Шпаргалка по "Философии"

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

16. Томізм та проблема  гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм.

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або  “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають  причину свого виникнення та  існування. Першопричиною усього  є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність  — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені  досконалості. Тому повинно існувати  абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. Все, що існує в світі має  сенс існування, певну доцільність, а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенсу всьому сущому. Ця найвища доцільність – Бог.

17. Основні риси філософії  Відродження

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови - нові наукові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженність спілкування між людьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала людина, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмежність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуляризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали сприйматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питаннями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генерувати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку набув скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні напрями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, реформаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

18. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський)

Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження.

У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, математикою, античною філософською мудрістю.

Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”.

Найвищо. Якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

19. Соціально-політичні  погляди мислителів доби Відродження

 Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філософсько-політичні погляди, обґрунтував основні принципи дослідження законів соціального організму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наділені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з боку опозиції. Релігія й мораль також стають інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ухвалюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (враховуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домінувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобання (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: належить до інструментів, за допомогою яких влада утримується, оберігається й використовується.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор. Головними доробками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», « Утопія», яка принесла Т. Мору світове визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”.  Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток одного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

20. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.

Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформаторського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він виступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Святе Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».

Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху органічно пов'язані з філософськими ідеями епохи Відродження й полягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.