Соціально-філософські погляди І.Франка

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ, молоді та спорту УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА СТУДЕНТА

На тему: «Соціально-філософські  погляди І.Франка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка групи 13120-1

Спеціальності соціальна робота

Семенова Олена Ігорівна

Перевірив: Скворець В.О.

 

 

 

 

 

Запоріжжя, 2012 
ЗМІСТ 
ВСТУП

Особливе місце в  українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Франку. Життєва доля письменника стала прикладом того, як з-під низенької стріхи селянської хати можна сягнути піднебесних інтелектуальних висот і збагатити духовний спадок світової культури. Український вчений, письменник, громадський діяч І. Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицький район Львівської області) в родині сільського коваля. Після навчання в початковій школі в с. Ясениця-Сильна і Дрогобицькій гімназії в 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету університету і включився в роботу студентського «Академічного гуртка» та його друкованого органу - журналу «Друг». У 1877 р. разом із М. Павликом, О. Терлецьким та іншими членами редакції Франко був заарештований за соціалістичну пропаганду, посаджений в тюрму, де пробув майже 8 місяців.

У березні 1880 р. І. Франка заарештували вдруге і в червні його було вислано під жандармський нагляд у рідне село. В 1881 р. він перевівся до Чернівецького університету, однак через два роки виїхав до Львова. Двічі (1885 і 1886) побував у Києві, де встановив зв'язки зі студентською молоддю, познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими діячами української культури. В 1890 р. саме з його ініціативи була організована Русько-Українська Радикальна партія.

Закінчивши після десятирічної перерви Чернівецький університет, Франко 1891 року виїхав до Відня, де під  керівництвом професора В. Ягича  працював над докторською дисертацією  «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». До речі, цей твір був відомий у грецьких списках в християнському світі ще в VI ст. Пізніше було знайдено його грузинський примірник. Його автором є відомий грузинський белінгер (так називали письменників, що писали двома мовами) Іонан Месх (Мосх). Дисертацію І. Франко захистив 1893 р. у Віденському університеті, отримавши звання доктора філософських наук. За видатні заслуги у галузі філології вчена рада Харківського університету в 1896 р. одноголосно присудила йому ступінь почесного доктора філології.

У 1907 р. І. Франко був висунутий  в академіки Петербурзької Академії наук, однак царський уряд заборонив  це обрання. Ні громадське визнання І. Франка як вченого, ні офіційні наукові  звання так і не відкрили йому дороги до університетської кафедри через політичну неблагонадійність з погляду як австрійських, так і російських властей. Неодноразово висувався він кандидатом до австрійського парламенту, проте ні разу не був обраний. Більше того, на баденських виборах 1897 р. уряд вчинив розправу над селянами-виборцями, які підтримували кандидатуру І. Франка.

Помер І. Франко 28 травня 1916 р., похований на Личаківському  цвинтарі у Львові.

Одна з основних філософських ідей І.Франка - думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина - носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини - її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність - це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння - людську душу - кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Розпад Радянського  Союзу та Акт проголошення незалежності України 26 серпня 1991 р. поставили перед  українським народом нелегкі, але надзвичайно великі й доленосні завдання державотворення, національного відродження, утвердження національної свідомості. У контексті виконання цих завдань набувають великої актуальності цінності української давнини й особливо недалекої минувшини. Неоціненне значення має філософсько-духовна спадщина Івана Франка.

Говорячи про доленосні  для нашого народу історичні події  початку ХХ ст., які були роками „обудження й зриву Нації”, а також роками „наших фатальних історичних хиб  і національної сліпоти”, Євген  Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді „трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка”. Є.Маланюк з болем писав про те, що почувши це ім’я, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь „інстинкт величі”, але „визнавана і відчувадан велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати”. Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками „спецхранів”.

Лише останнім часом  з’являються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчої  особистості письменника. Це, насамперед, книги І. Денисюка, М. Гнатюка, В. Корнійчука, Б. Тихолоза та інших авторів.

Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І. Франка, насамперед, академіком М. Возняком, В. Дмитруком, О. Деєм, М. Нечиталюком, І. Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.

У якійсь мірі ця прогалина  заповнюється працями Я. Грицака  про політичні погляди та О. Забужко  про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями  політичної постаті письменника  у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці.

Отже, спираючись на викладене  вище, ми можемо визначити основну  мету даної роботи, яка полягає  у дослідженні особливостей соціально-філософських поглядів  І. Франка.

Поставлена мета обумовила  необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

• дослідити особливості філософського світогляду І.Франка;
• розглянути соціально-філософські проблеми які підіймає І.Франко;
• вивчити підходи І.Франка до проблем сучасного прогресу.

 

ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТОГЛЯД  І.ФРАНКА

У розвитку світогляду Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у  розвитку людства. Тому при всій глибині  та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений.

Основними рисами світогляду Івана Франка були:

1. філософський матеріалізм;
2. революційний демократизм;
3. критичний реалізм;
4. просвітительський гуманізм.

Вони склалися у Франка в період з 1876 по 1883 рік під сильним  впливом передових ідейних напрямків суспільно-політичної і філософської думки, які йшли тоді в Україну з Німеччини і Росії.

Світогляд І.Франка можна  з'ясувати, значною мірою, виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного  суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія¹.

Марксизм як новітня  течія наукової європейської думки  другої половини XIX ст. претендував  на глобальну перебудову суспільно-політичного  життя народів світу на цілком новаторських засадах комуністичної  справедливості. У колах західноєвропейської тогочасної інтелектуальної еліти марксистські ідеї широко обговорювалися. Не бракувало ні палких прихильників та послідовників в ученнях К.Маркса і Ф.Енгельса, ні послідовних критиків цієї соціальної доктрини. У юнацькі роки І.Франко також захоплюється марксизмом. Однак поступово він вникає у справжній зміст марксистського вчення, дає йому наукову оцінку. І.Франко, характеризуючи «матеріалістичний світогляд», сформований на основі «Капіталу» К.Маркса, де на всі найскладніші історичні явища є готові формули такого типу, як: «релігія - це витвір буржуазії, національна держава - це витвір буржуазії»² і т. ін., скептично зазначає: «Бодай то мати такий делікатний світогляд. Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні»³.

Матеріалістичне розуміння  історії, в основі якого лежать закони матеріалістичної діалектики, дійсно з «залізною логікою» обґрунтовує закономірності розвитку людського суспільства від первіснообщинного ладу через рабовласництво, феодалізм та капіталізм до соціалізму і комунізму. Однак «діалектичний метод, - зазначав І.Франко в праці «Соціалізм і соціал-демократизм», - ота велика наука природознавча зі своїми поглядами на еволюцію, трансформізм і моністичний матеріалізм повстала і розвивалася по індуктивному методу; і всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й виразно осуджували його». Адже згідно з цим «методом однаково легко доказати і pro і соntra всякої речі», що несумісне з справді науковим аналізом, для якого «є тільки один метод — індуктивний». Крім того, пише І.Франко, діалектичний метод це ніяке не наукове відкриття К.Маркса і Енгельса, бо діалектичним методом користувалися філософи Декарт, Руссо, Геґель та інші⁴.

Отже, І.Франко доводить, що матеріалістичне розуміння історії, яке оголошується в марксизмі  одним з найбільших наукових відкриттів, зроблених на основі діалектичного  методу, являє собою не що інше, як красиво складену схему еволюції людства. І як кожна штучна схема воно не позбавлене теоретико-методологічних вад. І.Франко піддав критиці матеріалістичне розуміння історії з двох точок зору. Оскільки матеріалістичне розуміння історії і ґрунтується на тезі, що виробництво і обмін продукції становить основу всякої суспільної організації, стає незрозумілим, звідки взялися саме виробництво і обмін продукції, і дати «безпідставність Марксової історичної теорії показується» з того, що вона обмежується писаною історією. Насправді історія охоплює «всі ті ступені розвою, які пройшов чоловік від хвилі, коли він виступив яко «товариська істота», тобто відколи зробися істотою не тільки біологічною, але й соціологічною, — продовжує І.Франко. — Розуміючи історію в такім значенні — а інакше її й не можна розуміти — ми бачимо, що вона починається далеко вчасніше, ніж які-небудь форми продукції і обміни»⁵.

Марксистська історіософська теорія ґрунтувалася на законах матеріалістичної діалектики, що своєю чергою була, мовляв, поставленою з голови на ноги діалектикою Гегеля. З цього приводу І.Франко аналізує зміст гегелівської тріади, що становила собою логічну форму розвитку світу. «В кожнім розвою - після Геґеля і Маркса, — пише І.Франко, — є три ступені: 1) первісний стан — thesis, 2) негація цього первісного стану — antithesis, 3) негація сеї негації і поворот до первісного стану, тільки на вищий ступінь — synthesis”. І якщо Гегель сформулював цей закон як закон логіки і пізнання світу, то Маркс переніс його дію на розвиток природи і суспільства. Однак, по-перше, вказує І.Франко, вже Геґель «увесь свій вік мучився, підганяючи реальні явища під закони своєї діалектики, і сам ніколи не міг задовольнитися здобутками своїх дуже хитромудрих зусиль»⁶. А тим більше зрозуміло, що «Геґелева діалектика і теорія еволюційна, яка тепер є основою природничих наук, це дві речі абсолютно різні. Природничі науки не признають ніякої троїстості, а також не признають, буцімто розвій іде шляхом неґацій і контрастів»,⁷ тобто шляхом заперечень заперечень і боротьби протилежностей. У всякому разі, і Гегелівська ідеалістична діалектика, і марксистська матеріалістична діалектика, збудовані на філософських законах, відкинувши які, «паде весь будинок» марксистської теорії, а кінцевим наслідком «нього діалектичного способу завалювання є фаталізм»⁸.

Вчення про комунізм у марксизмі сформульоване як неминучий логічний наслідок попередніх етапів розвитку людства. Причиною такої  інтерпретації історії марксистами, на думку І.Франка, «став їх ненауковий матеріалістичний світогляд, що змушував їх усі явища вияснювати чисто економічними причинами». Матеріалістичне тлумачення історії неминуче призводило до відомого пояснення марксизмом причин виникнення та з'ясування змісту «держави, невільництва, приватної власності» як явищ конечних, місця яким немає у світлому комуністичному майбутньому. І.Франко відзначає внутрішню суперечливість концепції комунізму у К.Маркса і Ф.Енгельса, збудовану на законах матеріалістичної діалектики. З одного боку, комунізм - це суспільний лад без держави, грошової системи, без поділу людей на бідних і багатих, з іншого — це повне усуспільнення власності в руках держави, яка стає диктатурою. Звичайно, зазначає І.Франко, биття поклонів перед державою яскравим вираженням практичного застосування законів матеріалістичної діалектики до пояснення суспільних явищ. Тлумачення фаз соціалізму і комунізму по суті справи не змінює суперечливості вчення про комунізм, бо суспільна практика XX ст. ніякого відмирання комуністичних держав не зафіксувала. Навпаки, всі комуністичні держави становили собою не що інше, як диктаторські режими, які закінчувалися обожненням комуністичних вождів. З цього приводу І.Франко писав: соціалісти «дурять себе і других, твердячи, що їх держава демократична", бо насправді в основі марксистської доктрини «лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ думок людських"⁹.