

71. Вихідні принципи гносеології

Гносеологія – це філософська дисципліна, що вивчає пізнання, його можливості, роль у людській практиці, рушійні сили, визначальні риси та критерії істини. В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1.Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта пізнання.

2.Принцип пізнавальності – пізнання можливе, людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, пізнання людини немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку людської практики.

3.Принцип активності – процес пізнавання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

4.Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5.Принцип практики – практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої сеье є головною рушійною силою, метою пізнання.

6.Принцип  історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7.Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

 

72.Чуттєве пізнання, його форми

Чуттєве пізнання — це суб"єктивний образ об"єктивного світу, що його свідомість людини формує за допомогою використання органів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки результатом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої можливості у трьох взаємозв'язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні. 

Відчуття є найпростіша форма відображення об'єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина одержує суб'єктивний образ об'єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів.. що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Відчуття є складовою частиною сприйняття.

Сприйняття — це цілісний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих образів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам'яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб'єктивними образами за допомогою уявлення.

Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований : сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі суттєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розуміння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння.

 

73. Істина як процес

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання предметів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Ключовою ознакою істини є її об'єктивність, тобто зміст істинного знання не залежить від суб'єкта пізнання. Водночас істина є суб'єктивною, вона пізнається людиною, яка надають їй певних форм людської думки, і виражається в певних формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об'єкта в повному його обсязі. Істина є процес, об'єктивний за своїм змістом і суб'єктивний за своєю формою.

Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб'єктивного наближення до об'єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсолютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істини. Відносна істина, або відносність щодо об'єктивної істини — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина  означає наявність повного адекватного знання про об'єкт пізнання. Абсолютність в об'єктивній істині означає, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується, вона лише доповнюється новим змістом. Часто така істина належить до так званих вічних істин, фактів історії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об'єктивної істини.

 

74.Критерії істини

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання предметів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими.

Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.

Критерій практики є одночасно абсолютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може довести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формально-логічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

 

75. Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція - форма пізнання, здатність безпосереднього осягнення істини без попередньої логіки доведення. Це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему. У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрідним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення. Основна риса інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). Головними передумовами інтуїтивної істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об”єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо. Інтуїція досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

Основні характеристики: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Але це явище закономірне і залежить від повноти логічного аналізу проблеми.

З точки зору самого суб'єкта сприйняття, це суб'єктивна і об'єктивна форми.