Вернадський: учення про ноосферу і й сучасне глобальне мислення

В.І. Вернадський: учення про ноосферу і й сучасне  глобальне мислення

План

1. Життя й шлях у науці В.  І. Вернадського.

2. Філософські підходи до природознавства.

Життя й шлях у науці  В.І. Вернадського

Володимир Іванович Вернадський народився  в 1863 році в Петербурзі, у родині професора політичної економії, яскравого  представника російської ліберальної  інтелігенції XIX століття. Через п'ять  років Вернадські переїхали до Харкова, де Володимир спілкувався зі своїм  двоюрідним дядьком Ε. Μ Королеком, який вплинув на формування особистості  майбутнього вченого.

Вернадський навчався в Петербурзькій  класичній гімназії, що вважалася  на той час однією з кращих у  Росії. Тут особливо цінувалися іноземні мови, філософія, історія. Згодом Вернадському вдалося самостійно освоїти кілька європейських мов. Майбутній вчений захоплювався літературою, переважно  науковою, причому читав її на п'ятнадцятьох  мовах. Деякі свої статті він писав  французькою, англійською і німецькою  мовами. На все життя у Вернадського збереглася любов до філософії й  історії.

Після закінчення гімназії Вернадський  продовжував навчання на фізико-математичному  факультеті Петербурзького університету. Викладачами там були люди зі світовими  іменами: Менделєєв, Бекетов, Сеченов, Бутлеров. I все-таки найбільший вплив  на майбутнього вченого зробив викладач мінералогії Докучаев. У роки навчання Вернадський захоплювався також  і геологією, кристалографією й  історією.

Вернадський щиро підтримував вчення Толстого. Хоча тут й існували певні  протиріччя. Толстой зневірився в  науці, яка, на його думку, не могла допомогти  людині знайти сенс життя, обґрунтувати високі моральні принципи. Вернадський  не поділяв такої думки Толстого. Учений був переконаний у наукових знаннях, і саме спираючись на логічний аналіз фактів і правдиві відомості  про людину, намагався розкрити чимало загадок буття.

Після закінчення університету в 1885 році Вернадського призначили хранителем Мінералогічного  кабінету Московського університету. У цей час учений багато їздить, працює в хімічних і кристалографічних  лабораторіях, бере участь у геологічних  експедиціях. У 1897 році Вернадський  захищає докторську дисертацію і  призначається професором Московського університету. У 1906 році його обирають членом Державної ради від Московського університету. Два роки по тому він  стає екстраординарним академіком. З  ініціативи і під головуванням Вернадського в 1915 році при Академії наук була створена комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії. Наприкінці 1921 року Вернадський заснував у Москві Радієвий інститут і був призначений його директором. У 1926 році виходить друком його знаменита робота «Біосфера», після чого він пише безліч досліджень про природні води, кругообіг речовин і гази Землі, про космічний пил, геометрію, проблему часу в сучасній науці. Але головною для нього завжди була тема біосфери — області життя і геохімічної діяльності живої речовини

Не доживши всього кілька місяців  до завершення Великої Вітчизняної  війни,· Вернадський помер. Йому вдалося пережити три революції  і дві світові війни. За·3 час  його життя відбувалися грандіозні наукові відкриття. Наука завжди була для Вернадського найважливішою  справою його життя. Він був чудовим  фахівцем у багатьох областях, однак  віддавав перевагу вивченню природи.

Подібно до багатьох натуралістів, яким вдалося домогтися видатних успіхів  у спеціалізованих областях наук, Вернадський на схилі років прийшов  до своїх філософських побудов, вбачаючи в них природне узагальнення фундаментальних  принципів, що лежать в основі світобудови. Однак серед усіх відомих учених-натуралістів він помітний не тільки новаторством і глибиною ідей, але їхньою разючою  сучасністю.

Головною ідеєю Вернадського стала  ідея про центральну роль людини, її розуму у Всесвіті. Він немовби  відродив думки наших давніх філософів. Іде?1 Вернадського спочатку недооцінювалися  його колегами. Однією з причин сталий вражаючі досягнення науки, яка завершила  свій тріумфальний хід створенням11 А. Ейнштейном у 1916р. загальної теорії відносності.

Чимало вчених намагалося бачити в  людині тільки талановитого спостерігача природи, який здатен розкрити її таємниці й постійно удосконалювати свої" знання. Вернадському ж вдалося побачити в людині умілого творця природи,1·  покликаного, зрештою, зайняти місце  біля самого штурвала еволюції.

Вернадському дуже довго довелося відстоювати свої погляди, поки нарешті"1 ним не була обґрунтована ідея про  перехід біосфери в ноосферу як про  закономірний і неминучий етап розвитку матерії.

Філософські підходи до природознавства

Центральною ідеєю, що проходить крізь  усю творчість Вернадського, стала  єдність біосфери й людства. Вернадський  у своїх роботах із природознавства3 показує корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Коло питань, які Вернадський  розробляє у своїх роботах, досить широке. Але скрізь учений прагнув  знайти те головне, що, на його думку, у  глобальному масштабі має відношення до влаштування навколишнього простору. З усього5 конкретного він пробував виділити те загальне, що змогло б прояснити картину світу, у центрі якої знаходиться людський розум.

Під час вивчення «мертвої речовини», кристалів і мінералів Вернадський  зумів вловити цілісність, а не неоднорідність світу (простору). Він  не спирався на загальні міркування, а  намагався осмислити конкретні  наукові дані кристалографії. Вернадський  вважав, що кристал — це особливе активне середовище, особлива форма  простору. Якщо сказати іншими словами, то можна подати це в такий спосіб: не Існує однорідного простору світу (загального ефіру), а є безліч його форм, станів. Кристал — один зі станів, якому властива неоднорідність фізичних властивостей у різних напрямках. Аналогічно Вернадський прагнув побачити історичну  роль мінералів. Він вважав, що мінерали є залишками тих хімічних реакцій, що відбувалися в різних точках земної кулі. Ці реакції відбуваються відповідно до відомих законів, які, очевидно, полягають  у тісному зв'язку із загальними змінами, яких зазнає Земля як планета. Вернадський хотів пов'язати ці різні фазиси Землі із загальними законами небесної механіки. На підставі цих скуп их даних у вигляді  уламків різних елементів він  намагається зрозуміти, як розвиваються планети й космос.

Вернадському вдалося проникнути в глибини речовини, знайти в явищах видимого світу приховані відповідності, викликані взаємодією атомів. Радіоактивні елементи, сила атомної енергії, на думку Вернадського. обумовлюють  особливості поводження речовини земної кори в глибоких горизонтах. А на поверхні планети вирішальне значення в геохімічних процесах мають  живі організми й енергія Сонця. Земна кора, кам'яний покрив планети, має порівняно невелику потужність — у середньому біля тридцяти кілометрів. І все-таки саме тут, у Земній корі, відбуваються могутні круговороти  речовин, які направляються і  спонукаються, з одного боку (з поверхні планети), променистою енергією Сонця, з іншого (із глибин) — енергією радіоактивного розпаду атомів. Живі істоти затримують частину сонячної енергії, що досягає  поверхні планети. Земні рослини  поглинають сонячні промені, переводячи в процесі фотосинтезу променисту енергію в енергію синтезу  складних органічних сполук. Вернадський  представив живі організми як особливу геохімічну силу. Учений не погоджувався з тим, що всі живі істоти — паразити, які харчуються соками Землі. Він  був переконаний, що певна частина  хімічних елементів планети знаходиться  в стані розсіювання. Для них  не має значення енергія зв'язку, молекулярна. Головною в них є  атомна енергія. Але головна маса елементів земної кори зосереджується у вигляді родовищ корисних копалин, могутніх шарів і рудних тіл. Виходить, є якісь сили, шо визначають нагромадження  хімічних елементів і протидіють їх розсіюванню. Однією з головних сил  такого роду, на думку Вернадського, — є живі істоти.

За життя Вернадського вакуумом вважали відсутність у певному  обсязі яких-небудь частинок (атомів, молекул, іонів газу). Але вчений не був  із цим згоден. Він був переконаний, що вакуум — це не порожнеча з  температурою абсолютного нуля, а  активна область максимальної енергії  доступного нам Космосу. Ці міркування підтверджує гіпотеза про мимовільне народження атомів у космічному вакуумі. З її допомогою можна пояснити деякі природні явища, однак це вимагає відмови від закону збереження енергії (точніше, незначних за величиною відхилень від закону). І все-таки ніхто не заважає припустити, що ця енергія, сконцентрована у вакуумі, має принципово іншу природу.

З початку XX століття почали домінувати поняття про єдиний і нероздільний простір-час. Але якщо припустити, що простір і час — частини  єдиного цілого, то не можна робити наукові висновки про час, не звертаючи  уваги на простір. Усі особливості  простору позначаються так чи інакше на часі. Зрештою, виникає питання: чи охоплює простір-час усю наукову  реальність? Чи є явища поза простором-часом? На думку Вернадського, такими об'єктами можуть бути кванти — дрібні неподільні порції енергії. Природознавець помічає  і реальні об'єкти, залежні від  часу, що обов'язково перетворюються, як повільно не протікали б аналогічні модифікації. Ці метаморфози найчастіше не можна звести до механічного переміщення. Скоріше, це «внутрішні» перетворення, що залишаються поза увагою фізиків, які розвивають свої уявлення про  простір-час на основі теорії відносності. Вернадський виділив принцип  єдності простору-часу. У геологічних  об'єктів є різноманітні властивості, структурні особливості. Один із проявів  такої різнорідності — реальні  кристалічні простори. У їхніх  межах матерія організована по-різному (атоми, молекули), по-різному виражається  симетрія. Справжній простір планети  дуже неоднорідний, мозаїчний. Таке традиційне формулювання припускає поділ простору й часу. Але якщо науково аргументовано  їхню єдність, то слід говорити про  мозаїчність простору-часу. Коли ми вивчаємо структуру різних видів  реального простору, як стверджує  Вернадський, необхідно мати на увазі  ймовірність структурних особливостей часу для кожного такого виду.

Час — всеосяжна категорія. Не існує  жодного реального об'єкта поза часом, як, зрештою, немає часу поза реальними  об'єктами. Вивчаючи кристали й мінерали, Вернадський проводив, насамперед, науковий аналіз, аналізував і систематизував окремі об'єкти своєрідної структури  і хімічного складу.

Проблема часу вимагала, головним чином, синтезу знань. І не намагаючись  перервати аналітичні дослідження, Вернадський переключався на узагальнення. Учений не пішов шляхом більшості  геологів. Він, поєднуючи науковий аналіз і синтез, розглядав долю кристалів  і мінералів нероздільно від  життя земної кори, атмосфери, природних  вод. Вчений уявляв собі мінерали рухливими, динамічними структурами, які підвладні, як і все в природі, часові (тоді як мінерали і кристали відповідно до старих традицій уявлялися вченим нерухомими геометричними фігурами, що не мають історії, тобто знаходяться  «поза часом»). Тому він не міг  не відзначити роль життя на Землі. Таким чином, Вернадський ставив в один ряд живу і неживу природу  як учасників єдиного геологічного процесу, тобто він виявляв глибинні взаємозв'язки органічного й неорганічного  світів.

Вернадський уявляв біосферу особливим  геологічним тілом, будова й функції  якого обумовлюються особливостями  Землі (планети Сонячної системи) і  космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина — це форми, рівні організації біосфери. Розвиваючи вчення про біосферу, Вернадський  сформулював біогеохімічні принципи. Він був упевнений, що біогенна міграція хімічних елементів у біосфері хоче себе максимально виявити. Залучаючи  неорганічну речовину у «вихор життя», у біологічний круговорот, життя  може згодом проникати в колись недоступні йому області планети і посилювати свою геологічну активність. Цей біогеохімічний принцип Вернадського доводить високу пристосовність живої речовини, а  також пластичність, мінливість у  часі.

Є ще один результат. Вернадському вдалося  пов'язати вчення про біосферу з  будь-якими проявами діяльності людини. Усі ми, люди, ε нерозривною частиною живої речовини, прилучені до її безсмертя, необхідною частиною планети  й космосу, продовжувачі діяльності життя, діти Сонця. Але в ідеях  про космічне «управління» земними  процесами або про розумні  сили у Всесвіті (тим більше про  Світовий Розум) нічого оригінального  для Вернадського не було. Він писав, що вся ноосфера знаходиться поза космічними просторами. Якщо розшифрувати вченого, то вийде, що людство не є  придатком Всесвітнього Розуму; тільки його частиною. Для Вернадського було дуже істотним відзначити роль думки, знань у розвитку планети. Думка  націлює діяльність людини. Вернадський  розглядав людську діяльність як геологічний фактор, який багато в  чому визначає подальший розвиток Землі. Для Вернадського людина була насамперед носієм розуму. Учений був упевнений, що розум буде домінувати на планеті  й розумно її перетворювати, не завдаючи шкоди природі й людям. Він  довіряв людині, вірив у її добру  волю. А людський розум був для  Вернадського своєрідним космічним  явищем, природною й закономірною частиною природи. Природа створила розумне створіння, осягаючи в такий  спосіб себе.

Тому виникнення у вченні Вернадського ідей про ноосферу є цілком закономірним. Розглядаючи будь-яке питання, учений приділяв велику увагу розумові в  глобальному його прояві.

Виходить, що сфера розуму, область  панування людської думки — це особлива стадія в історії Землі. Здавалося б, усе зрозуміло. І  все-таки Вернадському не зовсім подобалися подібні формулювання. Він продовжував  розмірковувати про ноосферу і в  останній рік свого життя відчував не тільки задоволення від усвідомлення правильності своїх ідей, але й  серйозні сумніви. У його статті «Кілька  слів про ноосферу» є такі слова: «Думка не є формою енергії. Як же може вона змінювати матеріальні процеси? Питання це дотепер науково не вирішене»

Справді, у ноосфери е дивна властивість: залишаючись областю думки, розуму, вона разом із тим діяльно бере участь у реорганізації планети.

Вернадський почував необхідність виділити в біосфері царство розуму, яке згодом охоплює всю область  життя і виходить у космос.

Іноді здається дивним, що він незмінно підкреслює, стверджує ідею неосфери, не згадуючи про сферу людини або  людства, про епоху людини Тоді не з'явилося б ніяких здивованих питань про роль розуму в перетворенні природи  адже людина поєднує в собі два  світи, дві «сфери» — світ думок, розуму й світ дії. роботи. Людська  думка невіддільна від діяльності мозку. Мозок людини оформлявся в  процесі трудової діяльності й сам, у свою чергу, керував роботою  людського організму.

Розум аналогічний до джерела світла: він освітлює все навколо. Відблиски  розуму зберігають твори людини відшліфований  камінь або кістка, штучно виведені рослини або тварини, будівлі, іграшки, одяг, поля, ліси .

Однак потрібно зауважити, що творіння людини — це ще і її почуття, воля, уміння, сила, вправність. За допомогою  тільки напруження розуму не можна  зрушити з місця навіть сірник. Розум відіграє роль організатора, керівника, провидця. Він абсолютно  необхідний, але одночасно його недостатньо  для того, щоб змінити матеріальні  процеси.

Найважливішим є той факт, що головною прикметною рисою людини є розум, який багаторазово збільшує можливості людей